Український тиждень

Медична сестра 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади Валентина Айзель отримала відзнаку «За збережене життя». За роки великої війни рятувала поранених на Куп’янському, Торецькому та Покровському напрямках, пережила пряме влучання російського дрона-камікадзе в стабілізаційний пункт і продовжила працювати.
Далі — розмова з Валентиною.

«Ой, око смикається… Ще комбриг подумає, що я йому підморгую», — посміхається молодша сержантка Валентина Айзель. За кілька хвилин командир 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади вручить їй відзнаку Головнокомандувача «За збережене життя». Ця неймовірна жінка з Умані — медична сестра лікувального відділення, яка пройшла Куп’янськ, Торецьк, Покровський напрямок, вижила після прямого влучання «шахеда» й тепер точно знає: життя варте того, щоб боротися за нього до останнього подиху.
— Це було 19 грудня, на Миколая по-старому, — згадує Валентина. — Ми на «Мальдівах» (так називали наш стабпункт) чекали поранених. Я саме зайшла у ванну помити голову. Чую — летить. Мокра, як була, вибігаю: «Шахед!». Він упав поруч. А за кілька хвилин, коли ми саме виходили до операційної зустрічати чотирьох «трьохсотих», — грохот, дим, вогонь. Пряме влучання.
Тоді час ніби розтягнувся. Страх був неймовірний, паралізуючий. Але поки хлопці гасили пожежу, ми почали працювати. Відтягували поранених, бо ще летіло. Це були «легкі», з контузіями, але після вибуху — обпалені, обшмалені. У мене потім три місяці в голові «музика грала». Якби вміла ноти писати — точно Моцарта б переплюнула, така була мелодія красива… А пізніше ми побачили: мотор від того «шахеда» лежав саме там, де я за мить до того мила голову. Якби затрималася хоч на хвилину — там би й привалило.
Ми переїхали в той же день. Поки три дні «лікувалися» на стаціонарі, нам уже знайшли нове місце, перевезли апаратуру. І знову робота.
До великої війни Валентина 15 років пропрацювала сімейною медсестрою в рідному селі. Каже, медицина — це її стихія, хоча робота в такому меланхолійному ритмі після декрету здавалася нудною.
— Я сама прийшла у військкомат. В Умані ніхто не хотів брати: «Куди ви, жінко?». Дали три напрямки: Запоріжжя, Миколаїв і Біла Церква. Обрала те, що ближче. Привезли нас у якесь село… Я спочатку плакала, гідазепаму наїлася. Боже, куди я потрапила? А потім такий істеричний сміх розібрав. Нас було троє дівчат, двоє відмовилися, а мені стало так незручно за них. Питаю командира: «Дівчата ще є?». Каже: «П’ять». Ну, все, кажу, тоді я лишаюся. Це моє.
У бригаді Валентина працює в тандемі з анестезіологом Іллею. Її робота — маніпуляції, катетери, ліки. Каже, на стабпункті немає «твоєї» чи «моєї» роботи — всі роблять усе.
— Найбільше щастя — це коли привозять хлопця вже без пульсу, без свідомості. Санітари над ним «танцюють», дефібрилятор, медикаменти… І коли він робить перший вдих — оце диво. Бачу, як у молодих хлопців-санітарів очі світяться від того, що вони реально врятували життя.
Валентина зізнається: на війні стала «дорослою тьотею», яка часто сварить бійців, як мати.

— Був випадок у квітні. Привозять чоловіка, каже — поранень немає. Роззуваємо, а там запах гнилі на весь стабпункт. Обмороження ніг ще з лютого. Два місяці сидів, не роззувався. Кажу: «Ти дурень? Ти ж до сім’ї без ніг повернешся! Кому ти такий тягар потрібен?». Сварилася страшно. Мені їх жалко, але іноді хочеться ременем переперезати.
Але є й інші. Подруга з евакуації розповідала про хлопця: сам собі наклав турнікети, виповзав через рейки. Перекладав турнікет нижче, бо незручно було повзти. Йому таки ампутували ногу, а він каже: «Нічого, я вже знаю, який протез замовлю, бо люблю у футбол грати». Оце жага до життя!
Або є у нас такий інструктор Воллі — перевівся з Третьої штурмової. Спілкувалися на амбулаторному з ним. Обезбашенний хлопець. Смерть від нього сама тікає, бо він на неї пре. Я йому казала: «Малий, я б тебе придушила!». А він сміється: «Чого, я ж хороший». Таких би нам у бригаду чоловік двадцять — ми б той Покровський напрямок рвали, як мавпа газету.
Валентина намагається підтримувати бійців гумором. Коли хлопці кличуть заміж, сміється: «Та в мене вже і чоловік, і коханець є, куди мені ще ви?». Але іноді сміх обривається за мить.
— Був один казус, досі неприємно… Привезли хлопчика пораненого. Ми на них одягаємо штани спеціальні на липучках, для швидкого скиду. Я йому кажу: «Оце одужаєш, приїдеш до жінки і будеш їй стріптіз танцювати». Хотіла розрядити обстановку. А він дивиться на мене і каже: «Немає жінки… І дитини немає. Чотири місяці тому в дім ракета прилетіла».
Я тоді наче в землю провалилася.
У мене донька ще маленька, син неодружений.

Коли на душі геть важко знімаю веселі тіктоки. Рідні дивляться, думають — я тут наче на дискотеці, «ги-ги, га-га». Так мені спокійніше. Коли в Куп’янську за кожним «трьохсотим» ревіла — ховалася від колег, аби не бачили, що тьотя доросла плаче.
Про тих, хто ховається від мобілізації, Валентина говорить неохоче:
— Бог їм суддя. Але як вони будуть в очі своїм дітям дивитися? Чому ми, жінки, тут, а вони там у хатах відсиджуються? Це до пори до часу. Рано чи пізно всі тут будемо.
Пані Валентина знову торкається ока. Воно справді трохи сіпається — дається взнаки контузія після того самого грудневого «шахеда». Але вона посміхається. За кілька хвилин вийде з шеренги, почує своє прізвище і міцно стисне в руках нагороду. «За врятоване життя». Одне з багатьох, які пройшли через її теплі, впевнені руки.