Український тиждень

Уже багато разів я собі обіцяв не торкатись у своїх колонках теми польсько-українських відносин, бо потім розплачуюся за це хандрою кілька наступних днів. Цього разу я не витримав, бо і «Український тиждень» мені близький, і редакторка Ольга Ворожбит мені близька, і редактор Польського радіо для закордону Пйотр Поґожельський також не чужа мені людина.
У розмові, що вийшла під заголовком «Поляки та українці дуже погано знають одне одного», двоє редакторів намагаються розібратися, як насправді виглядають ті польсько-українські відносини і, цитуючи класика, «кто віноват». Заголовок розмови ніби натякає, що якби поляки й українці знали одне одного краще, то це було б на краще. Мій уже понад сімдесятирічний досвід українського автохтона з Польщі і вже сорок років практикуючого емігранта, громадянина Канади, не дозволяє мені безумовно прийняти таке, здавалось би, очевидне припущення.
Посилання на соціологічні дослідження без наведення їхньої повної методології — це виключно евристичний прийом, що небагато додає до дискусії про взаємоіснування. У цьому випадку йдеться про понад мільйон українців, які внаслідок війни опинилися в польській державі як біженці, плюс певна кількість українців, які перебували в Польщі до війни як тимчасові економічні мігранти.
Зрештою, як вчить нас історія і її актуальне «використання», те, що українці й поляки добре одне одного знали, не вберегло нас від того, що ми «одне одного вирізали» в далекій чи ближчій історичній перспективі. Отже, теза, що достатньо краще одне одного пізнати і стане краще, щонайменше оманлива, хоч і містить у собі мікроскопічні зернятка надії.
Доки до Польщі не докотилася нова хвиля мігрантів з України, в польській державі жили українці, польські громадяни. Після Другої світової війни та після чергових переселень залишилося щонайменше 140 тисяч українців. Під час національного перепису населення 2002 року про свою українську національність заявило 27 172 громадян РП. Що ж тоді сталося зі щонайменше 117 тисячами українців? Так, у 1980-х роках, на хвилі постсолідарністної еміграції переважно до Канади виїхало, може, навіть кільканадцять тисяч молодих людей. А що з рештою? А вони розчинилися в польському морі, так, як це сталось із усією моєю родиною, яка живе в Польщі. Ні, щоб залишитися українцями, при цьому лояльними громадянами РП, вони стали поляками реr sе. Польща — це не та країна, яка культивує мультикультуралізм чи хоча б громадянську ідентичність. На відміну від сучасної України, яка є країною із громадянською ідентичністю, Польща — це демократична національна держава, і про це українські мігранти мають пам’ятати. Це в рамках «пізнання» поляків у їхній власній державі і з польським розумінням власної суб’єктності.
У нинішній демографічній ситуації Польща потребує мігрантів, а українці — на першому місці потенційних кандидатів, і можливо з часом — громадян. Звісно, що це інструментальна діяльність, бо польські політики не ставляться до них як до суб’єктів, а як до найменш обтяжливої і відносно простої для асиміляції групи, що заповнює демографічний дефіцит сучасної Польщі. Поки вони залишаються лише тимчасовими воєнними біженцями, їх будуть приймати на умовах, на яких ставляться до «робочої сили», що заповнює демографічні діри. Що буде далі — покаже час, але час не працює на користь українських воєнних мігрантів, у переважній більшості жінок із дітьми. Перед українцями в Польщі стоїть серйозний виклик, який шлях їм обрати: повернутися в Україну чи залишитися в Польщі й прийняти поступову асиміляцію, яку поки називають інтеграцією із польським суспільством.
Поляки знають українців поколіннями, а останні 80 років мали нагоду краще пізнати українців, польських громадян, але чомусь небагато чому від них навчилися, натомість вчилися, як стати «справжніми» поляками, що великою мірою вдалося досягнути. Тепер у них у гостях добряче понад мільйон українців з охопленої війною України, тож є шанс пізнати їх і почати процес реального, поглибленого співіснування. Однак дедалі частіше вони обирають шлях конфронтації в ім’я історичних подій. Кажуть, що це політики зі схильністю до націоналізму стоять на чолі цього маршу в напрямку прірви, яку легко передбачити. Утім політики — це еманація народу, а народ обирає собі лідерів/політиків, які є еманацією їхніх глибинних рис.
Редактор Поґожельський слушно зауважив, що в Польщі ще не так погано, бо ж «Українці в Польщі ніколи не мали такого негативного іміджу, як, наприклад, поляки у Великій Британії. У нас, наприклад, немає Ukrаіnіаn jоkеs, так само як є, скажімо, Роlіsh jоkеs у США чи Великій Британії. Немає таких негативних виразів, як «Роlnіsсhе Wіrtshаft», як у Німеччині (зневажливий вираз щодо того, як поляки виконують свою роботу)».
«Роlіsh jоkе — це англомовний етнічний жарт, що висміє поляків і ґрунтується на образливому стереотипі. Роlіsh jоkеs виростають із упереджених переконань і неприязні слухача. Зв’язок між увнутрішненими образливими стереотипами, що стосуються поляків, і вдаванням до етнічних жартів про них не так легко прослідкувати, хоча жарти здаються зрозумілими багатьом, хто їх чує. Іноді в жарті використовується образлива назва поляка — Роlасk». Wіkіреdіа
Я довго живу в Північній Америці і багато подорожував світом, але ні в англомовному, ні німецькомовному світі з якихось невідомих мені причин не чув фраз «Ukrаіnіаn Jоkе» чи «Ukrаіnіshе Wіrtshаft», і поки що думка про українців значно краща, ніж про поляків. Може, варто про це замислитися, а не нити, що «поляки — не уті-путі». «Який кінь — усі бачать», — писав отець Бенедикт Хмельовський у першій польській енциклопеції «Нові Афіни» (Nоwе Аtеny), наводячи визначення коня, Львів, 1745. Перефразовуючи визначення Хмельовського: «Який поляк — кожен бачить, який українець — кожен бачить», аnnо dоmіnі 2026.