Український тиждень

Читаючи спогади британського військового капелана часів Першої світової війни, я натрапив на його спостереження від військовиків: «…відірвані від жіноцтва, цілком позбавлені своєї індивідуальності, приречені до неприродного стану фізичної загартованості, майже без будь-якої надії на майбутнє; чи не єдиними радощами, що залишаються для них, є грубі й майже тваринні прояви людської природи».
Тоді, як і зараз, метою капеланського служіння було збереження людяності воїнів. Для цього треба було казати правду, тоді й зараз. Не тільки молитися, збирати та передавати допомогу. Не тільки бути «пастирем добрим». Принаймні частина діяльності військового капелана, а в ширшому контексті й загальна функція церков, полягає в тому, щоб вказувати державі, командуванню і самим військовим на незручну, болючу правду, бути «пастирем незручним». Цю функцію теологи називають «пророчою».
Пророча функція церкви, на думку богословів, полягає не у передбаченні майбутнього і не в політичній опозиції. Її сутність — у проголошенні Божої правди там, де людська влада починає суперечити Божій волі.
Іван Предтеча, який у Новому Заповіті проповідував близьке пришестя Месії, Христа (тому й був названий «Предтечею»), відомий ще й тим, що жорстко та відкрито критикував дії Ірода, політичного лідера того часу. Поплічники Ірода відсікли Іванові голову, так само жорстко й відкрито передаючи сигнал усім, хто намагається чинити спротив владі. Принаймні деякі релігійні лідери непогано засвоїли цей урок: краще молитися й мовчати.
Не всі представники церкви виявились «відмінниками». В історії християнства завжди були люди, які не мовчали. Ельдер Камара, бразильський архієпископ, який був у цьому сенсі «двієчником», казав: «Коли я годую бідних, мене називають святим. Коли ж запитую, чому люди не мають що їсти, мене називають комуністом». Насправді церква не може виконувати свою місію, якщо не свідчить про правду — не тільки «духовну», але також і соціальну.
Суспільство швидко відчуває, коли представники церков стають придатком влади, кажучи тільки те, що безпечно, зручно, вигідно. Тоді швидко втрачається певний «кредит довіри», й священники ризикують одного разу почути: «Це ваша, а не наша церква». Наразі в Україні релігійні спільноти мають величезний і цілком заслужений рівень довіри, але не існує гарантії, що так буде завжди.
Одним із факторів, що формує цю довіру, є військове капеланство — нова для нас інституція, що нині користується симпатією та повагою. Військові капелани мають підтримку не тільки від своїх релігійних центрів: до них шанобливо ставляться військовики, у них беруть інтерв’ю навіть нерелігійні медіа, їх цінує держава. Залишаючись представниками своїх церков (на мій погляд, найкращими), капелани отримують «у спадщину» й старе дробильне питання: чи готові вони бути «пастирями незручними», стояти за правду та справедливість, навіть коли це може бути непопулярним і небезпечним? Зрештою, це питання про інше: чи готові ми, військові капелани, поступитися власною ідентичністю, зрадити нашій пророчій місії?
Ще один «двієчник», Мартін Лютер Кінґ, казав: «Боягузтво запитує: “Чи це безпечно?”. Доцільність запитує: “Чи це розсудливо?”. Марнославство запитує: “Чи це популярно?”. Але совість запитує: “Чи це правильно?”. І настає час, коли потрібно зайняти позицію, яка не є ані безпечною, ані розсудливою, ані популярною, але її необхідно зайняти, тому що вона є правильною».
Коли британський військовий капелан казав про жахливий стан військовиків, то мав силу зайняти позицію, яка була правильною. Адже без правдивого голосу авторитетних людей система змінюватися не буде. Тоді зміни відбулися. Питання: що відбувається зараз?

Зміна головнокомандувача відбулася не в останню чергу через намагання суспільства вплинути на процеси, які відбуваються у війську. Люди вийшли на «протести з картонками», тому що «маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію». Насправді йдеться тут не тільки й не стільки про політику, як про цінності, про людяність. Про ту саму людяність, яку у воїнах мають зберігати та захищати військові капелани. Але я не певен, що в цьому контексті десь пролунали голоси релігійних інституцій. Певною мірою це зрозуміло, бо така позиція може бути сприйнята як небезпечна, нерозсудлива та непопулярна. Але ж, якщо йдеться про душі військових, про майбутнє їхніх родин і дітей, українським духовним авторитетам варто в першу чергу турбуватися про інше: «Що є правильним?».
Військовим капеланам, яких релігійні центри уповноважують на звершення душпастирської праці у війську, важливо навіть там залишатися людьми місії. Якщо йдеться про збереження людяності й гідності військовиків, турботу про душу, іноді й капеланам треба займати позицію, яка є «правильною».
Модель військового капеланства, яка зараз реалізується в Україні, вимагає від душпастирів бути повністю інтегрованими у військо. Капелан залишається священником, водночас стаючи офіцером служби військового капеланства. Це поєднання дає величезні переваги, а водночас і створює певну напруженість. Чи має капелан як священник казати правду? Так. Чи підкорюється він військовому Статуту та командуванню? Так. У цих умовах військовий капелан стикається з обмеженнями та відповідальністю за слова та дії. Як офіцер Сил Оборони капелан не має бути громадським активістом, не може використовувати медійні можливості без погодження з командуванням. Але як священнослужитель, місія якого — турбуватися про душі воїнів, про цілі підрозділи та їхніх командирів, військовий капелан так само не може беззаперечно підтримувати те, що руйнує гідність і людяність військовиків усередині війська, інакше ризикує зрадити своїй місії, втратити власну ідентичність.
Вихід із цієї напруженості, на мій погляд, полягає в намаганні військових капеланів використовувати свої можливості як радників командирів. Прийнята в Україні модель військового капеланства наділяє капеланів повноваженнями радників командування з релігійних питань. Хіба «релігійні питання» не стосуються справедливості, гідності та правди? Британський християнин, а також політик Вільям Вілберфорс, завдяки зусиллям якого в Британській імперії було скасовано спочатку работоргівлю, а потім і саму інституцію рабства, керувався своїми релігійними переконаннями, добре розуміючи власну місію в політичній сфері.
Моя мрія, моє бачення військового капеланства в Україні — покликані, підготовлені, авторитетні священнослужителі, здатні цілісно потурбуватися про душу та гідність військовиків. Близькість до військовослужбовців дасть їм можливість бачити те, що загрожує людяності у війні, бачити їхні виклики. Підготовка та досвід допоможуть їм здобути авторитет серед солдатів та офіцерів. Покликання священників, розуміння власної ідентичності та місії підштовхуватимуть їх до того, щоб «зайняти позицію, яка не є ані безпечною, ані розсудливою, ані популярною, але її необхідно зайняти, тому що вона є правильною».