Український тиждень

У середині ХХ століття совєтське літературознавство, оцінюючи українське письменство, спиралося на тези про виняткове значення російської культури для будь-якої національної традиції та про мотиви боротьби трудящих проти гнобителів, а будь-які покликання на «буржуазні» теорії категорично засуджувало. Тому шукати направду виважену полемічну розвідку, побудовану на альтернативних засадах, можна було хіба що в еміграції. А втім, у творчості Ольги Кобилянської показовим є те, що її ніцшеанські вподобання практично за кожного режиму наражалися на закиди. І все ж здійснити міждисциплінарну студію, де чільне місце в осмисленні спадщини буковинської авторки посідає ніцшеанство, випало мовознавцю, філософу, релігієзнавцю та літературному критику Юрію Мулику-Луцику.
Народився він у 1913 році в селі Татаринці на Тернопільщині. Здобувши початкову освіту, продовжив навчання в Кременецькій гімназії. Згодом у Віленському університеті вивчає право й славістику (1933/36), роблячи перші кроки в друці. Надалі студіює філологію у Львові (1936/37) та славістику й етнографію у Варшаві (1937/39), де захоплюється психологією та філософією творчості Романа Інґардена. Бере участь у Другій світовій війні, зазнає поранення, а згодом учителює на Холмщині. Шлях еміграції веде його через Чехословаччину (1943) до Німеччини (1945). Захистивши дисертацію під керівництвом Юрія Шевельова, 1948 року виїжджає до Канади. У Вінніпеґу викладає мови в Колегії Святого Андрея та долучається до видання низки часописів. У 1984 році обіймає посаду професора-ад’юнкта в семінарії Сан-Франциско (США). Аж до своєї смерті у 1991 році присвячує себе вивченню церковнослов’янської мови, східнослов’янської духовної та церковної традиції, давньої міфології й української ідентичності.
Психологічну студію Мулика-Луцика «Духовний портрет Ольги Кобилянської» (1952) належить визнати розвідкою, яка торкається проблеми впливу філософії Ніцше на українську культуру межі ХІХ–ХХ століть. В основу цього феноменолого-антропологічного і герменевтичного розгляду покладено тезу: ціннісне мислення Ніцше не виходило за межі земного буття. Втім автор наполягає, що така обставина створювала неабияку трудність у його філософуванні, бо позбавляла трансцендентного виміру та віри — себто самого джерела сили. Натомість Кобилянська, хоч і орієнтувалася на засади ніцшеанства (неприйняття масовості, плекання духовної могутності, культ краси тощо), виходила із зовсім інших настанов. Вони застерігали її від зациклення на занепаді (декадансі), спонукали до морального й естетичного самовдосконалення. Таким робом, буковинська письменниця не калькувала потенційно нігілістичні принципи німецького мислителя, а творчо засвоювала його здобутки для розкриття свого національного генія. То яким же він був?
У передмові Мулик-Луцик означив особливості родоводу Кобилянської, наголошуючи на патріотизмі її батька та зазначаючи, що мати письменниці походила з українізованої німецької родини. У дитинстві Ольгу навчали приватні вчительки — українка та словачка, — тому синтезувати надбання української та світової літератури вона почала змалку. Виявивши схильність до творчості, Кобилянська зіштовхнулась із суворим імперативом тогочасних речників національного руху — писати для широкого загалу. Щоправда, літераторці було до снаги занурення в екзистенційні таємниці буття, що пізнаються на самоті, а також осмислення того, як культура формує людину, аніж присвячення життя суто соціальній проблематиці.
Саме з огляду на ці обставини, автор уважає Кобилянську жінкою-філософом у літературі й убачає в її філософуванні тяжіння до західного містицизму й аскетизму. Зрештою, він увиразнює її біопсихологічні погляди, стверджуючи, що літераторка приділяє значну увагу спадковості своїх героїв.
Справа в тому, що свою віру в спадковість Кобилянська прийняла від Дарвіна, а щодо аристократизму від Ніцше, не доґматично, а сказати б перевірила правдивість тієї теорії експериментально, і то в першу чергу сама на собі. Бувши з природи не такою, як інші, вона добре усвідомила собі фактор вроджених прикмет та їхню вагу у самоприщепленні набутих рис характеру.
