Український тиждень

«Я, Макаренко Олексій Дмитрович, народився 21 вересня 1936 року в селі Брусилові Житомирської області в сім’ї колгоспника. У дитинстві був знівечений війною, на все життя залишився інвалідом першої групи».
Так починається автобіографія художника-самоука, заслуженого майстра народної творчості Олексія Макаренка. Нині в його рідному селі Брусилові працює оновлений музей, який започатковувався з однієї кімнатки. Власне, розширена експозиція відкрита 26 квітня 2022 року. І це в час війни!
Їду туди, в Брусилів, за порадою Ванди Чайковської, однокурсниці. Саме  її родині завдячуємо постанням цього музейного простору. Ванда і її чоловік Анатолій Шевчук (обоє викладачі житомирських вишів) не просто організовували виставки оригінальних робіт О. Макаренка, пропагували його творчість, а й невтомно допомагали з побутом (певний час художник із дружиною-інвалідом мешкали в Житомирі).
І врешті колективним зусиллям громади у старовинному будинку Брусилова (дерев’яний дім, якому 150 років, але тримається добре!) постав музей, який назвали «Дивосвіт Олексія Макаренка». Любимо ми, українці, красу і красиві слова. То чому б і не «дивосвіт», коли й справді темперні роботи художника притягують вигадливою асоціативністю, тяжінням до гармонії і, сказати б, терапевтичним ефектом: навіюють спокій. І цей контраст дивує: художник  трагічної долі, змушений проводити останні роки свої у візку, невтомно працював, вибудовуючи свій світ супроти агресії, розпаду, дисгармонії. Це  його бачення, його рятунок – також і для нас, нині сущих. Упізнаваний стиль Макаренка – мазки-«пелюстки», які укладаються в алегоричні образи, що нагадують про наші легенди, імена національних героїв, рядки творів Шевченка, Лесі Українки тощо. Писав Олексій Макаренко темперою – і то так, що кожен мазок вбирає кілька відтінків, які доповнюють одне одного і, звісно, гармонують із загальним настроєм роботи, основним колоритом і  контекстом.
Словом, твори треба бачити на власні очі.
В цій історії для мене дуже важливий момент – дієва від самого початку підтримка окремої ініціативи місцевою владою. Бо ж можна багато про що мріяти, багато що уявляти… Не кожне наше містечко може похвалитися краєзнавчим музеєм чи картинною галереєю. Зайвий клопіт «для начальства», «зайве» навантаження на місцевий бюджет, ще й у пору децентралізації і особливо – війни. А в Брусилові начулася чимало добрих слів про голову селищної ради Володимира Габенця щодо підтримки культури. Контрастом – думки про те, що в моїх рідних Гребінках на Київщині не одне десятиліття патріарх нашого роду Микола Таран збирає різноманітні матеріали про історію рідного селища й довколишніх сіл, але досі не має пристановища для них. Заповнив безцінними документами цілий поверх власного дому, та досі ніхто з «батьків» небідного селища не запропонував місця, яке могло б стати музеєм. Він служив би для школярів живим свідченням переємності поколінь, престижем і гордістю «малої батьківщини». Так, нині загальне виправдання – йде війна. А до 2014 року? Особливо тепер цінність найменшого об’єкта нашої матеріальної спадщини зростає: недарма «братья» нищать музеї, бібліотеки. Тому – уклінна дяка громаді Брусилова.
Ще раніше там постав – на громадських засадах – історичний музей імені Івана Огієнка, також уродженця Брусилова. Іван Огієнко – постать досить відома: історик, мовознавець, перекладач Біблії українською мовою, редактор і видавець, громадсько-політичний і церковний діяч, організатор і перший ректор університету в Кам’янці. Нині цей музей – відділ Житомирського обласного краєзнавчого музею. Брусилів може пишатися цими осередками культурного життя, які гуртують, хочеться сподіватися, місцевих мешканців, приваблюють приїжджих та учасників різних акцій, як-от конференцій про діяльність І. Огієнка. Щодо музею Макаренка – там відбуваються різноманітні конкурси, пов’язані з творчістю художника, загалом розвитку естетичного чуття. Керівниця закладу і єдина його працівниця, запально-енергійна Олена Косарчук з гордістю демонструє різноманітні вироби, виконані за мотивами творів художника: ляльки, розписані фарбами пляшки, які стають арт-об’єктами (і сам Олексій Дмитрович  їх також розмальовував, і горщики, і гарбузики, і кухонні дошки). Людям цікаво випробовувати себе творчістю, та ще коли заохочують подарунками-стимулами! А нещодавно селищна рада Брусилова заснувала щорічну премію імені Олексія Макаренка в царині образотворчого та фотомистецтв. Відзнаку і фінансову підтримку може одержати творча молодь до 30 років (винагорода – 2 мінімальні зарплати) і старші (після 30 років, винагорода – 3 мінімальні зарплати).
