Український тиждень

Торік українською вийшов переклад потрійної інтелектуальної біографії Едит Штайн, Ханни Арендт і Симони Вайль «Три жінки в темні часи». Авторка, Сильвія Куртін-Денамі, портретує своїх геройок крізь призму ідентичності, етики та історії ідей. І все це на тлі наростання тоталітаризму.
Українська історія ХХ століття також дала б матеріал для подібної книжки. Ба навіть складно було б обрати трьох найяскравіших з-поміж сонму тих, що зберегли здатність до прямостояння, як-от Алла Горська, Надія та Леоніда Світличні, Ірина Стасів-Калинець, Надія Суровцова, Оксана Мешко, Світлана Кириченко, Раїса Руденко, Ніна Строката-Караванська, Людмила Семикіна, Галина Севрук… І, звісно, Михайлина Коцюбинська.
Віднедавна постать Михайлини Хомівни уприсутнює збірка її вибраних статей «Вітраж пам’яті» з передмовою Євгенія Стасіневича. Назва серії — «Недочитані тексти» — особливо пасує Коцюбинській, яка досі знана й поцінована незаслужено мало (також у серії вже вийшли збірки вибраних статей Юрія Шевельова, Юрія Лавріненка та Віктора Петрова).
«Вітраж пам’яті» — це книжка про подолання розривів у наших уявленнях про українську культуру. Бо виявляється, що через один потиск руки — люди 1900-х і 1920-х, 1960-х і 1990-х. Дядько Михайло Коцюбинський, учасник братства тарасівців, що першими проголосили ідею самостійності України. І Борис Антоненко-Давидович, за яким Коцюбинська доглядала в останні роки його життя після таборових поневірянь і з яким їй не дозволили одружитись. І Надія Суровцова, яку Коцюбинська відвідувала в Умані (есей про неї також є в книжці). І Олександр Білецький — її науковий керівник. І все шістдесятницько-дисидентське коло. І — Соломія Павличко як молодша колега в Інституті літератури в 1990-х.
Михайлина Коцюбинська третя праворуч.
За задумом карних органів, племінниці класика відвели таку саму роль, як і Зиновії Франко — онуці Івана Яковича. Коцюбинська теж мала публічно каятися в радянській пресі та давати свідчення КДБ проти дисидентів щодо поширення самвидаву й контактів із діаспорою. Проте вона не погодилася. Наслідок — звільнення з Інституту літератури й виключення з партії, обшуки й допити.
Ця книжка також — пунктиром — про жіночу підтримку, сестринство і материнство в тоталітарних умовах. Про те, як тримали тил дружини репресованих — Атена Пашко, Леоніда Світлична, Валентина Попелюх. І гуртувалися, зокрема, заради дітей — щоб створити їм безпечне українськомовне середовище, вільне від ідеологічних облуд.
А ще це книжка про те, що дисидентський рух значною мірою тримався на плечах філологів. І про те, як більшості з них так і не дали сказати своє слово в науці. Яким би було наше літературознавство, якби Іванові Світличному вдалося захистити вже написану дисертацію «Рухома естетика», якби Василя Стуса не виключили з аспірантури (він працював над темою «Джерела емоційності художнього твору»). Якби Михайлина Коцюбинська не була відірвана від сродної праці протягом вісімнадцяти потенційно найплідніших років.
Читайте також: Якими були ранні вірші Василя Стуса: від юнацької лірики до «Круговерті»
«Після того, як виключили з партії, мене перевели до відділу літератури соціалістичного реалізму, ясна річ. А це ж було “гніздо”: Іванисенко, абсолютно теж репресований, Світличний, Стус, Бадзьо і Сивокінь — оце-от був весь відділ, аж дуже веселий і симпатичний», — згадує Коцюбинська в інтерв’ю з Євгеном Захаровим. Філологічні факультети закінчили й інші найактивніші учасники дисидентського руху — Світлана Кириченко, Надія Світлична, Ірина Стасів, Ігор Калинець, Євген Сверстюк, Святослав Караванський, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба…
Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Леоніда Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний
Натомість з-поміж істориків дисидентів було помітно менше — Коцюбинська згадує лише двічі ув’язненого Валентина Мороза; також мали свідому позицію й зазнали репресій Ярослав Дашкевич і Михайло Брайчевський. Вочевидь, на етапі вступу до вишів та подальшої роботи в Інституті історії АН УРСР діяв жорсткий ідеологічний фільтр, який одразу відсіював незгодних. Шлях у професію відкривався лише для максимально лояльних і «благонадійних», готових беззастережно дотримуватися марксистсько-ленінської схеми й повторювати радянські кліше про «возз’єднання братніх народів» та «боротьбу трудящих». Зрештою, історики навіть для того, щоб писати «в стіл» чи для самвидаву, потребували доступу до архівів, якого їм не надали б без афіліації з академічною інституцією (шпаринкою ставало хіба що краєзнавство). Філологам у цьому сенсі було трохи простіше лишатися в професії поза інституцією, маючи під рукою бодай базові видання класиків і сучасників, хоч і цензуровані.
Попри непересічність постаті, книжка «Вітраж пам’яті» не творить забронзовілих кумирів. Євгеній Стасіневич у передмові доволі відвертий у своїх естетичних уподобаннях, характеризуючи публіцистичне письмо Коцюбинської як «мажорне, але не надто патетичне, не перечулене й не пророчо-драматичне: порівняти хоч би її “Моральний імператив” із “Гуманітарною аурою нації” Костенко». А мемуарні есеї Коцюбинської, на думку упорядника, «ближчі до підсушеності (але не категоричності) спогадів Кириченко, ніж до емоційно екзальтованої книги Жиленко».
У вміщеній у виданні «принциповій розмові» між Михайлиною Коцюбинською і Євгеном Захаровим лунає його закид щодо морального компромісу в 1990-х: «От, наприклад, Григорій Зубець — голова Київського міського суду. Це людина, яка послала на смерть Валерія Марченка і Василя Стуса судила. Ну, як ви можете пане Горбаль, пане Пронюк, пане Чорновіл? Ви голосували за те, щоб його безстроково зробити суддею, до кінця життя! Як же ви йому не задали хоча б питання, як він розцінює те, що там був? Ну, як можна? Як вони змогли затвердити Головою СБУ Радченка, котрий, як добре відомо, працював саме в п’ятому управлінні, займався так званими демократами, створював сценарії побиття людей».
Тим часом оцінки самої Михайлини Коцюбинської більш врівноважені. «Я категоричності та безапеляційності взагалі не сприймаю», — зазначає вона.
Михайлина Коцюбинська
Кілька разів у книжці повторена думка про наше «систематичне відставання й похапливе надолуження», цитується Стусове «Нам ряд утрачено. Раптових спроб назубрені шпилі — ото єдине». Долю Коцюбинської вміщено в формулу «піти в “людяність”, бо в “професійність” не дали». Таку оптику мала б підтвердити й добірка її текстів — радше спогади про друзів і знайомих, аніж літературознавчі розвідки. Власне, в передмові йдеться про те, що сама епоха 70-х важлива для нас сьогодні «не так своїми естетичними чи філософськими, як моральними результатами».
Водночас сказано, що саме Михайлина Коцюбинська «заклала основи рецепції творчості Стуса — як принципово складної, часто герметичної, що потребує значних інтерпретаційних зусиль». А отже, ідея Коцюбинської про те, що «Стус важить аж ніяк не меншою мірою своїм доробком, ніж своєю біографією», почасти проєктується й на неї саму.
Читайте також: Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах