Метью Кляйн — економічний журналіст, чиї матеріали публікувалися, зокрема, у Fіnаnсіаl Тіmеs, Тhе Есоnоmіst та Ваrrоn’s, співавтор книги «Тrаdе Wаrs Аrе Сlаss Wаrs» та автор блогу «Тhе Оvеrshооt». Він поспілкувався з Тижнем про:
фінансовий бік російсько-української війни; те, як довго Кремль ще зможе підтримувати свою економіку на межі можливостей;те, як Україні варто управляти своєю складною фінансовою ситуацією.
— Чи вважаєте, що фінансування Росією війни обходиться невиправдано дорого її населенню? Адже споживання пересічних громадян явно пригнічується державними цілями. І чи матиме це довгострокові наслідки для її економіки?— Думаю, що так. Від початку війни ми спостерігаємо, що споживчі витрати в Росії зростають значно повільніше, ніж виробництво, яке й саме по собі збільшується досить мляво. Це, безумовно, відображає переорієнтацію російської економіки з виробництва цивільних товарів і послуг на військові потреби.Ситуацію також погіршує масштабна хвиля еміграції, насамперед серед найпродуктивнішої частини населення — найосвіченіших і, в багатьох випадках, найбільш забезпечених росіян. Часто країну залишають цілі сім’ї з малими дітьми. Крім того, багато людей загинули на війні, і значна частина з них була у найпродуктивнішому працездатному віці.Отже, з одного боку, ми бачимо перерозподіл ресурсів усередині економіки, який автоматично скорочує можливості для цивільного споживання. З іншого — економіка втрачає людей, які могли б створювати додану вартість, адже ті або емігрували, або загинули. Ці процеси вже завдали російському суспільству відчутної шкоди й матимуть довгострокові негативні наслідки.— У своєму розділі для звіту Кільського інституту ви описали явище прихованого фінансування війни. Корпоративний борг Росії різко зріс, оскільки Кремль змушує банки кредитувати галузі, пов’язані з війною. Як довго російський банківський сектор зможе витримувати накопичення корпоративного боргу, перш ніж це переросте у масштабну фінансову кризу?— Передусім варто окреслити загальний контекст. Від початку війни приріст заборгованості російських нефінансових корпорацій перевищив приріст державного боргу. Попри всі розмови про дефіцит російського бюджету та інші пов’язані з цим проблеми, найбільше зростання боргового навантаження насправді відбулося поза межами державного сектору.Утім, ці процеси взаємопов’язані. Якщо звернутися до російської банківської статистики, яку щомісяця публікує Центральний банк Росії, можна побачити, що основний приріст кредитування припав на компанії, пов’язані з воєнною економікою. Саме це стало одним із ключових джерел фінансування воєнних витрат. Тому, якщо оцінювати лише стан російського бюджету, повної картини ви не побачите. Це принципово важливо розуміти.Тепер щодо питання, як довго це може тривати. Сказати важко. Головна причина полягає в тому, що фінансова криза зазвичай виникає, коли люди винні гроші й не можуть їх повернути. Якщо ж вони заборгували гроші, які уряд може просто надрукувати, така ситуація може тривати дуже довго.Питання насправді не в тому, чи може російський уряд підтримувати цю систему. Він може, якщо захоче. Однак наслідок полягає в тому, що доводиться створювати достатню кількість рублів і вводити їх в економіку так, що це може спричинити вищу інфляцію, ніж їм хотілося б.Від 2022 року у Росії зберігається проблема високої інфляції та високих відсоткових ставок. Частково вони впоралися з цим завдяки запровадженню своєрідного нормування кредитів. Якщо працюєте у привілейованому секторі економіки чи ведете бізнес, який уряд хоче фінансувати, ви можете позичати кошти під нижчі ставки. Усі інші змушені брати кредити під дуже високі відсотки.Якщо читати російську ділову пресу, можна постійно бачити нарікання на надвисокі процентні ставки. Занадто високі, щоб економіка могла зростати.Тут є кілька можливих пояснень. Одне з них полягає в тому, що офіційний показник інфляції неправильний, тобто насправді інфляція значно вища, адже розрив між ставками та інфляцією надзвичайно великий. Інше пояснення в тому, що публічно видима ставка у 14, 15 або 16 відсотків впливає лише на частину економіки, тоді як значно більша чи активніша її частина кредитується під набагато нижчі ставки.