Український тиждень

Два ветерани українсько-російської війни, – Андрій та Олександр, – розповідають про свій непростий шлях до нової ролі в оборонній сфері країни.Полуденне сонце заливає жовтим світлом простору аудиторію. По центру, за столом, сидить чоловік. На вигляд йому близько 30. Одягнений у вільну футболку й шорти. Під час розмови він часом хмурить брови, дивиться у стелю, замислюючись. Одразу і не скажеш, що він викладач. Проте сьогодні в його класі порожньо: слухачі в інших кабінетах. Тож є трохи часу поговорити. Андрій Білобров, а саме так звуть нашого співрозмовника, кілька годин розповідає свою історію: від служби у 2014-му до викладання військових дисциплін.За кілька десятків кілометрів, в іншому місці, у невеличкому класі його колега, Олександр Папіровий, готується до своєї лекції. У приміщенні, здається, з вільного місця хіба невеличка смуга між столом викладача і рядами й рядами стільців, які скоро мають зайняти люди. Олександр переглядає записи, вичитує презентацію, перевіряє слайди і проектор. Паралельно розповідає про бої під Києвом, роботу на Криворіжжі і своє звільнення з війська.Попри те, що ці двоє сидять у різних місцях і викладають різні дисципліни, вони мають дещо спільне: чоловіки ветерани, вони вчать військових, обидвоє не хотіли просто сидіти на пенсії, обидвоє працюють в одній школі «Боривітер», намагаючись зробити Сили оборони кращими. Втім, багато деталей про свою роботу розповідати не можуть: для росіян об’єкти школи одна з імовірних цілей. Проте нам вони погодилися розповісти свої історії.

Від АТО до повномасштабного вторгнення

Олександр Папіровий прокинувся зранку від вибуху. А можливо від яскравого спалаху за вікнами. Важко сказати, що було першим. На календарі було 24 лютого 2022 року. У небі неподалік квартири, в якій він жив зі своєю дівчиною, збили ракету. Власне, тому чоловік і прокинувся. Київ, у якому пара жила, перестав бути безпечним. Тож наступного дня хлопець із дівчиною зібрали речі й документи і вже були на залізничному вокзалі. Сіли на поїзд, який їхав зі столиці. Вона була переконана, що вони разом їдуть до Вінниці. Він планував їхати до військкомату. Того в останній момент вийшов з вагона. І рушив до Голосіївського ТЦК. Атмосфера там нагадувала хаос: бігали люди, вже ходили чутки, що Київ беруть в кільце, тому треба шукати зброю і займати оборону. Врешті, під вечір, приїхав автобус і Олександра разом із групою людей забрали до Житомира.Олександр Папіровий – інструктор курсу «Вивчення та впровадження військового досвіду» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкОлександр мав бойовий досвід. Контрактник, 80-та окрема десантно-штурмова бригада. 2017-2021-й роки. Ротації у Широкиному, Станиці Луганській. Навіть один раз на адмінмежі з Окупованим Кримом. Перший бойовий досвід у 2018-му в Приазов’ї. Тоді він разом із побратимами заїхав у Широкине: довга дорога в броні, крик «Десант-земля», чоловіки вистрибують з нутрощів БТРа, а навколо — випалена земля. Осінь. Місто весь час тримало в тонусі: постійна загроза від снайперів, російські міномети. За час ротацій по десантниками працювали навіть танки. Звісно, що ту війну неможливо було порівняти із початком повномасштабного вторгнення. Але за ротацію батальйон втратив 5 людей, були й поранені.Саме тоді загроза вторгнення росіян відчувалася найбільше: якраз восени 2018-го у Керченській протоці захопили українські кораблі. Позиції росіян в районі Широкиного були за 600 метрів. Десантники добре їх чули. Так само як і техніку, яка їздила по той бік фронту. Про всяк випадок військовим привезли додатковий боєкомплект, але тоді минулося. Хоча найбільше діставали не обстріли. Найбільші діставала спостережна місія ОБСЄ зі своїми безпілотниками: навіть якщо росіяни крили тебе з артилерії, ти не міг відповісти. Бо ОБСЄ побачить. А якщо у відповідь по росіянах прилітало, то починалися перевірки і в деяких випадках навіть звільнення. Тож спостережну місію ніхто не любив: росіянам було байдуже на обмеження, а українці не могли нормально відповісти.