Український тиждень

Попри назву з українським звучанням, Drоnіvkа — французька компанія, яка поєднує українську експертизу у сфері безпілотників із потребами Європи та США. Її співзасновники Мет Гаузер та Арам Калос розповіли Тижню, що забезпечує успішність українських ударів углиб території Росії, яку роль у цій технологічній революції відіграють дані та які перспективи відкриває роботизація.

— Українські безпілотники вже здатні проривати російську протиповітряну оборону й уражати цілі на глибині понад тисячу кілометрів. У чому секрет цього успіху?
Мет Гаузер: Перший чинник — це техніка: українці мають безпілотники, здатні завдавати ударів на дуже великі відстані, водночас залишаючись недорогими у виробництві. Але цей успіх також ґрунтується на досвіді й умінні українських військових — компетенції, яка формувалася й удосконалювалася протягом останніх чотирьох років.
У кожній успішній операції передусім важить людський чинник. Потрібні оператори, здатні спланувати місію, врахувати погодні умови та визначити оптимальний маршрут дрона, інколи з точністю до метра. Залежно від обставин потрібно буде летіти дуже низько або дуже високо, рухатися вздовж залізниці чи річища, щоб уникнути загроз на землі.
Арам Калос: Донедавна головна складність стосувалася дронів, призначених для ударів у глибокому тилу. На таких відстанях стає надзвичайно складно зберігати контроль над дроном або, якщо це неможливо, навести його на ціль із достатньою точністю. Проблема, зокрема, пов’язана з явищем дрейфу. Що довше дрон здійснює навігацію за допомогою інерційної навігаційної системи або GРS, то більше його розрахункове положення поступово відхиляється від реального. Наприклад, можна уявити похибку приблизно у п’ять метрів на кожні сто кілометрів. Після тисячі кілометрів відхилення може сягнути близько п’ятдесяти метрів, а це вже дуже багато, коли йдеться про ураження конкретної цілі.
Отже, вся складність полягає в тому, щоб коригувати цей дрейф під час польоту. І в цьому українці починають досягати справжньої майстерності. Сьогодні вони вже мають чимало технічних рішень.
М. Г.: Можна також додати, що одна з головних переваг українців полягає в їхній здатності створювати численні варіанти однієї й тієї самої системи. Наприклад, дрони «FР-1», «FР-2» або «Лютий», які використовують для ударів по Росії, існують у кількох конфігураціях. Одні використовують для навігації інерційну систему, інші спираються на LТЕ-зв’язок, тобто мережу мобільного зв’язку, а ще інші використовують Stаrlіnk або інші засоби комунікації. Інакше кажучи, одну й ту саму платформу можна реалізувати в багатьох конфігураціях залежно від потреб конкретної місії.
— Яка логіка лежить в основі такого підходу?
М. Г.: Українці запровадили логіку, яка нагадує роботу стартапу. Вони працюють із дуже точними показниками ефективності.
Уявімо, що вони запускають сто дронів, кожен із яких трохи відрізняється від інших. Після завершення місії аналізують результати й визначають три моделі, які показали найкращу ефективність: ті, що пролетіли найдалі або найбільше наблизилися до цілі. Для наступного удару вони беруть за основу ці три конфігурації, виготовляють нову серію зі ста дронів на базі цих моделей, а потім повторюють увесь процес. Таким чином кожна операція слугує для вдосконалення наступного покоління. Це безперервний процес.
— Яку роль у цьому процесі відіграють дані?
А. К.: Це ключовий чинник.
Передусім існують візуальні дані, які, зокрема, дають змогу навчати системи штучного інтелекту. Наприклад, їх використовують, щоб навчити ШІ виявляти дрон у небі або розпізнавати цілі на землі. Уже самі собою ці дані мають величезну цінність.
Але існує й інша, не менш важлива категорія даних. Наприклад, інформація про реальну дальність виявлення російської системи С-400 під час дощу або за хмарної погоди. Такі відомості мають надзвичайно високу цінність.
На цьому етапі ми вже майже виходимо за межі поняття «дані» в тому сенсі, в якому його використовують стартапи або технологічні компанії, і фактично переходимо до сфери розвідки.
Мат Гаузер: Здійснюючи дедалі більше ударів і випробувань, вони постійно поповнюють свою базу знань. Наприклад, знають, що в одному місці дрон був перехоплений, а в іншому зміг пройти, і поступово накопичують достатній обсяг інформації, щоб проводити власний аналіз. Сьогодні після понад чотирьох років війни вони мають у розпорядженні величезний масив даних.
Їхня сила полягає в тому, що вони не обмежуються лише вдосконаленням своїх безпілотників. Вони систематично збирають усю доступну інформацію. Вони могли б просто спостерігати, що працює, і відповідним чином розвивати свої системи. Але вони йдуть набагато далі: використовують увесь RЕТЕХ — досвід і оперативні висновки з кожної кампанії ударів, — щоб покращувати свої знання про техніку противника, погодні умови, радари та, ширше, про все оперативне середовище.
— Отже, дані відіграють визначальну роль для повітряних дронів — як у їхньому проєктуванні, так і в керуванні ними та плануванні місій. А як щодо наземних роботів, які дедалі активніше використовують в Україні?