Трактуючи філософський підхід Кобилянської як психологічний, Мулик-Луцик переконаний, що її ставлення до персонажів і до себе самої збігаються. Отже, аналізуючи героїв письменниці, можна збагнути й її власну суть. Згадаймо, що й Ніцше називав себе психологом, адже якщо філософ прагне осягнути істину, то психолог — зрозуміти потаємні прагнення цю істину обґрунтувати. Зважаючи на ніцшеанський контекст, Мулик-Луцик намагається створити психологічний портрет Кобилянської, принагідно з’ясовуючи, який із душевних первнів у неї превалює — діонісійський чи аполонівський:
Ніцше (в творі «Зародження трагедії») стверджує в людині два вроджені первні: діонізійський (підсвідомо-емоціональний) та аполонівський (почуттєво-спокійно-свідомий). В історичному розвитку виявів мистецько-творчих спроможностей в прапочатку в перевазі стояв діонізійський первень; згодом розвиваючись сильно вплинув на нього аполонівський (класична драма), а в сучасному ці обидва первні виступають в синтезі. Після такої цікавої та слушної постанови справи в Ніцше, не зважаючи на його переконливе вияснення онтоґенези (праповстання) мистецтва взагалі, психологічна ґенеза твору, в якій, на думку Ніцше, має діяти синтеза діонізійського та аполонівського первнів, ясною сьогодні не є.
Оскільки остаточно з’ясувати домінанту серед окреслених первнів у вдачі Кобилянської не вдалося, Мулик-Луцик звертається до характеристик її темпераменту та тілесної організації. Проте, поєднавши теорії Ернста Кречмера та Карла Ясперса, дослідник знову доходить висновку, що віднайти чітку відповідність між її тілесністю й темпераментом складно: зграбні тіла не завжди сповнені здорового духу, і навпаки. Перешкодою у цьому з’ясуванні стають і таємниці таланту письменниці, яка не завжди була зрозумілою читачеві та й сама повністю не здавала собі справи чому. Недарма в її постаті вбачають містичну красу і риси східної жриці.
Насамкінець у темпераменті Кобилянської Мулик-Луцик акцентує на схильності до переживань, аутизмі, відчуженому індивідуалізмі, аристократичному ідеалізмі та самітності. Саме ці риси, на думку дослідника, спонукали до письма в жанрі казки, побудованому на протиставленні, штибу «царівна та змій». Отже, Кобилянська була неспроможна творити на злобу дня чи виконувати замовлення суспільства. В її вдачі зачаїлися вразливість і ніжність, ідеалізм і еґоцентризм. Одне слово, гіперестетизм, що дав змогу розпізнавати тонкі нюанси краси, приховані від більшості.
Однак ідеали Кобилянської є не лишень особистісними, а й суспільними. Письменницею керує «вроджений гін до вічности», що визначає людське буття (антропотелеологія). На цьому рівні ніцшеанські концепти, а передовсім — воля до могутності, трансформуються в неї у «вічне змагання до невловимого щастя і тугу за ним». Покликаючись на Карла Ґустава Юнґа, Мулик-Луцик указує, що в цьому разі діє своєрідна «міфологія мозку», коли з виображення спостережуваного світу народжуються живі й одухотворені образи. Отже, на відміну від Ніцше, Кобилянська навчилася переживати метафізичний світ як справжню дійсність (еіgеntlісhе Wіrklісhkеіt). Дослідник убачає тут аналогію з неоплатонізмом.
Перебуваючи в інтелектуальному середовищі, де запанували матеріалістично-раціоналістичні погляди, Кобилянська могла б обмежитися тугою за трансцендентним світом, який їй був знайомий завдяки вихованню й освіті. За словами Мулика-Луцика, вона могла б, слідом за Сартром, висловитись у ніцшеанському стилі: «Це дуже прикрий факт, що Бога нема». Проте традиційне виховання та «національно-релігійний культ» унеможливили такий розвиток подій.
Отже, вириваються наочні розбіжності між світоглядом Кобилянської та вченням Ніцше — вихідця зі священницької родини, якому до шмиги бунт проти християнства. Втім, а як трактувати той факт, що письменниця виявляє риси шляхетного духу? Чи не запозичила вона їх у ніцшеанстві?