У 2020-му ротація поблизу окупованого півострова. Довелося зимувати на Арабатській стрілці. І це найхолодніша зима з усіх, навіть якщо порівнювати із степами Донбасу. На термометрі могло бути всього -1, але пронизливий вітер з Азову не лишав шансів. Не ртяували ані буржуйка, ані обігрівачі, ані зимовий спальник. Літній будиночок, у якому доводилося жити, мав буквально картонні стіни. Весь час – у собачому холоді, що пробирав до кісток. Ані сховатися від нього, ані зігрітися.Далі – Станиця Луганська, під самим кордоном у росіян. Втім, ця ротація, порівняно з попередніми, нагадувала курорт: впродовж місяців ти просто спостерігаєш за так званими ЛНРівцями за річкою, копаєш бліндажі, риєш окопи, час від часу смажиш шашлик. Тихо. Звільнення влітку 2021-го. Олександр не вірив у повномасштабне вторгнення. Особливо після такої ротації.За кілька днів до 24 лютого Олександр відмовлявся вірити у напад. Тоді він був у справах біля білоруського кордону і місцеві йому розповідали, що українці окопуються і стягують техніку. Тоді здавалося, що це через російські навчання і Україна просто перестраховується. Знайомі, з якими служив, вже були на зборах в районі Олешок: їх готували на ротацію і видавали боєкомплект. 23 лютого вдома Олександр з дівчиною дивився новини, бачив сюжети про рух російської техніки на Донбасі. Але навіть тоді здавалося, що це буде лише загострення на сході країни.А 26 лютого Олександр вже отримував зброю і речі у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді в Житомирі.Його колега Андрій Білобров 24 лютого зустрів з 10-ю окремою гірсько-штурмовою бригадою на полігоні. Підрозділ саме вивели на відновлення після ротації на Донбасі. Проте цього разу все відбувалося дещо інакше: був інший полігон, були інші навчання. Здається, військових готували до боїв не лише на сході, але й в інших областях України. І в західних теж. Було очевидно, що це підготовка до широкомасштабної війни.Андрій Білобров – керівник курсу «Військовий процес прийняття рішень» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкАндрій на війні з 2014-го, проте у боях участі не брав: більше охороняв стратегічні об’єкти. До всього, з 2015-го лінія фронту була відносно стабільна й існував безпечний тил — варто було від’їхати 5 кілометрів від фронту і все, вважай ти у безпеці. 2022-й приніс зміни: стабільної лінії  майже не існувало, бої відбувалися в постійному русі, а безпечний тил зник як явище: ти в небезпеці на всій території України. Весь час.На початку 22-го року Андрій був начальником розвідки батальйону і розвідував місця, де потенційно його люди могли б вести бої. Неминучість вторгнення він зрозумів 21 лютого. Саме тоді посипалися суперечливі накази: спочатку треба було їхати в одну точку, потім, посеред дороги, приходив наказ їхати в інше місце. Дорогою прилітав третій наказ, у якому була ще одна локація. І все це відбувалося впродовж доби. Стало зрозуміло, що вище керівництво не знає, де саме і як буде використовувати підрозділ. І це не дуже хороший сигнал.Андрій почав телефонувати всім своїм резервістам. Попереджав, аби вони були готові. Певно, кожна бригада, яка була в АТО/ООС мала таких людей: військові, які приходили на ротацію у зону бойових дій, аби заробити грошей. Бо ж базові зарплати військових були геть малі. Поки чоловік їздив вздовж північного кордону, він обдзвонив усіх. На диво, відгукнулися майже всі і майже всі прийшли, коли почалося вторгнення.24 лютого Андрія підняли по тривозі. Військові отримали зброю, розсипалися по території полігону. Техніка вже була заряджена, споряджена і заправлена. Армія готувалася до цього моменту і у тих обставинах намагалася працювати так ефективно, як лише могла: спочатку 10 бригада мала їхати в одну область, проте отримала наказ вантажитися в ешелони. У поїзді Андрій заснув. Прокинувся у Білій Церкві. Виявилося, що задача знову змінилася. Тепер його бригада мала битися за Київ.