М. Г.: Сьогодні дані мають набагато менше значення для наземних роботів, оскільки рівень їхньої автономності поки що залишається дуже обмеженим.
Головний виняток — дистанційно керовані турелі. Це не дрони у прямому розумінні, а системи озброєння, встановлені на наземній платформі. У такому разі дані стають необхідними для навчання штучного інтелекту, здатного спочатку виявити, а потім уразити ціль. Імовірно, це один із головних довгострокових напрямів розвитку. У цьому напрямі вже працюють кілька українських компаній, зокрема «Буря», «Хижак» та інші виробники. Мета полягає в тому, щоб турель могла самостійно розпізнавати, а потім автоматично уражати ціль.
Але сьогодні ми ще дуже далекі від цього. Українці вже вміють розробляти турелі, здатні перехоплювати дрони: така технологія існує і працює. Водночас сьогодні жоден виробник не має достатньої довіри до своїх моделей штучного інтелекту, щоб розгорнути на полі бою повністю автономного наземного робота, завданням якого було б відкривати вогонь по військовослужбовцях. Ризик помилки залишається надто високим.
А. К.: Насправді головне питання полягає в тому, щоб зрозуміти, чому ці системи взагалі з’явилися.
Українська армія не може дозволити собі втрачати кількох військових щоразу, коли потрібно евакуювати пораненого, забезпечити постачання на позицію чи перевезти обладнання. Вона також не може постійно ризикувати втратою транспортного засобу вартістю кілька десятків тисяч євро.
Отже, розвиток наземних роботів передусім відповідає дуже прагматичній логіці: зберегти людські життя, водночас обмеживши матеріальні втрати. Щойно певне завдання можна доручити роботизованій платформі, а не військовослужбовцю, її використання набуває повного сенсу.
— Яких змін можна очікувати в майбутньому — як в Україні, так і в інших арміях?
А. К.: У довгостроковій перспективі мета очевидна. Якби існували автономні роботи вартістю десять тисяч євро, здатні воювати замість нас, усі армії світу негайно їх придбали б. Але сьогодні ми ще дуже далекі від цього.
Натомість штучний інтелект, здатний допомагати оператору, вже створює величезну додану вартість. Якщо дрон може самостійно дістатися до своєї позиції, автоматично повернутися, змінити розташування чи виконати евакуаційну місію без втручання людини, це вже значний прогрес.
Тому все, що стосується автономної навігації, надзвичайно перспективне. Зокрема й у випадках, коли передавання даних або радіозв’язок перериваються.
Другий великий напрям розвитку стосується FРV-дронів, ударних дронів середньої дальності, засобів для ударів у глибокому тилу та дронів-перехоплювачів.
Завдання просте: коли засоби радіоелектронної боротьби переривають зв’язок із пілотом на останніх метрах або кілометрах, як дати дрону змогу автономно досягти цілі та підтвердити влучання без втручання людини? Сьогодні це один із головних напрямів досліджень в Україні. Мета полягає в тому, щоб продовжувати завдавати ударів попри глушіння, яке часто унеможливлює будь-яке керування в найкритичніший момент.
Нарешті, штучний інтелект відкриває величезні перспективи у сфері розвідки. Ідеться, наприклад, про те, щоб розвідувальний дрон міг виявити траншею, приховану під деревами, розпізнати теплову аномалію, яка потенційно свідчить про присутність групи військовослужбовців, або автоматично ідентифікувати різні елементи поля бою.
Після цього вся ця інформація надходить до системи командування та управління, яка дає командиру бригади або батальйону змогу отримати набагато чіткіше уявлення про зону його відповідальності, наприклад про перші п’ять кілометрів углиб. Така спроможність має величезну цінність.
— Чи є штучний інтелект майбутнім війни?
М. Г.: Головна перевага штучного інтелекту полягає передусім у тому, що він дає змогу заощадити час під час ухвалення рішень. Однак сьогодні він усе ще недостатньо надійний. Наразі штучний інтелект не замінює людського мислення. Він зменшує частину когнітивного навантаження на операторів, але остаточне рішення все одно ухвалює людина.
Реальний світ складається з нескінченної кількості різних ситуацій. Штучний інтелект, розроблений для гусеничного робота, не обов’язково працюватиме так само на колісній машині.
Читайте також: Тріумф української зброї в Парижі: чим Україна здивувала світ на Еurоsаtоry 2026
Сьогодні найефективніші українські платформи є передусім модульними. Дорогою до позиції вони можуть перевозити ящики з боєприпасами чи запаси води для військовослужбовців. А на зворотному шляху — евакуювати пораненого чи загиблого.
Однак це цілковито змінює динамічні характеристики машини. Робот, який перевозить кілька пляшок води, може дозволити собі певні маневри. Натомість якщо перевозить пораненого на ношах і перекинеться під час подолання перешкоди, він може просто спричинити смерть людини, яку мав урятувати. Усі ці параметри необхідно враховувати.
Тому ми все ще дуже далекі від штучного інтелекту, здатного повністю замінити людину-оператора. Саме тому я дуже обережно ставлюся до європейських компаній, які обіцяють цілковиту автономність.
Сьогодні людський чинник залишається абсолютно визначальним.