Український тиждень

У ХІХ і ХХ століттях основою історичної пам’яті про ранньомодерну добу були стереотипи про козацько-селянські повстання проти панського гноблення. Із цього народницького сюжету, підхопленого радянською пропагандою, майже повністю випала аристократія — політичний народ, який будував правові інституції, здобував привілеї в діалозі з володарем, фундував освіту та культуру українських теренів.
Була й альтернативна думка. Скажімо, Пантелеймон Куліш у своєму історіософському поступі прийшов до осуду руїнницьких дій і підтримки державницьких, будівничих зусиль. У 1920-х Микола Зеров і Микола Бажан у поезіях по-своєму осмислювали браму Заборовського як символ епохи і її творця. Найбільш фундаментально до теми української еліти як носія державницької свідомості і її вирішальної ролі в національній історії підійшов В’ячеслав Липинський. Зокрема, у праці «Трагедія українського Санчо Панча (Із записної книжки емігранта)» він в алегоричній формі звертається до взаємин між елітою — Дон Кіхотом і народом — Санчо Панчо. «Коли Україна й надалі матиме таку безвольну провідну верству; — коли одна, консервативна, частина цієї верстви не зуміє своєю свобідною волею свої стихийні, здержуючі і орґанізаторські, інстинкти в собі в українськім напрямі розвинути, а друга — поступова і революційна — не зуміє такою ж свобідною волею свої рухові і руїнницькі стихийні хотіння обмежити — то можна з певностю сказати, що ані держави, ані нації української ніколи не буде», — застерігав мислитель.
Засновник Українського наукового інституту Гарварду Омелян Пріцак називав недооцінку державної еліти патологічною похибкою нашої історіографії. Аналізуючи спадщину Михайла Грушевського, Пріцак у 1960-х зауважував, що культивуючи комплекс провини перед селянством, народники мимоволі виклали українську історію в «недорозвиненому» вигляді, без власної держави та без власної провідної верстви. Але без еліти, підкреслював учений, не буває національної тяглості — бо саме вона закладає моральні, правові й культурні підвалини суспільства.
Етапним став 1993 рік, коли вийшла друком книжка Наталії Яковенко «Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ століття. Волинь і Центральна Україна». Вона збурила громадськість, для якої формулювання «українська шляхта» досі було незвичним.
Осмислення української еліти та її державотворчої спадщини завжди залишалось одним із ключових фокусів Тижня з часу його заснування у 2007 році. Весь цей час редакція заохочувала дослідників і популяризаторів теми української аристократії, повертаючи їй належне місце в нашій історії.
Втішно спостерігати, що всі ці зусилля дали свій результат, і сьогодні українська еліта стає брендом. Флористичне гаптування козацької старшини надихає творців одягу, благодійна діяльність української шляхти стає приводом для розмови про громадянське суспільство. Освітня платформа «Культурний проєкт» запускає курс «Таємниці української аристократії». У козацькому маєтку в Козельці анонсують імерсивну виставку «Покорщина: стерта історія козацької еліти». А в київському Музеї гетьманства проєкт «Історія зі смаком» провів Фестиваль барокової поезії від Зиморовича до Сковороди і запускає подкаст «Жінки доби бароко».
Читайте також: Жіночий лик доби Бароко
Повернення шляхетного виміру в українське уявлення про себе є симптомом подолання комплексу меншовартості та здобуття суб’єктності. Ми нарешті вчимося бачити свою країну як повноцінну європейську націю з багатою історією та вишуканою культурою.