Бої, поранення і списання

Батальйон Андрія розірвали на дві частини: одна мала відбивати російський наступ на правому березі від Ірпеня до Василькова. Інша половина працювала в районі Броварів. Втім було видно, що і росіянам наступ давався непросто: у них не вистачало часу на підготовку, вони не орієнтувалися на місцевості, не мали карт, навігації, зв’язку. Боялися рухатися малими групами. Це грало оборонцям на руку.Андрій відчував нестачу людей. Через це йому довелося брати участь у боях, хоча він мав працювати у штабі. Щойно російський наступ почав грузнути на Київщині, прийшов наказ проводити локальні контрнаступи. Один із населених пунктів Київщини. Завдання — зачистити від росіян. Або ж завдати максимальних втрат. На операцію три штурмові групи, група резерву і група вогневого прикриття. Наступати треба було на батальйонно-тактичну групу, яка за даними розвідки мала 30 БМП і 1- Т-72.Групи змогли підібратися до росіян майже впритул. Підбили кілька танків і почали просуватися вулицями. З офіцером ішли оператори дронів та водії. Не всі з них вміли стріляти з різної зброї, тож часто це доводилося робити Андрієві. Якби цю картину бачив сторонній глядач, то могло б здатися, що це лицар в оточенні зброєносців відбивається від навали.В Андрія у руках опинився важкий реактивний вогнемет. Один з розрахунків РПГ поранений. По групі працює танк. 6 секунд на перезарядку — постріл — 6 секунд на перезардяку. Андрій це точно знає. Він знає, як стріляє танк. Після пострілу він висовується з-за укриття. Цілиться. Бачить другий танк. Постріл.Оператори дронів були не дуже досвідчені у штурмах. Але мали ротації на сході. Бачили убитих і поранених. Чоловіки не розгубилися. Організували вогневе прикриття, евакуацію і відхід. Андрій думав, що те, що вони не всі вміють стріляти з гранатомета — не їх біда. Три кілометри лісом, якась районна лікарня. Місцеві медсестри й лікарі були здивовані побачити, як до них з машини вистрибує військовий зі зброєю із залишками ноги, що стирчать на всі боки. Проте медики є медики: йому зробили первинну обробку, далі переправили до Києва, провели реампутацію, сформували культю і відправили на Львів. Бо Київ лишався частково оточений.Андрій Білобров – керівник курсу «Військовий процес прийняття рішень» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкЗагалом його команда добре впоралася. Вже пізніше, передивляючись відео розвідки, Андрій бачив, що росіяни не йшли у наступ під прикриттям танків, а відступали. Чоловікові, як він сам каже, пощастило. Уламок танкового снаряда рівно зрізав ногу. Якби він наступив на міну, то могло бути значно гірше: багато уламків, розшарування тканин. А так 10 березня чоловік отримав поранення, у червні вже стояв на своєму першому навчальному протезі, а у вересні пройшов ВЛК. Його визнали непридатним. Після того він прослужив на штабних посадах ще півтора року. Але 2024-го через проблеми зі здоров’ям почали заважати службі, тож довелося остаточно звільнитися.Приблизно у ці ж дні Олександр у Житомирі готувався до десанту в Херсоні: саме збирали групу на деблокаду 80-ї бригади з оточення. Олександр і ще кілька добровольців, з якими він приїхав із Голосіївського ТЦК, визвалися летіти. Їм видали боєкомплект, повантажили в автобуси. Туди ж закинули гору персональних аптечок.