Якби ви дивилися на ці дані поверхово, то могли б зробити висновок: «Ну що ж, банки не мають жодного ризику кредитних втрат за позиками, які видали для війни». Адже багато компаній у військовій галузі зараз працюють краще й обслуговують свої кредити ефективніше, ніж до початку війни.Однак тут є певна циклічність. Причина в тому, що російський уряд створює величезний попит. Якщо війна закінчиться і російський уряд перестане купувати продукцію, відповідні компанії можуть раптом стати неплатоспроможними. До речі, частково це може бути причина, чому вони не хочуть припиняти війну.— Ми вже давно чуємо думку, що припинення війни може коштувати Росії дорожче, ніж її продовження. Чи є це справедливим твердженням?— Це складне питання. І тут також постає питання: дорожче для кого?Вочевидь, продовження війни дуже дорого обходиться багатьом людям у Росії. Наскільки я розумію, Росія втрачає десятки тисяч людей щомісяця. Це, безумовно, дуже багато. Це економічна втрата, але також і гуманітарна. Не можна сказати, що продовження війни не має своєї ціни.Також правда й те, що окремі люди, бізнеси й організації виграли від переходу економіки на воєнні рейки. Якщо Росія повернеться до цивільнішої моделі розвитку, ці люди можуть втратити свої переваги. І для них це також матиме свою ціну. Питання полягає в тому, який вплив ці групи мають порівняно з усіма іншими.Загалом цивільна економіка Росії перебуває у гіршому стані через війну. Якщо невелика, але впливова група людей опинилася у виграші, то вся динаміка стає значно складнішою. Тобто можна зрозуміти, чому війна досі не закінчилася, навіть якщо більшість людей живе гірше.— Уже певний час Росія фактично працює в умовах повної зайнятості. Рівень безробіття там практично дорівнює нулю — лише кілька відсотків, нижче за які просто не може опуститися. Чи може настати момент у майбутньому, коли будь-яка подальша спроба збільшити військове виробництво призводитиме лише до неконтрольованої інфляції, а не до зростання виробництва?— Певною мірою вони вже досягли цієї точки, оскільки не змогли суттєво наростити виробництво понад нинішній рівень. У певному сенсі вони вже вперлися в деякі обмеження.Як відомо, вони вдаються до імпорту людей з інших країн — чи то фактично викрадаючи африканців, чи оплачуючи послуги північнокорейських найманців. Тож у багатьох аспектах вони вже досягли цих меж.Я думаю, що частково причина, чому російські витрати не зросли ще більше, полягає саме в занепокоєнні щодо інфляції. Знову ж таки, якщо дивитися лише на публічно доступну інформацію, складається враження, що вони усвідомлюють ці економічні обмеження і не готові тиснути на військовий сектор настільки сильно, щоб створити ще більший економічний дисбаланс, ніж той, який уже існує.Схоже, що в колах російської еліти тривають дискусії. Нині все вказує на те, що Путін більше схиляється до порад Ельвіри Набіулліної та Центрального банку, надаючи перевагу консервативному підходу замість безоглядно нарощувати витрати та знижувати процентні ставки. Саме через побоювання щодо інфляційних наслідків.Мені здається цікавим показником те, що сума коштів, яку росіяни витрачають на імпорт — а це включає багато різних товарів, зокрема й необхідних для ведення війни, — не є особливо великою в доларовому вираженні. Вона також не надто велика порівняно з обсягом коштів, які Росія отримує від свого експорту.Якби вони справді намагалися діяти на повну потужність і не були занепокоєні внутрішніми ресурсними обмеженнями — хай то потужностями заводів чи нестачею робочої сили, — можна було б очікувати значно більшого зростання імпорту.Частково це може відображати чинну ефективність експортного контролю та санкцій. Але я не думаю, що цим пояснюється вся картина.