У зв’язку з чіткою концепцією духовного аристократизму, що інколи робив дегресії навіть в аристократизм соціяльний, заіснувала проблема, чи не запозичила бува Кобилянська цієї ідеї від Ніцше. Спір цей не вирішений і до нині.
Розв’язуючи згадану проблему, Мулик-Луцик оглядає літературну критику на цю тему (Остап Грицай, Лука Луців, Леонід Білецький) і показує, що серед указаних аналітиків укорінюється думка, нібито Кобилянська воліла наслідувати Ніцше, тільки не спромоглася до кінця цього зробити:
Кобилянська й Ніцше належать до спільного психотипа — до шіцотиму. По вдачі обоє вони — романтики, ідейники. В подрібнішій одначе клясифікаціі вони належать до двох різних підтипів шіцотима: Ніцше до шіцотима посереднього (холодно-енергійний, систематично послідовний, спокійно аристократичний), а Кобилянська до гіперестетичного (вражлива, ніжна). Між ці її не-«ніцшівські» риси, сказати б, незакономірно попав лиш один елемент із посереднього шіцотима, а саме — спокійний аристократизм, що в неприродній для себе гіперестетичній сфері став суб’єктивно-пасивним: він проєктувався сам на себе, обмежуючись у Кобилянської лиш до самоопанування як мети самої в собі. Натомість у своїй природній ситуації — в посередньому шіцотимі (в Ніцше), в злуці з холодною енергією та систематичною послідовністю він був об’єктивно-активним: від самоопанування ішов до опанування інших. Риса аристократизму спільна для Кобилянської та Ніцше стала кладкою між цими двома різними підтипами, і це призвело до гордійського вузла непорозумінь так у творчості авторки, як і в критиці… І якщо Кобилянська чим запозичилася від Ніцше, то не самою ідеєю аристократизму, а тільки спробою переформувати свій аристократизм на ніцшівський об’єктивно-активний аристократизм, але це їй не вдалося, бо противилося її вдачі, завдяки цьому вона залишилася оригінальною.
Наступний визначальний аспект характеру Кобилянської, який виокремлює Мулик-Луцик, проявився в її анестетизмі, а вужче — в еґотизмі. На вдачі письменниці позначилася мізантропія, зумовлена аутизмом, іннеризмом (я-в-собі), аристократизмом, що в синтезі сформували її виражений індивідуалізм. Якщо ці риси дослідник уважає спадковими, то інші були набуті під впливом оточення й обставин. Навіть певна напруженість у стосунках з соціумом не спровокувала в письменниці ресентименту ніцшеанського типу:
Як бачимо, в дитинстві Кобилянської не було для неї умовин (тиранії, нерозуміння і т. д.) того «змагу за перевагу» (Каmрf um dіе Масht), що формують у дитині, як це стверджує Аdlеr (“Übеr dеn Nеurоsеn Сhаrаktеr”, Wіеsbаdеn 1912), почерез істеричну неврозу, т. зв. ресентимент, що під ним Ніцше (в творі “Gеnеаlоgіе dеr Моrаl”) розуміє як такий уклад почувань, що спричинений в людині її оточенням, як дійсне чи уроєне гноблення в індивідуумі його вроджених диспозиційних життєвих проєкцій намірів… У Кобилянської, з огляду на вище змальовані гарні обставини, в дитинстві не витворився ресентимент, і це — треба підкреслити — дало їй духовне здоров’я на все життя.
Тож патріотична позиція та націоналізм як укоріненість у традицію визрівали в неї поступово. При цім її потреба висвітлювати національну проблематику врівноважувалася європейською літературою:
У загальному на формальні вияви її літературного світогляду мали вплив світові (а німецькі особливо) романтики, а на такі ж формальні вияви світогляду філософічного мав чималий вплив Ніцше. Ці впливи треба одначе розглядати виключно під кутом вродженої деякої (релятивної) співзвучности між творчою (романтично-метафізичного типу з нахилом до містицизму) потенцією Кобилянської та виявом здебільшого такої ж у творах романтиків-мистців і мислителів, а в Ніцше особливо.