Аеродром. Приліт ракети. Злітає Байрактар. Здалека чути стрілянину. Серед військових ходять чутки, що це до летовища прориваються російські диверсанти. Командири радять не зважати, бо ж у них інше завдання. Приїжджає Урал, з якого викидають реактивні вогнемети. Короткий інструктаж. Плани міняються. Замість Херсона — Макарів. У планах все було чітко: артилерія розбирає російську колону, далі на цілі заходять штурмові гелікоптери, після чого висаджується десант, добиває колону і відходить у зону евакуації. Не у всіх на той момент був бойовий досвід: Євген Моренко, який загину пізніше, у 2023-му, мав лише строкову службу. Хлопець із позивним «Кот» мав досвід війни 14-15 року. Хлопець на ім’я Олег теж мав лише строкову службу. Проте всі були готові.В реальності все пішло не за планом. Ніч, темрява, щось десь горить. Колони не видно. Десант висаджується, займає кругову оборону, намагається з’ясувати де вони, а де колона з росіянами. Холодно. Термоодяг не брали, бо розраховували летіти до Херсона. Не рятували навіть термоковдри. Вертається група розвідників. Знайшли російські Гради, які обстрілюють Макарів.На ранок зав’язується бій. Підібратися близько до росіян не виходить: вони помічають групу заздалегідь. У лісі окупантів більше, ніж очікувалося. І, судячи з усього, там вони стояли давно: встигли окопатися. Десантники відкочуються, розбиваючись на дрібні групи. Олександр випадково потрапляє під дружній вогонь з кулемета. Не найприємніші спогади. Одна з куль влучає, рикошетить від лопатки і вириває шмат м’яса. Олександр не відчуває цього. Врешті, його група залягає у лісі біля дороги і спостерігає, як російська колона, з якою вони щойно билися, рушає: все, як за інструкцією — попереду два танки, БМП, замикають теж танки. Так вони нарахували 72 одиниці техніки.Десантники добралися до одного із сіл неподалік, де їх і побачили місцеві. На авто довезли поранених до фельдшерського пункту, де чергувала лікарка з Києва, яка пару днів тому приїхала в гості до родичів. Врешті, через крововтрату в Олександра почалися галюцинації, тож його евакуювали: поранених до Житомирського госпіталя визвався відвезти таксист. Того дня з групи ніхто не загинув. Вже пізніше, коли Олександр повернувся на місце, то з’ясував, що їм таки вдалося підбити частину техніки.Потім був Кривий Ріг. Там чоловік уперше побачив роботу військово-повітряних сил: десантники виманили на себе російську колону, спаливши їм дві машини. Щойно росіяни вибралися на відкриту місцевість — з’явилася українська авіація. В росіян змогла втекти лише одна машина. Десантники ж знайшли місцевих на Жигулях, які погодилися вивезти поранених, бо найближчий міст для евакуації був за 15 км. Тим часом, Олександр з іншими членами групи допомагав місцевій територіальній обороні відбиватися від російських атак.Далі була Костянтинівка. Групу Олександра розкидали по різних підрозділах. Снайпер на ім’я Слава загинув за два дні після приїзду в місто. Загалом, впродовж місяця загинула половина людей, з якими чоловік приїхав на Донбас.Там він попав в артилерію, командував охороною. Потім Олександра списали і він опинився у кадровій службі. Проте через два тижні роботи з паперами і пошуків людей, які за цими паперами мали бути в артдивізіоні, він зрозумів, що не тягне цю роботу. Обидвоє його батьків мали інвалідність. Тож Олександр списався. Лікувався у Черкасах. І після почав шукати роботу.