— У вашій статті для того самого звіту Кільського інституту я побачив показову тезу: насправді переважна більшість доходів російського уряду надходить не від нафти й газу, а з інших джерел. Чи означає це, що для Європи та інших країн, які запроваджують санкції, може бути помилковою стратегія аж такої сильної концентрації саме на нафтогазовому секторі? Можливо, варто більше націлюватися на інші джерела російських доходів?— Я вважаю, що підхід має бути максимально комплексним. Пам’ятаю, що говорив про це ще на початку війни, коли точилися дискусії про те, які саме кроки слід робити. Тоді ціни на нафту були значно вищими, а Європа стояла на порозі справжньої енергетичної кризи. Моя позиція полягала в тому, що відмова європейських країн від імпорту російських енергоносіїв є правильним рішенням.Проте таке рішення дорого коштувало б самим європейцям, тоді як шкода для Росії, принаймні на той момент, була б меншою за втрати Європи. Якщо країни не готові нести такі економічні витрати, ефективніше зосередитися на обмеженні експорту до Росії певних товарів.Наприклад, якщо ви — Німеччина у 2022 році, то відмова від імпорту російського природного газу, за умови що у вас узагалі є такий вибір (адже значною мірою саме Росія припинила ці поставки), могла бути необхідним кроком. Але ще ефективнішим заходом було б припинення експорту до Росії таких товарів, як верстати та промислове обладнання.Це стало б значно потужнішим інструментом, оскільки витрати Росії на експорт нафти й газу для Європи становили відносно невелику частку її доходів. Натомість вплив Європи як постачальника промислового обладнання та технологій був би значно вагомішим.Європа не пішла цим шляхом уповні. Звичайно, за минулі роки ситуація змінилася. Європейці значною мірою відмовилися від російських нафти та газу. Але доходи від нафти й газу все ще мають значення. Водночас Росія виробляє багато інших товарів і має багато інших джерел державних доходів.Я й досі вважаю, що найефективніше, що можуть робити союзники України, — це обмежувати доступ Росії до високотехнологічних компонентів.Досі дослідники — наприклад, у Київській школі економіки — аналізують російські системи озброєння та знаходять у них компоненти, вироблені американськими та європейськими компаніями. Вочевидь, наявні експортні обмеження та санкції виконуються недостатньо ефективно, щоб цьому запобігти. Якби контроль був суворішим, це було б надзвичайно результативно.Водночас я не бачу причин не відмовлятися від імпорту російських нафти та газу, якщо існують альтернативи. Це теж варто робити. Але Росія експортує й багато інших сировинних товарів.Я також вважаю, що українська стратегія ударів по російських нафтопереробних заводах виявилася дуже ефективною. Не обов’язково через її вплив на російські експортні доходи, хоча він таки є, а радше з практичної точки зору, адже паливо — один із ключових ресурсів для ведення війни. Якщо у росіян немає пального, їм значно важче переміщувати людей і техніку, забезпечувати фронт.— Чи вважаєте ви, що економічні проблеми можуть стати тим чинником, який змусить Росію сісти за стіл переговорів у близькому майбутньому?— Думаю, що це допомагає. Мені здається показовим, що проблеми цивільного населення помітно загострилися протягом попередніх шести-дванадцяти місяців. Поки ця тенденція триває, уряду стає складніше стверджувати, що це лише поодинокі чи контрольовані проблеми.Дуже складно передбачити, як це вплине на внутрішню політику Росії і як це позначиться на рішеннях щодо продовження війни. Ми знаємо, що в російській історії вже були випадки, коли поєднання військових труднощів і внутрішніх економічних проблем призводило до значних політичних змін. Це відбувалося у 1905 році, у 1917-му. Певною мірою щось подібне відбулося і в 1980-х роках у зв’язку з Афганістаном. Отже, для такого розвитку подій існує цілком очевидний історичний прецедент.Мені здається, що вирішальне значення має поєднання поразок на полі бою та внутрішніх економічних проблем. Економічні проблеми самі собою зазвичай наростають дуже повільно. Складно оцінити, скільки труднощів люди готові терпіти і як довго. Але я справді думаю, що економічні проблеми посилювали б наслідки відсутності прогресу чи поразок на полі бою та робили б їх іще відчутнішими.