Український тиждень

5 серпня відзначаємо 160-річчя Володимира Леонтовича (1866–1933) — постаті, яка вирішувала дві найважливіші місії українського руху ХХ століття у внутрішній політиці: появу україномовної періодики і розподіл землі. Один із найбагатших учасників української «Громади» зрізу ХІХ–ХХ століть, він виклав зі своєї кишені на українську справу чи не більше, ніж його соратник Євген Чикаленко. Яким же є спадок цього видатного українця, без якого національна справа була б значно біднішою?

Вихідець з козацької еліти

Володимир Леонтович походив зі старовинного українського шляхетського роду, представники якого в різні часи займали старшинські уряди на Гетьманщині. У спогадах він зазначав: «Рід Леонтовичів був з православних шляхтичів українського походження за часів Речі Посполитої, і після поділення України залишався деякий час на Правобережжі. Трохи згодом дехто з Леонтовичів переїхали на лівий берег на Гетьманщину, і тут багато з них в різні часи займали більші і менші старшинські уряди, дехто навіть і генеральні. Але через те, що вони здебільшого не мирили з московськими представниками на Україні, а один з їх був свояком Мазепи, сливе ніхто з їх тоді дуже не збагатів». Народився він в Оріхівщині на Полтавщині, у родині, де поєдналися українські, грецькі та французькі родинні традиції.Навчаючись у Московському університеті, Володимир Леонтович не лише здобув юридичну освіту, а й остаточно усвідомив свою національну належність. В «Автобіографії» він писав: «Українській стихії мушу завдячити бабі (Катерині Адріанопольській, розумній, енергійній жінці з почуттям власної гідності), а найбільше товаришам у гімназії, що розмовляли по-українськи. Москва не зробила на мене обрусительного впливу, навпаки, там вперше засумував я за рідним краєм, відчувши різницю у звичаях та вдачі людяности, і там вперше збудилася у мене національна свідомість…». Саме в студентські роки він підготував працю «Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Б. Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ», яка засвідчила його глибокий інтерес до української історії, а водночас і до експертності в земельному питанні, яке завжди було болючим для суспільства.Вирішальну роль у формуванні Леонтовича як українського письменника і громадського діяча відіграв його далекий родич — меценат Василь Симиренко. Згадуючи цей переломний момент, Леонтович писав, що перечитав йому при зустрічі перші три-чотири розділи свого оповідання: «Василь Федорович слухав мовчки, а коли я попрохав висловити свою думку, він тихо, ніби не хотячи, але з таким почуттям та переконанням одказав: “Написано добре, але боляче, що не для нас, не для свого народу, та що знов Ви підете на чужий грунт”, — що слова його наче випекли карб на моєму серці». Відтоді Леонтович остаточно пов’язав свою діяльність з українським національним рухом.

Меценат культури

На зламі ХІХ–ХХ століть українську культуру спонсорувало кілька основних меценатів. Трійця найвідоміших серед них — Чикаленко-Леонтович-Симиренко. Володимир Леонтович був власником понад 800 десятин землі та цукроварні. Євген Чикаленко мав дещо більше землі, але не мав заводу. А Василь Симиренко володів тисячами десятин і цукровими заводами. Часто Чикаленко йшов по допомогу до Леонтовича, а той підключав свого родича Симиренка. Скільки ця трійця разом проспонсорувала українських проєктів — годі й порахувати.Володимир Леонтович міг допомагати культурі завдяки успішному господарюванню. Він добре знався на агрономії та землеробстві, а згодом узагальнив свій досвід у праці «Хліборобство в Україні». Вкупі з Чикаленком, який також випустив брошуру про поліпшення землеробства, вони були чи не основними натхненниками розвитку цього промислу на користь українців.Леонтович також збирав фольклор на Полтавщині, записував українські слова та вислови, які потім передав у словник Грінченка, цікавився звичаями й побутом селян. Завдяки цим спостереженням його твори, зокрема повість «Ворохобня», стали цінним джерелом для вивчення повсякденного життя українського села кінця ХІХ — початку ХХ століття. Належачи до ліберального крила українського національного руху та будучи членом київської «Старої Громади», він матеріально підтримував журнал «Літературно-науковий вісник», друкував на його сторінках власні художні твори й рецензії, а також дбав про створення народних бібліотек, надсилаючи книги до сіл Полтавської губернії. Ясна річ, придбані за власний кошт.Після революції 1905 року, коли було скасовано заборону українського друку, Леонтович став одним із найактивніших організаторів українського культурного життя. Він підтримав ідею перекладу Святого Письма українською мовою, а в останній день 1905 року став одним із засновників першої всеукраїнської щоденної україномовної газети «Громадська думка», пожертвувавши на її видання 5 тисяч карбованців. У 1906 році був видавцем журналу «Нова громада», який редагував Сергій Єфремов, а згодом став одним із організаторів «Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці». Також він входив до ради Наукового товариства в Києві та був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, яке також підтримував матеріально.

