Український тиждень

Світ не стає більш мирним — навпаки, він дедалі більше пристосовується до життя в умовах війни. У 2025 році кількість активних збройних конфліктів досягла історичного максимуму за весь період після Другої світової війни. За даними Реасе Rеsеаrсh Іnstіtutе Оslо (РRІО), торік у світі відбувалося 65 конфліктів у 35 країнах, унаслідок яких загинули понад 245 тисяч людей. Різке зростання було зумовлене передусім російським вторгненням в Україну, війною у Газі та ескалацією насильства у Судані, зокрема облогою та масовим вбивством у місті Ель-Фашер.«Нині світ переживає вже понад десятиліття стабільно високого рівня насильства. Кожен рік, починаючи з 2013-го, був більш насильницьким, ніж майже будь-який попередній після завершення Холодної війни», — йдеться у звіті. Аналітики також додають, що зростання глобального насильства не обмежується одним регіоном, а відображає ширше погіршення міжнародної безпеки.Це означає, що проблема вже не зводиться до окремих «гарячих точок». Міжнародна система дедалі довше функціонує у середовищі, де війна, ескалація та ризик нового конфлікту стають постійними параметрами політики. І саме це змінює головне питання дипломатії: замість того, щоб щоразу шукати спосіб остаточно завершити конфлікт, держави дедалі частіше змушені думати про те, як стримати його поширення, зменшити ціну насилля і не допустити переходу чергової кризи у масштабнішу війну.

Чи може запобігання ескалації насправді продовжувати війни?

У сучасній дипломатії запобігання ескалації майже завжди сприймається як безумовне благо. Не допустити прямого зіткнення між ядерними державами, не дозволити локальній війні перетворитися на регіональну, зупинити найнебезпечніший сценарій — усе це цілі, які важко поставити під сумнів. Але саме тут виникає питання: що відбувається з війною, яку вдається стримати, але не вдається завершити?«Управління ескалацією може зменшити безпосередній тиск на сторони, змушуючи їх іти на болючі компроміси, створюючи конфлікт, який є прийнятним для тих, хто ухвалює рішення, навіть якщо він залишається нестерпним для тих, хто через нього проходить. Але альтернативою стримуванню може бути значно ширша й більш руйнівна війна. Справжня небезпека полягає не в управлінні ескалацією як такому, а в тому, щоб дозволити йому стати заміною політичній стратегії. Стримування має створювати простір для дипломатії, а не ставати самоціллю», — зазначає у коментарі Тижню австралійський правознавець, один із найвідоміших фахівців з міжнародного права, міжнародних організацій та глобального врядування Саймон Честерман.Тим часом, американський політолог, професор міжнародних відносин Університету Флориди, дослідник міжнародної безпеки та завершення збройних конфліктів Девід Сірокі, спираючись на власні дослідження, стверджує, що післявоєнний мир насправді роблять тривалим дві речі: легітимність, тобто те, чи визнають сторони конфлікту післявоєнний порядок обов’язковим для себе, та організаційна спроможність, тобто те, чи зберігають вони людей, зброю та мережі, необхідні для того, щоб знову воювати.«Мир зберігається, коли принаймні одна з цих складових обмежена. Він руйнується, коли необмежена жодна. Як показують глобальні дані, які ми аналізуємо, припинення вогню є найменш стабільною формою завершення війни — значно менш стабільною, ніж переговорні мирні угоди чи військові перемоги. Причина не у тому, що припинення вогню передбачає компроміс. Річ у тім, що вони зазвичай призупиняють насильство, не розв’язуючи основної політичної суперечки та не зачіпаючи спроможності жодної зі сторін відновити бойові дії. Суперечка щодо влади залишається суперечкою, а збройні організації залишаються неушкодженими. Обидва шляхи назад до війни є відкритими», — зазначає він Тижню.Водночас управління ескалацією може породжувати щось подібне на рівні міжнародної дипломатії.«Зниження безпосередньої ціни продовження конфлікту без поєднання цього полегшення з чимось, що або зменшує спроможність сторони, яка воює, вести бойові дії, або підвищує її прийняття врегульованого порядку, усуває нагальність, але не створює завершення. Саме в цьому полягає справжній ризик. Не у тому, що прагнення запобігти ескалації є неправильним. Ризик у тому, що розгляд деескалації як заміни врегулюванню, а не як мосту до нього, як правило, заморожує конфлікт у формі, найбільш схильній до повторення, замість того щоб його завершити», — вважає Девід Сірокі.