— Україна зараз перебуває в особливій фінансовій ситуації, коли до половини дефіциту державного бюджету покривається коштом партнерів. На жаль, це створює ситуацію, коли нам доводиться балансувати між короткостроковим виживанням і довгостроковим економічним добробутом країни. Адже навіть якщо війна закінчиться, ми, ймовірно, не будемо отримувати стільки коштів, як зараз. Що ви порадили б Україні? Як нам управляти цією ситуацією?— Це дуже складна ситуація. Якщо подивитися на неї з оптимізмом, то я сказав би таке: ми вже зараз бачимо, що Україна значно більше інтегрована в європейську економіку, ніж п’ять років тому. І я очікую, що після завершення війни ця інтеграція різко посилиться. Вочевидь, головний приз тут — вступ до Європейського Союзу.Думаю, поєднання реальної інтеграції до ЄС і впевненості в безпековій ситуації України було б дуже позитивним сигналом для інвесторів. У довгостроковій перспективі це виглядало б надзвичайно привабливо не лише для донорів, а й для іноземних інвесторів, готових вкладати кошти у відбудову країни.Найбільш позитивними і цілком реалістичними прикладами є країни Вишеградської групи та держави Балтії після їхнього вступу до ЄС. Вони отримали величезні обсяги інвестицій із Західної та Північної Європи. Їхні економіки швидко зростали, а в деяких випадках фактично наблизилися до середнього європейського рівня життя.Тому я не вважаю нерозумним очікувати, що щось подібне може відбутися і в Україні, якщо війна завершиться відносно сприятливим чином. Звісно, найскладніше — дістатися до цього моменту. Але такий сценарій аж ніяк не є нереалістичним.— Ще до війни Україна мала хронічний дефіцит торговельного балансу. Ми імпортували значно більше, ніж експортували, а наш експорт переважно складався із сировини та сільськогосподарської продукції. Водночас рівень споживання не був особливо високим. Як ви порадили б нам виправляти цю ситуацію? Які заходи могли б збільшити споживання та допомогти усунути ці дисбаланси?— Наскільки я розумію, протягом останніх п’яти років українська економіка зазнала справді дивовижної трансформації, частково у відповідь на виклики, пов’язані з війною.В Україні завжди було багато технічних талантів — п’ять років тому вони переважно працювали у цивільних сферах, — і цей людський капітал нікуди не зник. Крім того, значний підприємницький потенціал був вивільнений через необхідність адаптуватися до воєнних умов і протистояти значно сильнішому противнику асиметричними методами.Як я розумію, українська оборонна промисловість сьогодні є однією з найкращих у світі чи дуже близькою до цього рівня. Сам собою цей сектор не може стати основою всієї економіки, але його значення є дуже великим. Я також думаю, що значну частину цих знань і навичок згодом можна буде використати у цивільній сфері. Технології та компетенції, розроблені у сферах безпілотників, програмного забезпечення та пов’язаних із ними галузей, можуть виявитися напрочуд привабливими. Я уявляю, що вони матимуть значний попит як серед глобальних інвесторів, так і серед виробників по всій Європі.Але я хотів би зробити ширше зауваження: у самому факті наявності торговельного дефіциту немає нічого поганого. Особливо якщо ви країна, менш розвинена, ніж її сусіди, яка водночас інвестуєте в те, що підвищує продуктивність та рівень життя. Сам собою торговельний дефіцит не є проблемою. Я не надто зациклювався б на ньому, за умови що цей дефіцит фінансується сталим способом.Наприклад, якщо після війни Україна почне імпортувати великі обсяги будівельних послуг, сучасного обладнання чи подібних товарів, а цей імпорт фінансуватиметься через прямі іноземні інвестиції з Європи, це буде абсолютно нормальним результатом. Більше того, саме такий результат я вважав би розумним і бажаним.Ситуація, за якої Україна буде змушена роками підтримувати торговельний профіцит після війни, у певному сенсі означала б, що вона програла. І це точно не той результат, якого, на мою думку, варто прагнути.
Go to tyzhden.ua