Уже впродовж десятиліть спостерігаємо: провінція перестає бути периферією, місцем, забутим Богом, завдяки різноманітним фестивалям, мистецьким ярмаркам, етнографічним дійствам. Від старовинних пісень – до конкурсів: приготування борщу, вареників, ковбас. Римське «хліба і видовищ» – невмируще! Та й місцевим виробникам підтримка. І – ознайомлення з новою для багатьох місцевістю, її традиціями, оригінальністю. Особливої ваги набуває успішний фандрейзинг, пошук коштів. Напрацьовано алгоритм: як знайти потрібний фонд, оформити заявку на грант – і то саме для втілення місцевої ініціативи. Щоб не винаходити велосипеда, засновані відповідні інституції (скажімо, Культурна агенція Терени, Полтава), де навчають, як грамотно організувати подію, віднайти під неї кошти.
Так, наші культурні заклади давно потребують нового дихання. Бібліотеки перестають бути лише зібранням книжок: це місця згуртування місцевих, виховання активних членів громади, клуби за інтересами, як-от «Смарт Простір» у селищі Козельщина на Полтавщині (з легкої руки підприємця й  мецената Миколи Сушка). Це культурно-освітній простір із лекційними залами, обладнаний пандусами, широкими коридорами, планшетами для аудіокниг і пристроями для людей з обмеженими фізичними можливостями. Там усе для заохочення читання, що актуально як ніколи.
А те, що розвиток позитивних ментальних звичок поєднують із смаковим задоволенням – веління часу. Пригадую, як мене здивувала книгарня-кав’ярня «Кабінет» у Львові, перша така в Україні, заснована канадійським українцем. Так, поспілкуватися серед книжок за кавою – суцільне задоволення! І купити кілька видань – вибір на будь-який смак.
В Естонії цього травня побувала в приморському селі Кясму, де засновано музей у колишній матроській школі. Колись тут практично кожна сім’я мала свого капітана або стернового, який там навчався. Саме тому Кясму було відоме як «село капітанів». В експозиції – артефакти, пов’язані з морем, рибальством і… контрабандою. Нам, відвідувачам, після огляду експозиції та 15-метрової вежі, з якої радянські прикордонники стежили за втікачами з Естонії до Фінляндії, запропонували обід, який будь-хто може замовити. У затишній веранді, схожій на кают-компанію, можна відсвяткувати, як тут мовлять, особливу подію. Так приватні власники «заманюють» публіку в музей, де «красиве і корисне», пізнавальне й смачне, чудово поєднані.
Коли вже мова про Естонію, то пощастило побувати і в унікальній картинній галереї у селищі Війністу на узбережжі Фінської затоки. Власник галереї Яан Маніцький (1942 р.н.) – естонський бізнесмен, політик і колекціонер творів мистецтва, народився у Війністу. 1943 року його батьки з маленьким сином утекли до Фінляндії, а потім до Швеції. Маніцький жив у вигнанні, поки Естонія перебувала під радянським чоботом. Він був фінансовим менеджером всесвітньовідомого гурту зі Швеції АВВА.  Повернувся на рідну землю в 1989 році, коли країна відновила незалежність. 1992 року він обіймав посаду міністра закордонних справ Естонії. Зрозуміле прагнення немолодої майновитої людини залишити по собі добру пам’ять – багатющу колекцію естонського візуального мистецтва ХІХ – ХХ століть, яку він збирав ціле життя. Власне, галерея – лише частина комплексу, посталого на місці колишнього рибного заводу, який знищило «планове господарювання» Союзу. Там же нині, в колишніх  переобладнаних цехах, – концертна зала, виставкові простори, ресторан, готель. Не знаю в Україні чогось подібного за масштабами: музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку чи Центр сучасного мистецтва Пінчука в Києві не дорівняються задуму і втіленню естонського мецената. От і міркуймо, що таке любити красу, мистецтво, культуру –  «до глибини своєї кишені»…
….А в Брусилів – рекомендую. Сама ж маю борг перед собою: досі не побувала в Кмитівському музеї образотворчого мистецтва.