Зрештою, Кобилянська рішуче опиралася панівним уявленням своєї доби. Тож якщо вроджені риси її характеру не породили ресентименту, то його зумовили саме набуті чинники. Мулик-Луцик наголошує, що ресентимент Кобилянської визріває внаслідок її протистояння офіційній ідеології тогочасного українства — зокрема народництву в особі Сергія Єфремова. Деякі критики закидали їй зловживання ідеєю краси, вбачаючи в цьому концепцію «мистецтво заради мистецтва». Іншими словами, ці народницько-марксистські «батьки народу» вимагали від неї або служити суспільству, або мовчати. Парадоксально, але войовничо й атеїстично заряджені марксизм і ніцшеанство ситуативно опинилися по один бік:
І в цій найвищій точці воюючі сторони мусять перегрупуватися: марксисти, а не Кобилянська, йдуть по боці Ніцше, який твердив, що «Бог умер», бо він «ілюзія», яку вбив розум «поступу»… Кобилянська лишилася самітна зо своєю вірою в Бога, з переконанням про необхідність віри, з пророчою візією, що, коли раціоналізм (марксизм та ніцшеанізм того часу) вижене людину з раю віри, то це не принесе людству щастя і не зробить його ліпшим… Чи в борні на такому космічному фронті можна було уникнути духових комплікацій? Для цього треба було бути дійсно надлюдиною. Ніцше в подібних обставинах серед напору марксистів і філістерів не витримав і збожеволів. У Кобилянської скінчилося щасливо лиш на ресентименті, і то тим краще для неї і для української культури бо це був додатній ресентимент: у борні за високі ідеали землі Кобилянська силою відштовху дедалі більше ці ідеали сублімувала і врешті стала свідомо та здецидовано на ґрунт ідеалізму почала дивитися на ідеали землі крізь призму неба.
Отже, Мулик-Луцик схильний інтерпретувати ресентимент письменниці яко захисний механізм її психіки, провівши паралелі між нею та Іваном Вишенським: якщо аскет усамітнився на Афоні, то вона знайшла прихисток у світі казки. А втім, Кобилянська прагнула здолати власну екзистенційну самоту в інший спосіб — у шлюбі. Шкода, що волелюбна та норовлива вдача злякали її обранця — Осипа Маковея. Та письменниця й сама висувала до обранців найвищі вимоги, подібно до міфічної істоти — Русалоньки, що над усе лякається зради з боку свого смертного коханця.
У підсумку дослідник підкреслює: Кобилянській вдалося вистояти супроти бур часу і витримати всі натиски долі завдяки незбагненному генію власного духу, внутрішній змагальності, прагненню перевершити себе та своїй ідеалістичній догмі віри в Бога, яка живила людські та національні ідеали:
Генії-атеїсти, а між ними і Ніцше, свої земні ідеали (ідеалічність) власне засновували на такому духовому безґрунті, тому їм не було звідки черпати цієї непоборної сили, яку черпала віруюча Кобилянська з трансцендентного світу, джерела ідеалізму; і тут треба шукати таємниці якісної та кількісної могучости її, Кобилянської-генія і Кобилянської-людини — істоти незнаної.
Усе ж попри методологічну розмаїтість у тлумаченні творчості Кобилянської, підхід Мулика-Луцика, через виразний теологічний ухил дещо перебільшує християнізацію світогляду письменниці та применшує її секуляризовану критику суспільної моралі. Водночас і філософія Ніцше не вичерпується іманентністю: діонісійство набуває екстатичності, відкриваючи простори для трансцендування. Трактувати Ніцше інакше означає спростити його вчення до безґрунтовності. Покликаючись на Ясперса, варто зауважити: переживаючи «смерть Бога», людина шукає нові підвалини буття, а не вклякає в нігілізмі. Поза увагою Мулика-Луцика залишилися також і феміністичний вимір творчості буковинки та її критика патріархату, адже дослідник усе звів до духовного зростання, підпорядкованого богословським догматам.
Утім у цій розвідці Ніцше постає ідейним натхненником, чия філософія закликає сильних особистостей не коритись, а долати буденність шляхом самодисципліни і вірності ідеалам, розкриваючи власну силу в досконалості та красі. У цьому пориві й зароджуються абриси вільної людини в нашій літературі.