Український тиждень

Дронар-стрілець – це мисливець, з рук якого злітають «птахи» з вибухівкою. На екрані мерехтять мішені: люди, машини, якісь споруди. Його мистецтво (і везіння) полягає в тому, щоб знешкодити щось із того, що мерехтить, і знешкодити раніше, ніж звідтіля прилетить по ньому. По ньому чи в нього? В роті кажуть і так, і так. Мисливець там не один — з ним команда. Але коли він відпускає «пташку» в її перший і останній політ, то, мабуть, на мить відчуває особливу самотність. Чи, точніше, особливу окремість? У чому ж її особливість? Люди, яких я досі намагався спонукати до розмови про це, спершу дивуються, а потім відповідають: «Та в тому й особливість…»
В суботу він пташок ліпив із глини
на березі потоку. Горобці
здавалися живими у руці
Закону непідвладної дитини.
Він наліпив уже дванадцять їх,
Як Йосип весь закеханий прибіг
І дорікати став йому щосили.
Але пташки знялись і полетіли.
Головне — щоб знімалися, летіли й, звісно, долітали. Від цього залежить настрій роти. Але не лише від цього. Не менше значення має й те, які люди в ній служать і хто впливає на інших уже самою своєю присутністю.
У перший рік війни говорити про все таке було недоречно. Сьогодні ж… Кого не бажано, але доводиться там бачити, можна сказати без запинки. Буркотуна, скиглія, особливо ж панікера. А кого бажано? Старший сержант Микита виділяє двох: Запального і Лютого. Так їх назвав я, і тільки для себе. Для нього вони Сергій Крисько («Щур») і Микола Синиця («Бик»). Обом помітно за тридцать, обидва вище середнього зросту, в обох схожі чорні борідки, різні тільки носи: у першого завеликий і прямий, у другого – короткуватий і товстий.
Противнику від обох дістається однаково, а самі вони наочно різних пород. Запальний, він же азартний, коли йому пощастить, вважає, що виграв бій. Лютий у такому ж випадку – що покарав ворога, помстився йому «за все». Запальному подобається грати і вигравати, Лютому – карати і карати. Запальний пишається своєю спритністю, Лютий – нічим. Він просто задоволений, що «ще на щось здатен». Для нього у Микити є додаткове визначення, навіть два: ідейний і націоналіст. «Ідейний націоналіст» – так чомусь не каже. На язик кожного разу потрапляє щось одне.
Задаю їм евристичні питання – тобто такі, по відповідям на які можна судити, що за витвір природи перед тобою.
– Ось на екрані дві мішені. Гурток військових, а неподалік щось на зразок броніка. За вами один постріл. Яку мішень оберете?
Лютий:
– Вдарю по броніку.
На таку відповідь я не сподівався, зате цілком очікуваним виявився його коментар:
– Вас би на наші розбори польотів – хлопців посмішити. А в броніку напевне екіпаж. Тому я й вибрав ту залізяку.
Запальний почав із зауваження:
– Ваше питання не по ділу. А моя відповідь буде така: не знаю, куди б я спробував влучити. Там думати ніколи. Рішає чуйка. Що вона підкаже, те й зроблю.
Поцікавився, що він відчуває, коли впевниться, що влучив у живу мішень.
– У той момент я його, мертвого, майже люблю.
Щось утримало мене від такого ж запитання у розмові з Лютим. Можливо, те, що знав відповідь.
У пекельні дні й ночі, особливо перед самим боєм і відразу після нього, серйозних розмов – хоч би про що – не ведуть. Та й будь-які спроби їх почати не знаходять відгуку.
Є певний запит на балаганство. Охоче відгукнуться, коли ви нагадаєте, наприклад, що в Україні нікого не треба питати, хто кого вчить жити:  чоловік – дружину, чи вона – його.
– І чому ж вона вчить конкретно вас? – поцікавився я у Запального.
– Всьому, – зразу відповів він.
– І чому вже навчила?
– Нічому, – зітхнув він.
З Лютим жартувати не став – просто ніби мимохіть встиг сказати тільки два слова:
– Як дружина?
– Переживе, – враз відгукнувся він і на цьому поставив крапку.
Серед моїх евристично-балаганістих запитань було й таке: хто б виграв, якби вони, Лютий і Запальний, опинились віч на віч на ринзі.
– Я б постарався, – сказав Запальний.
– Чому?
– Як – чому? Бокс же є бокс.
Лютий це запитання сприйняв трішки серйозніше.
– Я б ні в кого не виграв, – сказав він. – Зла б не вистачило.
– Зла скільки завгодно, але тільки на справжнього ворога?
– Можна, мабуть, і так сказати.
Оцих двох рядових Микита виділив в розмові про те, хто сприяє боєздатності його роти, хоча в ній вже не вистачає половини особового складу. До Запального і Лютого я додаю і його, старшого сержанта Марченка. Кремезний, борода, як майже у всіх в роті, коротка і бездоганно чорна. Рудих борід у цьому підрозділі, як і в решті, нема. Моє йому псевдо – Грунтовнй, або Хазяйновитий. Тоді вийде три стовпи, на яких там тримається… ні, не все, як кортить сказати, але багато чого.
Запальний, Лютий і Грунтовний. Або навіть так: Грунтовний, Запальний і Лютий.
На старшого сержанта покладаються: побут особового складу і загальний порядок, організація бойових навчань, підтримка в робочому стані машин і обладнання – дронів та акумуляторів, антен і засобів зв’язку, пультів і чого там тільки нема. І щоб були запаси, запаси всього.
Бойова робота – це, між іншим, і втрати, коли малі, а коли і великі, і страшні. По можливості, а особливо при неможливості, заповнювати їх, і заповнювати  швидко – це такий обов’язок старшого сержанта роти, про який Микита не мав жодної уяви, коли записувався у військо. Він, до речі, спочатку вступив до нього в перший день війни, а потім вже записався. В тій частині, до якої належить його рота, його знають як видатного майстра постачання. «У нього там є все. Все!». Щоб, значить, Запальним гарно гралось, Лютим – каралось…
Звідкіля воно береться, оте «все»? Та звідтіля ж, звідкіля і у кожного грунтовного поза військом: друзі, приятелі і знайомі, куми і родичі, однокласники і товариші по колишній роботі. Його колишня робота – технік-нафтовик.З хати по нитці – сироті свитина.  З хати по тисячі, а то й по десятку тисяч  – роті Микити полагоджена машина, або навіть придбана нова.
Щойно він відзначив свій день народження – п’ятий раз у статусі військового. З цієї нагоди йому пропонувалось офіцерське звання, і не вперше – відмовився, зате охоче прийняв добову відпустку додому. 400 кілометрів від місця служби до Охтирки і 400 – назад. Побачив дружину, двох дочок, меншій сім років, більшій дванадцять, часу вистачило навіть на те, щоб разом повечеряти.
Був вдячний мені за вірша про Ісусових горобців. Тепер той вірш у Микити в записнику, читав його своїм дівчатам і пояснював, що там до чого. Це (хто не знає) апокрифічна історія з дитинства Ісуса в переказі одного із невизнаних євангелістів (Хоми) і в переспіві українського поета і художника Святослава Гординського.