Затяжні війни як норма, а не виняток

Сьогодні дедалі більше конфліктів існують роками без жодного з фіналів: вони можуть змінювати інтенсивність, переходити у перемир’я, відновлюватися після пауз і навіть супроводжуватися переговорами — але не зникати. Втім це далеко не нове явище в історії.«Безумовно, у минулому ми мали довші війни, зокрема у ХХ столітті: світові війни, війну у В’єтнамі, ірано-іракську війну 1980-х років та інші. Старіші конфлікти також завершувалися нестабільними режимами припинення вогню, зокрема перемир’ями, які поклали край війні за незалежність Ізраїлю, Суецькій війні 1956 року, війні у В’єтнамі, Шестиденній війні, різним індо-пакистанським війнам та іншим конфліктам. Я погоджуюся, що нині ми маємо затяжні конфлікти, але не впевнений, що це щось нове, оскільки затяжні конфлікти існували й у минулому, хоча деякі з них були громадянськими війнами, а деякі не стосувалися великих держав», — каже Тижню американський політолог, фахівець із міжнародних відносин, війни та військової стратегії, професор політології в Університеті Еморі в Атланті Ден Райтер.Як приклад, він наводить те, що наприкінці 2010-х років Колумбія завершила громадянську війну, яка тривала десятиліттями. «У 1980-х роках було багато затяжних конфліктів, зокрема радянсько-афганський конфлікт, громадянська війна в Лівані та ірано-іракська війна. Крім того, від 1945 року ми спостерігали регіональні суперництва, які коливалися між миром і війною, зокрема, мабуть, найпомітніше — між Ізраїлем та його арабськими сусідами, а також між Індією та Пакистаном», — додає він.Тим часом, Саймон Честерман зазначає, що у певному сенсі відносно оптимістичний період щодо затяжних конфліктів після Холодної війни був радше винятком.«Змінюється кількість конфліктів, які підтримуються зовнішніми державами, внутрішньополітичними стимулами та глибокими розбіжностями щодо самої легітимності міжнародного порядку. Це може призвести до більш мілітаризованих кордонів, опосередкованих конфліктів і повторюваних криз. Водночас “затяжний” не означає “постійний”. Політичні обставини змінюються, лідери змінюються, і домовленості, які колись здавалися неможливими, можуть стати можливими для розгляду», — каже він Тижню.Девід Сірокі стверджує, що війни, особливо ті, у які активно залучені зовнішні сили, дедалі рідше закінчуються чіткими перемогами або всеосяжними врегулюваннями, які домінували у даних попередніх десятиліть. Його майбутня книга разом з Ерін Дженн та Мілошем Поповичем «Сlіеnts, Rіvаls аnd Rоguеs: Why Grеаt Роwеrs Іntеrvеnе іn Rеvоlutіоnаry Сіvіl Wаrs» присвячена тому, чому великі держави втручаються у революційні громадянські війни. Один із висновків цього дослідження полягає у тому, що зовнішня підтримка часто дозволяє слабшій стороні або стороні, що програє, продовжувати боротьбу набагато довше, ніж вона могла би протриматися самостійно.«Зовнішня підтримка не просто затягує війни. Вона також змінює стимули щонайменше одного спонсора, змушуючи його віддавати перевагу неврегульованому конфлікту над повною поразкою свого клієнта, оскільки поразка сама по собі тягне за собою репутаційні та стратегічні витрати. Якщо затяжний, контрольований конфлікт стає нормою, міжнародна система одночасно зазнає кількох типів втрат», — зазначає він Тижню.Так, вона, наприклад, витрачатиме більше дипломатичних і військових ресурсів на управління одночасними кризами замість того, щоб розв’язувати хоча б одну з них. «Цивільне населення роками житиме в умовах хронічної небезпеки замість того, щоб перейти до післявоєнного відновлення, а держави дедалі більше звикають сприймати насильство низької інтенсивності як прийнятне, що може непомітно послаблювати норму проти війни як інструменту політики, навіть коли всі залучені сторони описують свій підхід як контроль над ескалацією», — вважає Девід Сірокі.

Завершення воєн у ХХІ столітті: виклик у провалі дипломатії чи складності?