Я не знаю, ким я хочу бути, але точно знаю що я не хочу робити

Після звільнення Андрій Білобров лікувався півроку і намагався прийти до тями. У вільний час проходив доволі непрості стратегії, як от Еurора Unіvеrsаlіs, Неаrts оf Іrоn, серія Тоtаl Wаr. Спробував отримати виплати за звільнення, навіть задумувався про військового юриста, проте військова частина допомагала як могла. А сам процес виявився доволі тривалим.Разом з тим, Андрій почав шукати роботу. І від початку не знав, що конкретно він планує робити. Бо війна змінила плани: раніше чоловік планував будувати в армії військову кар’єру й лишатися там до пенсії, але пенсія настала дещо раніше. Ідеальним місцем здавався магазин зброї. По-перше, він знався на зброї, плюс ветерани могли бути б цікаві таким магазинам. По-друге, Андрію думалося, що покупці зброї це або ті, хто вже в армії, або ті, хто там от-от будуть, або до армії наближені. Проте одного дня дружина Андрія, теж військова, скинула йому вакансію: інструктор процесу ухвалення військових рішень.Чоловік вирішив, що шукали саме його: він мав великий досвід, пройшов службу і війну від солдата до офіцера, тож уявляв собі, які проблеми можуть бути на різних рівнях. Подався. Після нетривалого навчання очолив весь напрям загалом. Де працює і нині.Коли Андрій говорить про МDМР, а саме таке скорочення має Міlіtаry Dесіsіоn-Маkіng Рrосеss, який використовують у НАТО, в нього горять очі. Тим внутрішнім вогнем, який буває хіба у тих, хто і справді горить і вірить у свою ідею.Він пригадує: перша група прийшла у 2024-му. І ця робота не сильно відрізнялася від звичної, яку доводилося робити у підрозділі: ті самі люди, військові. Люди, з якими доводилося працювати 10 років і яких ти розумієш.Власне, ми із ним все ще сидимо в одному із класів. Чоловік замислюється, дивиться повз мене, кудись у стіну.«Я не хотів просто сидіти на пенсії. Чи працювати на роботі, яка приносила б більше  грошей. Я хотів бути дотичним», — наголошує на останньому слові.Пояснює: 2022-го армії не вистачало і солдат, і офіцерів. А за 4 роки Сили оборони виросли у кілька разів. А проблеми лишилися. Тепер люди, які керували взводами, можуть очолювати бригади. При цьому, вважає Андрій, у декого все ще не вистачає досвіду, аби керувати такими з’єднаннями. І так, досвід окремих солдатів, сержантів і офіцерів росте. Проте колективний досвід війська — ні. Не зовсім розумію, про що він говорить прошу пояснити.«Ми не воюємо, як Джон Рембо. Ми воюємо підрозділами. І через текучість кадрів, колектив може існувати десь рік. Люди будуть вимиватися. Тому досвід колективу теж не постійний. Ти виховуєш, вчиш, ростиш, а потім людину забирають в інший підрозділ. Потім ще одну. І ще одну. І ти знову на тому ж місці, де і був. Якщо не гірше. Бо люди пішли», — пояснює він.Власне, його завдання у школі — мінімізувати цю проблему. І допомогти офіцерам ухвалювати зважені рішення. Андрій буквально пояснює на пальцях, час від часу активно жестикулюючи руками.Тож уявімо, що був командир роти, який вів піхотинців у штурм. А потім він став командиром батальйону. І тепер, окрім всього, йому треба знати специфіку використання мінометів. Розвідки дронами. Йому треба знати не лише автомати й кулемети, але і роботу засобів зв’язку, і роботу бронемашин. Але так було у 2022-му. Нині 2026-й. До всього, додалося не лише українсько-радянське озброєння, але і європейське та американське, кожна з яких має свою нюанси, які треба знати.Окрім того, треба розуміти, як працює РЕБ. І не лише розуміти, але й усіляко просувати. По-третє, дрони. За роки війни їх стало дуже багато, а за кількістю видів і типів вони змагаються з вінегретом західного озброєння. І окрім того всього треба розуміти своїх людей, розуміти піхотну тактику, розуміти, що нині ніхто не бігає за БМП, як колись. Розуміти, який у тебе противник і які він може використовувати тактики. Які також залежать від місцевості. І все це не враховуючи інженерні підрозділи. Які мають знати і розуміти що копати, де копати і скільки копати.