Письменник і антиколоніальні заклики

Друкуватися Володимир Леонтович почав на початку 1890-х років. Дебютував письменник оповіданням «Салдатський розрух» (1890), а справжній резонанс зробив повістю «Пани і люди» (1893), яку львівський журнал «Зоря» назвав талановитим твором молодого автора. Працюючи в реалістичній манері, Леонтович не лише продовжував традиції української прози, а й розширював можливості українського реалізму, наближаючи його до кращих зразків західноєвропейської літератури. Героями творів Леонтовича були селяни, робітники, солдати, священники та поміщики — люди, через долі яких він осмислював суспільні проблеми доби. Так, у повісті «Старе і нове» (1898) письменник показував, що причини людських конфліктів криються не лише в соціальній нерівності, а й у моральній деградації суспільства. Іван Франко досить високо оцінював його тексти, називаючи автора «видатним прозаїстом».Повість «Абдул-Газіс», написана у 1903-му й опублікована Володимиром Леонтовичем у 1918 році, є яскравим антиколоніальним твором української літератури початку ХХ століття. Звернувшись до теми долі поневоленого народу, письменник багато в чому спирався на історичний досвід кримських татар, які після приєднання Криму до Російської імперії втрачали політичні права, землі та можливість самостійно визначати власне майбутнє. Події повісті відбуваються у вигаданій країні Дейлам, але за її образами легко впізнається як кримськотатарська історія, так і доля інших народів, підкорених Російською імперією. Леонтович показує: колонізація починається не лише зі зброї, а й зі слабкості власної еліти та виховання нових поколінь у чужому культурному середовищі. Недаремно головний герой Газіс, вихований у Росії, поступово втрачає зв’язок із рідним народом: «Вчився Газіс у чужій школі, читав російські книжки, придивлявся до російського життя, і почало йому здаватися, ніби те чужоземне життя краще, ніж життя в рідному краю». Так Леонтович показує одну з найнебезпечніших форм колоніалізму — підкорення свідомості.Також Володимир Леонтович спростував у творі міф про «цивілізаційну місію» імперії. Герой Газіс був певен, що допомагає своєму народові долучитися до більш розвиненого світу. Однак мудрий мулла Сулейман довів йому реалії такого «прогресу»: «Ми потрібні їм тільки на те, щоб дерти з нас шкуру. І дертимуть десять раз гірше за хана. Тепер знущається з нас він та купка його прибічних, таких ось, як ти; тоді ж знущатиметься кожен урус, якого втаскає до нас нещаслива година».Подорожуючи Тавридою, герой твору бачив кримських татар, позбавлених родових земель, витіснених на неродючі території та змушених працювати на чужинців. Через такі картини Володимир Леонтович описав механізми колоніального освоєння Криму після його загарбання Російською імперією. А коли герой ставить питання — чи не все одно, хто керує краєм, свій чи чужий, — автор дає відповідь, актуальну і для українців: «Свій суддя, свій князь, може, теж не любив би правди, як і чужі, та не міг би він зневажити нас. Чужинець зневажає нас за те тільки, що ми не такі як він, за те, що він повоював нас».Уже після вимушеної еміграції Володимир Леонтович створив автобіографічну повість «Спомин утікача», у якій особливо виразно засвідчив і свою прив’язаність до рідного краю: «Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України»