Якщо війни дедалі частіше тривають роками, природно постає питання: проблема у тому, що міжнародна дипломатія втратила здатність їх завершувати, чи самі конфлікти стали більш складними для врегулювання? Відповідь, ймовірно, не лежить лише на одному з цих полюсів. Сучасна дипломатія справді стикається з ослабленням міжнародних інституцій, суперництвом великих держав і дедалі меншою довірою до домовленостей. Але водночас змінилася й сама природа багатьох воєн — у них стало більше учасників, зовнішніх покровителів, різних рівнів конфлікту та несумісних цілей.«Дипломатія не може штучно створити домовленість, коли сторони вважають, що час працює на них, розглядають ставки як екзистенційні або залежать від зовнішніх союзників, готових підтримувати бойові дії. Іноді кажуть, що дипломатія може бути найбільш ефективною тоді, коли сторони досягають взаємно болісного глухого кута. Тобто жодна зі сторін не має шляху до “перемоги”, і обидві прагнуть покласти край нинішньому глухому куту. Сучасні конфлікти також, як правило, залучають більше акторів, конкуруючих наративів і менше надійних посередників. Тому дипломатія може виглядати не стільки як переговори щодо однієї великої мирної угоди, скільки як створення низки обмежених домовленостей — щодо гуманітарного доступу, полонених, зброї чи територій, — які поступово роблять можливим ширше врегулювання», — каже Тижню Саймон Честерман.Водночас важливу роль відіграють і структурні зміни: деякі особливості сучасних конфліктів ускладнюють їхнє завершення незалежно від дипломатичної майстерності, сторони часто мають різних союзників і власні причини терпіти патову ситуацію замість поразки чи угоди. Крім того, збройні рухи фрагментуються, тому часто не існує єдиного авторитетного контрагента, здатного забезпечити дотримання домовленості, а сучасні фінансові та логістичні мережі полегшують ослабленій стороні відновлення достатньої спроможності для продовження боротьби з меншою інтенсивністю, замість того щоб бути змушеною рухатися до вирішального результату.«Справжня слабкість дипломатії полягає у тому, що вона погоджується на заходи, які зменшують насильство, але не зміцнюють легітимність і не обмежують можливості, а потім ставиться до цих заходів так, ніби вони є остаточним врегулюванням. Коротке перемир’я, приурочене до свята чи обміну полоненими, або меморандум, який залишає невирішеними основні суперечки щодо виконання, може виглядати як прогрес, але при цьому повністю зберігати обидві умови, що зумовлюють повторення конфлікту. Це політичний вибір, зроблений під тиском часу та в умовах внутрішньополітичних обмежень, а не неминучість, і справедливо називати це дипломатичним провалом, коли паузу в бойових діях публічно описують так, ніби це кінець війни», — зазначає Тижню Девід Сірокі.Тим часом, Ден Райтер невпевнений, що дипломатія сьогодні обов’язково є складнішою, ніж у минулому.«Проблема зараз полягає у тому, що війна в Україні та війна з Іраном стосуються великих держав, а міжнародні посередники мають незначні важелі впливу на великі держави, як це продемонструвала Росія у 2010-х роках, фактично ігноруючи дії ОБСЄ. Великі держави завершують свої війни лише тоді, коли самі цього хочуть — як Радянський Союз, залишивши Афганістан у 1988 році, або США, припинивши свою участь у війні у В’єтнамі в 1973 році. Тому я не думаю, що сучасні конфлікти стали принципово складнішими для врегулювання», — каже він.

Розрив між припиненням вогню та фактичним завершенням конфлікту: приклад війни в Україні

Український досвід після 2014 року показує, що припинення вогню не означає одночасного завершення конфлікту, а у випадку з Росією є лише очікуванням наступного моменту, щоб вдарити зі ще більшою силою.«Припинення вогню не завжди створює стійкі політичні домовленості. Саме так, безумовно, було в ізраїльсько-арабських війнах та конфліктах у колишній Югославії у 1990-х роках. У контексті України, думаю, найімовірнішим способом забезпечити тривале перемир’я було би рішення Росії про те, що продовження конфлікту є надто дорогим. Це мотивувало б її погодитися на припинення вогню, а після підписання відповідної угоди вона не мала би мотивації її порушувати», — каже Тижню Ден Райтер.У глобальному наборі даних, який аналізує Девід Сірокі, йдеться про те, що після припинення вогню конфлікт поновлюється майже у 70% випадків, порівняно приблизно з 51% для переговорних мирних угод і перемог уряду.«Причина не у тому, що припинення вогню передбачає компроміс. Мирні угоди також передбачають компроміс, і якщо їх у статистичних даних належним чином відокремити від перемир’я, то вони виявляються такими ж стійкими, як і рішучі військові перемоги. Причина, через яку перемир’я частіше зазнають невдачі, полягає у тому, що вони, як правило, залишають невирішеною основну суперечку щодо території, гарантій безпеки та політичної влади, водночас залишаючи військові структури обох сторін фактично незмінними», — вважає Девід Сірокі.Він додає, що припинення вогню в Україні без тривалого політичного врегулювання — тобто без надійних гарантій безпеки, узгодженої структури врегулювання щодо спірних територій і певного механізму, який обмежував би здатність або готовність будь-якої зі сторін відновити масштабні бойові дії, — цілком може створити умови для нового витка, а не завершити війну.«Це не означає, що перемир’я не має цінності. Воно може негайно врятувати життя та створити простір для переговорів. Однак політикам і громадськості не слід плутати зменшення інтенсивності бойових дій зі завершенням війни. Це різні досягнення, і мої дані свідчать, що вони мають дуже різну тривалість», — каже Девід Сірокі.