Український тиждень

Життя одразу поставило перед Євгеном Хаджиоглу складні завдання. Для нині солдата 10-го батальйону 59-ї окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем воно почалося без рідних людей довкола. Це вже зараз він має дружину та сина й робить усе, аби нащадкові не довелося пройти через пекло війни.Дивуємося, коли «Киргиз» — таким позивним бійця «нагородили» під час проходження базової військової підготовки — називає себе відстороненим і зізнається, що йому важко сходитися з людьми. Адже в розмові він максимально відкритий і щирий.Жахливі подробиці побаченого й пережитого, можливо, і хотілося б стерти з пам’яті. Проте Євген чітко усвідомлює: їх треба переповісти, аби кожен українець знав, якою ціною дається воїнам захист рідної землі.Далі — пряма мова «Киргиза»

Про дитинство та цивільну роботу

Батьків не знаю. Виховувала бабуся. Коли мені було шість років, вона потрапила до лікарні. Тоді директорка школи відвезла мене до приймальника-розподільника в Житомирі. Звідти мене направили до інтернату в одне із сіл Коростенського району. Складно було: там виживають найсильніші. Не можеш за себе постояти — буде непереливки. У бабусиному оточенні всі обличчя були знайомі. В інтернаті — чужі. Це була серйозна травма для дитячої психіки. Спочатку мене били. Потім я навчився давати здачі. Виріс замкненою в собі людиною, не любив, коли мною командували. Неодноразово тікав з інтернату. Одного разу — після того, як заступниця директорки школи вдарила мене просто під час уроку за те, що бешкетував.Добре, що мене оминув алкоголь. Вперше його скуштував у 26 років. А в шкільні роки займався спортом — тягав штангу. Хотілося впевнено виглядати перед дівчатами. Справжнє усвідомлення, що став сильнішим, прийшло, коли пішов учитися на тракториста. Хоча в 13–14 років хотів бути в «Беркуті». Сильне враження справили дядьки, які ловили мене в Києві після втечі з інтернату.Три роки тривало моє навчання на тракториста в Андрушівці на Житомирщині. Шкільній програмі особливої уваги не приділяв. А в гаражі пропадав постійно. Хотів максимально заглибитися у те, що обрав своєю професією. Мав підвищену стипендію як вихідець з інтернату — 630 гривень. Це був 2009 рік.Почав роботу у власника, який мав бригаду трактористів, що обробляла поля фермерам. Їздили по всій Україні. Тільки зарплата не влаштовувала — 4000 грн. В сезон можна було заробити три таких. А взимку — виживали. Так тривало вісім років.Варіанту з заробітками за кордоном до війни я не розглядав ніколи. Вистачило двох тижнів у польській Познані, куди потрапив, іще коли працював трактористом, і довелося з господарем переганяти фури. Поляки ставилися нормально, але я все одно почувався некомфортно. Як і в Німеччині, куди поїхали пізніше. Не моя земля, і все. Тут, в Україні, я можу бути самим собою. Відтоді я для себе постановив: зможу жити і працювати тільки на батьківщині.Росія пішла війною на Україну 2014 року. Але я це розумію зараз. Тоді такого усвідомлення не було. Як і жодних думок долучитися до війська. От на будівництво в Києві — залюбки. Грошей додалося, був задоволений. Але над глобальними речами у 26 років не думав. Гуляв, відпочивав, жив у своє задоволення.

Про життя поза ЗСУ з початком повномасштабки

24 лютого 2022 року я був у Києві. Мали працювати на об’єкті. Вийшли на роботу і почули про початок повномасштабної війни. Повний хаос, нерозуміння, що буде далі. Для мене, відверто, це стало несподіванкою. Хоча Радянського Союзу я не застав, у голові не вкладалося, що росіяни можуть на нас полізти.Вирішив іти в ТЦК. Це рішення я не зможу пояснити якимись красивими словами. Скажу просто: ноги самі понесли. Мені відмовили — на той момент у таких, як я, без досвіду строкової, не було потреби. Тільки взяли номер телефону.На два роки про мене забули. А от 2024-го почалися дзвінки. Чесно — не мав бажання на них відповідати. Повернувся на будівництво. Тільки вже не в Києві, переїхав в одне з сіл рідної Житомирщини. Пилипонка називається, Брусилівський район. Знайшов оголошення, що треба різноробочі в кам’яний цех. Там і з майбутньою дружиною познайомився, вона в магазині працювала продавчинею. 2023-го почали жити разом. Спочатку мешкали з батьками коханої, але потім усе-таки пішли в іншу хату — тещу поважаю, але краще окремо.Рік і три місяці тому у мене народився син. Це змусило переосмислити деякі речі. Я вирішив йти в армію, бо хто ще захистить мого малого? Торік 24 грудня потрапив у 190-й навчальний центр. Планувалося, що готуватимуть на оператора БПЛА. Проте, потрапивши на полігон, я одразу зрозумів — бути мені штурмовиком. Жодного уроку з обіцяного профілю. Навпаки: навчали спорудженню окопів, тактиці ведення штурмових дійСтраху смерті тоді не було. Я ще не розумів, що очікує далі. Він є зараз, і це нормально. Головне — розуміти користь своєї роботи і звертатися до вищих сил, аби вберегли.