Найкращий земельний законопроєкт століття

Своєрідною лебединою піснею Володимира Леонтовича-практика, хлібороба й знавця аграрної справи, стала його діяльність на посаді міністра земельних справ Української Держави. 22 жовтня 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, він увійшов до складу уряду Федора Лизогуба. Багаторічний досвід господарювання, знання потреб українського села та розуміння соціальних викликів вилилися у проєкт земельної реформи, який сучасники вважали одним із найдемократичніших у тогочасній Європі. «За цей час, — згадував Леонтович, — я склав підписаний гетьманом та виголошений, але ніколи не здеталізований і не переведений у життя план проведення аграрної реформи, яку визнав потрібною, щоб урятувати рідний край од дальшого зруйнування: зовні — од большовиків, дома — од заколотів та розрухів».В основу реформи лягло право приватної власності на землю, однак великі маєтки підлягали примусовому викупу державою. Через Державний земельний банк ці землі мали передаватися малоземельним і безземельним селянам, причому в одні руки передбачалося надавати не більше як 25 десятин. Власники отримували компенсацію, а селяни — можливість викупу землі на пільгових умовах. Таким чином Володимир Леонтович прагнув поєднати принцип соціальної справедливості з гарантіями права власності та уникнути руйнівного більшовицького сценарію конфіскації. Однак реалізувати цей задум не судилося. Падіння Гетьманату й нова хвиля революційних потрясінь перекреслили ці плани. Сучасні ж дослідники стверджують, що цей законопроєкт був одним із найліпших рішень проблеми нерівномірного розподілу землі в Україні.Після міністерської посади Володимир Леонтович долучився до українського Червоного Хреста, разом із яким побував у окупованій Антантою й монархістами Одесі. На Півдні, серед іншого, він належав до групи українських буржуа, які зустрічалися з французьким командуванням, аби довести, що самостійної України прагне не тільки пролетаріат… Леонтович лишив красномовні свідчення про «білих» чорносотенців та їхнє ставлення до українців: «Російські урядовці, а надто військові кола ставилися тоді до Українців з запеклою ненавистю, українських полонених тримали в мокрих льохах без постелі не давали навіть соломи), в голоді, в страшному бруді, не даючи зміняти білизни.Український представник міністерства фінансів, що приїхав з Київа протестувати проти того, що Росіяне, захопивши машинку і кліше, друкували гроші українського зразку та пускали їх в курс, був арештований, та сидів у вязниці дуже довго. Кожен Українець, якому доводилося входити в які небудь стосунки з Росіянами в українській справі мусів дожидати образи, бо мало не кожен з Росіян тішився, щоб сказати, чи зробити щось прикрого тому, хто вважав себе Українцем».

Еміграція

Залишатися під владою більшовиків Володимир Леонтович довго не зміг, хоч і спробував. У своїх мемуарних «Спомини утікача» писав: «Усім своїм єством я відчував, — що не зможу стерпіти становища большевицького раба й мушу тікати світ за очі, хоч би й на тяжку біду, аби не залишитися під їхньою кормигою. Я був уже застарий, щоб братися за рушницю та воювати, а не міг і манити себе, як манили себе тоді люди соціалістичних напрямків, думкою, щоб я міг із ними миритися, а вони мене стерпіти. Для мене всі большевицькі ідеї й усе їхнє поводження були згори непереносні й ворожі».Останні роки життя Володимира Леонтовича минули в еміграції, де він переживав не лише втрату батьківщини, а й тяжкі матеріальні нестатки. Про цей драматичний період писав його друг і родич, історик та дипломат Олександр Шульгин: «Леонтович зазнав усе лихо еміграції і скоштовує дуже і дуже гіркого та нужденного хліба вигнання». Колишній заможний землевласник і впливовий громадський діяч болісно сприймав руйнування української державності, втрату рідного маєтку та моральне спустошення, яке приніс більшовицький режим. «Він мучився, бачачи знищення тої людяности серед людей, яка була йому найдорожча», — згадував Шульгин. Проте саме в найважчі хвилини Леонтович знайшов порятунок у творчості. «Прийшла несподівана втіха, яка наповнила журливі дні вигнанця — прийшла творчість. Володимир Леонтович узявся за перо і його не кидав уже до останнього дня свого життя».Особливо болісно письменник сприйняв звістки про Голодомор 1932–1933 років, який став для нього ще одним свідченням трагедії поневоленої України. Хто ж, як не Леонтович, найкраще знав, що така трагедія може бути тільки наслідком терору та окупації, а аж ніяк не природніх причин. Виснажений роками еміграції, втратами та переживаннями, Володимир Леонтович відійшов у вічність у грудні 1933 року в Празі.Меценат лишився вірним своїм ідеалам та українській справі до кінця. Багато культурних і політичних проєктів, які йому вдалося втілити, підсилюють нашу ідентичність та антиколоніальну боротьбу і сьогодні. Його ж послідовна культурна і меценатська діяльність — гарний приклад для наслідування сучасним поколінням.