Український тиждень

Ці пожежі. Ці гігантські вогнища, що заповнили собою наші екрани, визначають кольори літніх днів і ночей. Ці апокаліптичні картини, які ми бачимо рано-вранці, коли вітер повіяв в іншому напрямку, вогонь відступив, а дерева перетворилися на обвуглені силуети. Ми дивимося на ці кадри так, ніби перед нами — зруйновані обстрілами міста. Ми чуємо про запаморочливу кількість гектарів, що розчинилися в диму в департаменті Од, у Провансі чи в лісі Фонтенбло, – і не можемо собі цього уявити.Для мешканців понівечених сіл, для тих, хто тікав із дому з валізою, фотоальбомом, собакою, а іноді й зовсім із порожніми руками, з-за диму виринули не лише сосни, дуби чи випалена земля. Вони знову відчули запах попелу, вологу згарищ, просмалені вогнем спогади й відчуття зруйнованого життя. А на додачу — нову впевненість у тому, що смертними бувають і пейзажі.

А що таке пейзаж? Це не просто сукупність лісів, полів чи пагорбів.

Це не фрагмент території чи географічна випадковість, яку вимірюють і наносять на карту. Це жива істота. Вразливе тіло й душа. Це осад пам’яті, конденсат історії, місце, де пори року, а також праця й мрії людей століття за століттям залишили невидимий, але відчутний для всіх слід.Ми вже казали це про ліс Броселіанда, який спустошила у 1980-х роках жахлива пожежа, разом із його скарбницею міфів і легенд.Так говорили про Нотр-Дам, де вигоріли вісім століть віри, мистецтва та національної долі. Так само і сьогодні. Нація — це не лише інституції, великі перемоги чи великі поразки. Це також ті пустки, ті ставки чи ті руїни, про які Шатобріан казав, що вони були його першими уроками, і які для нас усіх є школою духу. Саме ці фрагменти цивілізації нині згорають.Звичайно, французи не вперше стають свідками таких масштабних пожеж. Але зазвичай вони ставали наслідком воєн та ворожих дій. А ще давніше, навали сарани чи жаб древні вважали карою господньою або волею долі. Сьогодні немає ані богів, щоб їх просити про милість, ані ворожої армії, яку потрібно відбити. Є лише ми. Наша недалекоглядність. Наше прагнення влади.Наша зухвалість у дусі Прометея — прагнення підкорити природу, руйнувати її механізми й прискорювати кліматичні зміни, наслідки яких ми лише починаємо усвідомлювати. Екологи мали рацію. Як і послідовники Гайдеггера. Уперше людство змушене визнати: винуватцем катастрофи, що невпинно наближається, є воно саме. Це усвідомлення додає до смутку гнів і гіркоту — аж до памороків.Але бачимо й мужність. Мені не подобається, коли все довкола називають війною. Але я розумію, чому пожежників називають солдатами. Щоб утримати лінію вогню, потрібна військова дисципліна. Щоб перетворити селище на фортецю, вирішити, який будинок рятувати першим, а де розчистити смугу, аби вогонь не мав чим живитися й не перекинувся далі, потрібні солдатські навички.Саме таке поєднання самопожертви, дисципліни й відваги я бачив у Сараєві та на полі бою в Україні. Саме воно потрібне й для боротьби зі стихією, яка, подібно до ворожої армії, не знає пощади. Я згадую фільм Джозефа Косинського «Тільки сміливі» («Оnly thе Вrаvе»), який десять років тому розповідав про подвиги загону пожежників з Арізони, котрі долали пожежу, що виявилася сильнішою за них, і в якій майже всі загинули. Нехай Бог збереже пожежників з департаментів Од і Жиронда від такої долі. Адже це та сама відмова підкоритися силі, що перевищує людські можливості. Незрівнянна велич.І є також волонтери. Ті, хто приходить у гумових чоботах, з лопатами, відрами, шлангами, цистернами — гасити неосяжні вогнища. Я чую голоси дещо обмежених людей, що нарікають, буцімто ці волонтери  заважають професіоналам, йдуть на необдуманий ризик і, якщо їм раптом спаде на думку загинути, згорівши живцем у самих футболках, вони ускладнять тим роботу рятувальників і додадуть хаосу до катастрофи.Я так не думаю. Вважаю натомість, що народ починає вмирати тоді, коли перестає відчувати відповідальність за інші народи або за самого себе. А ці жінки та чоловіки нагадують нам про істину, яку ми, можливо, забули: країна — це не лише префекти, організовані адміністрації, доброзичлива чи неспроможна держава — це те, що змушує одних незнайомців одного ранку вирішити ризикнути своїм життям, щоб врятувати дім, село чи ліс інших не знайомих їм людей. Ці волонтери в боротьбі з пожежею водночас підтримують найцінніше полум’я — вогонь громадянського духу.