Андрій Білобров – керівник курсу «Військовий процес прийняття рішень» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкАндрій робить невелику перерву, аби перевести подих. Часом його розповідь схожа на захопливу проповідь. Він ніби й не намагається, але непомітно навертає тебе у свою віру делегування повноважень і поваги до чужого досвіду й експертизи у питаннях, в яких ти нічого не розумієш.Лідер-Наполеон не може зробити команду успішною. Має існувати група людей, які мають різні сильні сторони й експертизу. Вони не просто аналітики, які збирають і рахують дані. Вони мають давати свою оцінку командиру. Це і про управління, і про планування. Аби дрони працювали в інтересах піхоти. А піхоти працювала в умовах, коли дрони здатні їх підтримати. Аби артилерія працювала відповідно до реалій на землі. А РЕБ ефективно працював. І всьому цьому ми намагаємося навчити слухачів.Час від часу Андрій з колегами переглядає програми. Аби не відставати і від реалій офіційних військових документів, і від ситуації на землі. Коли виходять нові доповнення — команда ділить між собою напрямки, які варто вивчити. І після того зрозуміти, чи варто міняти програму. Бо тут теж одна людина, навіть якщо вона керівник напрямку, не здатна прочитати і зрозуміти все.Врешті, підрозділи почали звертатися до школи з пропозиціями. А школа намагається підлаштовуватися під своїх слухачів: для піхоти більше про тактику піхоти, наприклад, а для дронів — більше про дрони. Часом люди, які приходять на курси, мають помилку того, що вижив: вважають, що якщо їх досвід спрацював і допоміг, то він завжди працює і може вважатися універсальним. Іноді доходить ледь не до сварок між людьми з різних фронтів, які мають різне бачення. Втім, Андрій з командою все розставляють по своїх місцях: роздають бойові накази, а слухачі мають провести власне планування. Після — справжній варгейм, під час якого кожне рішення розбирають.«Я в найкращому з можливих місць. Я маю досвід. Маю не пересічні знання. Я можу ними ділитися. Я не тягар для державного бюджету, я не просто проїдаю гроші. Я допомагаю армії мінятися. Я відчуваю це у підрозділах, які у нас вчилися. Коли до нас приходять підлеглі людей, які були на наших курсах — це мій найкращий відгук», — Андрій замовкає. Вечоріє. За розмовою непомітно минуло кілька годин. Час прощатися, бо ж попереду багато роботи: нові групи й нові курси.Колега Андрія Олександр так само шукав роботу. І так само не знав, ким саме хоче бути. Розумів, що фізично працювати, як колись, вже не зможе. Але при цьому хотілося бути долученим, бо ж люди з пораненнями продовжували свою службу. Врешті, найшов вакансію: оператор дронів Маvіс. Колишній десантник не те, щоб багато на них літав, але вирішив спробувати податися. І після співбесіди він почав розробляти курс для сержантів.Олександр Папіровий – інструктор курсу «Вивчення та впровадження військового досвіду» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкОлександр переконаний: сержант не має бути тактікульним, сержант повинен вміти планувати і керувати людьми в бою. І треба вчити сержанта цьому. Бо сержант це людина, яка разом із солдатами спить, їсть і веде їх у бій. Цим Олександр займався 6 місяців. Проте після контрнаступу 2023-го перестав. Він не міг їх вчити. Він не воював під FРV-дронами. Ну, тобто якісь дрони в його досвіді були. Але точно в іншому масштабі. Олександр добре розумів позиційну війну. Розумів ударно-пошукові місії: зайти, спалити, відійти. А нині війна дронів: вони постійно у небі, вони розвідують, мінують, прилітають по позиціях. Росіяни вивчають українську тактику і використовують її. Кожні три місяці щось міняється. Олександр вирішив, що не може вчити людей тому, чого не знає сам. Навіть хотів звільнятися. Проте йому запропонували вести напрям вивчення військового досвіду.