Про підготовку до штурмового виходу

Після БЗВП рандомно потрапив у 10-й батальйон 59-ї окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем. 1 березня я вже був у Павлограді. Почалися інші навчання — серйозніші, на бойовому полігоні. Психологічно не був до них готовим.«Хлопці, сьогодні відпочивайте. Зранку будемо працювати», — досі пам’ятаю ці слова. Нас четверо. 2 березня — на полігон. Не зрадів, що буду штурмовиком. Зрозумів: треба максимально ефективно використовувати час. Слухати все, що тобі говорять місцеві інструктори. Зараз не шкодую, що так склалося. Хоча дружина досі думає, що я далеко від лінії фронту й на посаді оператора — на цій нудній роботі, яка втомлює і розсіює увагу.Я максимально зосереджувався на розповідях головного сержанта батальйону: опановував гранати, зброю, слухав, як поводитися в різних бойових ситуаціях, що допоможе перехитрити ворога. Були і заняття з тактичної медицини. Тут треба розуміти одну річ: у «теоретичних» умовах все розповідають правильно. Але зорієнтуватися на місцевості, коли людині відірвало руку чи ногу, і вона волає від болю, набагато складніше. У підсвідомості спливає як накласти турнікет, далі — відтягти в безпечне місце. Тільки обставини впливають на те, що все складається не так, як протокол пише.Нас, чотирьох штурмовиків «муштрували» місяць. Більш ніж достатньо. Це принцип командира 59-ї бригади — прорахувати кожну деталь, аби люди виходили максимально підготовленими. Уже хотілося в бій, тут важливо було не «перегоріти».

Про «перемовини» з росіянами під час контактного бою

Після чергового заняття приїхали в місце, де квартирували. Помилися, поїли, почистили зброю. Через дві години — повідомлення: «Хлопці, збирайтеся, прийшло бойове розпорядження». Я відчув приплив адреналіну.Завдання — зачистити посадку. Ворог зайняв позицію на Новопавлівському напрямку. До неї — 82 кілометри. 60 з них проїхали на машині. Далі — пішки. Йшли сім днів. Ніхто нас не підганяв. Обирали відповідну погоду — дощі, тумани. Тобто, сіра зона, коли «пташки» не літають. Треба правильно пересуватися, тоді FРV-дрон тебе не побачить.Я — старший групи, яка складалася з трьох людей. Командир роти Макар коригував маршрут по рації. За три години до настання темряви шукали укриття на ніч. Несли на спинах наплічники вагою в 30–35 кг. Основне — боєприпаси. Гранати — по 12 штук у кожного. Вода, сухпаї, речі на заміну.Я трохи переоцінив свої можливості. Навчили нас правильно, кожен розумів, як діяти. Чудово відпрацювала розвідка. Половину посадки зачистили — я прострілював територію, побратим заходив і «відкривав» її. На «завтра» — друга частина роботи. Хлопці все робили, як я казав, нічого не боялися, все злагоджено. Я поставив на виході побратима, аби «зняв» ворога, який міг вискочити з окопа. Підійшли до бліндажа і пустили в дію гранати.Я навіть не припускав, що росіяни так сильно окопаються. Окоп, накритий бруствером. Далі — тунель. У ньому — закритий бліндаж, який з’єднується з окопом. Дістати практично неможливо. Викинули 12–13 гранат. Нічого не допомогло.Зав’язався контактний бій, тривав хвилини три. Росіяни все робили розумно, дістати їх ми не могли. Визирнути нереально — йшла прострілка. Підозрюю, на «точці» було троє росіянців. Розмовляли з ними: «Здавайтеся!». Відмовилися. Потім намагалися перехитрити: «Ми свої». Не повірили.У нас закінчувалися боєприпаси. Крім того, наш побратим стояв на відкритій місцевості. Я боявся, що по ньому прилетить «пташка». Тому дав команду відходити метрів 50 від них.Наступного дня я і побратим знову пішли на штурм. Цього разу на нас чекали: вилетів ворожий дрон. Мене контузило, каска злетіла з голови. Врятувало дерево. Але побратима «зачепило» серйозніше. Довелося «згорнути» операцію. Шкода. Картаю себе за те, що заходили з пристрілкою, маючи на меті не дати ворогу оговтатися. Треба було все робити «по-тихому», зайшовши ззаду.Ворог визначив місце нашої дислокації і став «накривати» його «пташкою». Але коридор в нашому бліндажі довгий, повністю скидами його не «розібрати». Бойова частина розривалася за метрів десять від нас. Газу росіяни теж не шкодували.У мене двоє «трьохсотих». По дорозі наклали турнікет. Добре, що нам скинули знеболювальні. За три-чотири дні дісталися точки, де чекала машина. Моїх побратимів — до лікарні. Я — в строю.У таких заходах головне — щоб тобою керував холодний розум. Страх може бути, але не паніка.Уже півтора місяця я «працюю» провідником. Заводжу групи за кілометр до позиції — в безпечну зону — і забираю після виконання завдання. Вивчив місцевість, бо маю добру зорову пам’ять. Маршрути залежать від погоди. Якщо «умови неба» сприяють, можу скоротити шлях. Але постійно вчуся. Зараз працюю з побратимом, який на війні з 2014-го. Справжній лис, він розповідає мені всі тонкощі цієї роботи.Нещодавно я був на евакуації. Побратим наступив на протипіхотну міну, відірвало ступню. За день довелося подолати 37 кілометрів. Найстрашніше — коли люди виють від болю, нічого більше не хочуть і просять залишити їх у лісі вмирати. Був один такий — відірвало дві ноги по самі геніталії. Я зціпив зуби і доставив його на своєму «транспорті». За якийсь час боєць зателефонував, подякував за порятунок. Найгірше для мене в цих ситуаціях — сни, коли чуєш стогони і бачиш відірвані кінцівки.