Ми сидим із ним у невеличкому кабінеті, повному стільців. Скоро мають прийти слухачі, проте у нас є з десяток хвилин, аби завершити розмову. Олександр пояснює: вивчення військового досвіду було для нього нове. Довелося розбиратися, як це працює у США, а як в інших країнах НАТО. І чому це потрібна дисципліна.«Спочатку, на перших курсах, в людей був ступор. Вони не розуміли, навіщо це потрібно. Типу, «Аftеr асtіоn rеvіеw це що, просто щоби поговорити?» Треба було доводити, що це потрібно, це працює і дає свій результат», — посміхаючись, говорить Олександр.В перші місяці, правда, було тяжко. Навіть здавалося, що краще звільнитися, ніж надалі викладати цей напрям. Проте перші підрозділи, які оцінили навчання, почали давати зворотній зв’язок. І справа пішла.Війна в Україні динамічна. Тож доводиться постійно змінюватися. Олександр часто працює із запереченням. Бо частина слухачів на курсах переконана, що вивчення досвіду не працюватиме. Але це тому, що вони ніколи раніше таким не займалися.«Я даю їм простий приклад. От ви були офіцерами в Афганістані. У вас було два батальйоні. В одній смузі. Перший батальйон штурмував позицію і не зміг її взяти. Другий штурмував і не зміг її взяти. Обидва батальйони зробили однакові помилки. Але якщо б другий врахував досвід першого, то і позицію б могли зайняти, і уникли б зайвих втрат», — пояснює чоловік.Описує свою роботу, як створення певної культури у війську: коли обмін досвіду відбувається не лише знизу вгору, але й згори вниз, між командирами і солдатами, коли командир дізнається про проблему у зародку і може її вирішити, а не коли з’являються наслідки, з якими треба розбиратися. Бо останній варіант, на думку Олександра, прояв авторитаризму.І, здається, це працює. Вони з інструкторами завжди мають групи для навчання. І займаються з людьми не лише у своїх аудиторіях, але і їздять до підрозділів, у зручні для них локації по Україні. А поки їздять — планують. Розробляють сценарії, міняють точки фокусу. Загалом — адаптують програму під війну. Буквально з коліс. А час від часу ще й збираються командою на дебрифінг, аби поділитися досвідом.Аудиторія поволі заповнюється людьми. Вони ніби й у цивільному, але є щось невловиме у тому, як вони говорять і рухаються, що одразу видає військових. Виходимо з Олександром на двір. Він має ще трохи часу до початку лекції. Повз проходять його слухачі. Олександр затягується сигаретою. Випускає дим у небо.Олександр Папіровий – інструктор курсу «Вивчення та впровадження військового досвіду» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав Козлюк«Я на своєму місці. Я бачу результат. Бачу, що є запит на навчання. Що ці знання потрібні. Це про культуру підрозділів. Так, це не БЗВП, тут ти результат можеш побачити і через роки. Я ж узагалі перед тим на різне навчання ходив. Наприклад, навчався у Міжнародному інституті менеджменту. На курс з відкриття власної кав’ярні ходив. І все, що я зрозумів, що воно мені не треба. Але я намагаюся вчитися весь час», — Олександр наостанок згадує деталь зі своєї біографії: що за освітою він — агроном-технолог. Який не зміг захиститися у 2018-му, бо був на ротації в Широкиному. І захистив магістерську роботу у 2022-му. Як списався з армії.Десь раз на тиждень він обіцяє дружині після війни взяти грант, відкрити власну ферму, посадити овочі і розводити баранів. Власне, це план на «після»: поїхати у село і жити у своє задоволення. Щоправда, не факт, що це «після війни» колись таки настане.