Український тиждень

Військова допомога Києву розколює як італійських лівих, так і правих напередодні наступних виборів, які відбудуться 2027 року. Колишній прем’єр-міністр Італії Джузеппе Конте, який очолює лівий «Рух 5 зірок», напередодні спричинив політичну дискусію, поставивши під сумнів подальшу військову допомогу Україні у разі перемоги лівоцентристів.
В інтерв’ю італійській Lа Stаmра Конте заявив, що його партія спочатку підтримувала її, бо «існував очевидний військовий дисбаланс порівняно з Росією», але тепер, коли Україна «має високотехнологічний військовий арсенал», його партія продовжить «утримуватися під час голосувань за подальші поставки, але наполягатиме на переході до переговорів». За словами Конте, остаточне рішення щодо того, чи продовжувати надавати допомогу Україні, має бути визначене на праймерізі лівих виборців, яких попросять вирішити, хто очолить коаліцію на наступних виборах.
Заява Конте одразу ж спричинила розкол і у Демократичній партії, яка є найбільшим об’єднанням у лівоцентристському таборі. Лідерка партії Еллі Шляйн відкинула ідею визначення політики щодо України шляхом голосування на праймеріз. «Так це не працює. Спочатку йде програма, узгоджена всім альянсом, а потім праймеріз, тому що той, хто їх виграє, має очолити всю коаліцію, а не лише власну партію», — сказала вона.
Водночас тема України розколює і правий табір країни. Нинішні партнери Мелоні по коаліції, праворадикальна «Ліга», неохоче підтримують Україну, а також виступають проти збільшення оборонного бюджету. Якщо Мелоні не зможе сформувати наступний уряд після виборів, вона може розширити свою коаліцію, включивши до неї ультраправу партію «Національне майбутнє», яку очолює колишній генерал Роберто Ванначчі, — однак його політична сила також виступає проти військової допомоги Україні.
«Політичний спектр в Італії поляризується напередодні наступних загальних виборів у 2027 році: у правому таборі з’явилася нова партія, яку очолює колишній армійський генерал Ванначчі, нині член Європейського парламенту, куди його було обрано від ультраправої партії “Ліга” на чолі із Сальвіні. Згодом він вийшов із неї та заснував власну партію, яка займає ще більш ультраправу позицію щодо міграції, а також щодо України, категорично виступаючи проти відправлення зброї та на користь перенаправлення цих ресурсів на соціальні потреби Італії. Це вкрай популістський, але привабливий аргумент для значної частини традиційно пацифістського електорату Італії після 1945 року», — каже у коментарі Тижню доцентка політичних наук і міжнародних відносин Університету Неаполя «L’Оrіеntаlе» Рут Ханау Сантіні.
Водночас італійський політолог, дослідник партійної політики та виборчої поведінки, доцент політичних наук в Університеті Неаполя імені Федеріко ІІ Марко Вальбруцці вважає, що лінія розколу на загальних виборах 2027 року, найімовірніше, проявлятиметься не стільки як питання, що розділяє правоцентристів і лівоцентристів, скільки як джерело розколу всередині самих двох основних політичних блоків. Адже в обох таборах є популістські політичні партії, чиї позиції щодо російсько-української війни, якщо й не є відверто проросійськими, то принаймні загалом є нейтральними.
«Однак усі опитування громадської думки, проведені дотепер, свідчать про те, що пріоритети італійців залишаються переважно зосередженими на внутрішніх питаннях: стані економіки, державній системі охорони здоров’я, безпеці та злочинності. Водночас деякі політичні партії намагаються пов’язати внутрішні та міжнародні проблеми, особливо коли йдеться про переозброєння та військову підтримку України. Їхній аргумент фактично полягає у тому, що кожне збільшення військових витрат неминуче відбувається за рахунок соціальної системи Італії. По суті, вони намагаються представити політичний розкол як протистояння між прихильниками соціального забезпечення та прихильниками війни. Хибний, але потенційно ефективний аргумент», — каже він Тижню.
Зі спостережень італійського політолога, дослідника популізму, радикальної правиці та сучасної італійської політики Валеріо Альфонсо Бруно, скептицизм щодо підтримки України простежується в усіх вікових групах і значно більше визначається партійною приналежністю та вибором медіа, ніж демографією чи географією.
«Пацифізм за будь-яку ціну, який відстоюють партії від лівих до правих, є політичним вибором, який одного дня може виявитися надзвичайно дорогою помилкою. Водночас зрозуміло, що для країни з дуже великим державним боргом, як Італія, пояснити громадянам причини підтримки України може бути складно. Я очікую, що італійська підтримка України триватиме, але поступово ставатиме більш декларативною і менш матеріальною. “Брати Італії” залишаються стабільною опорою цієї позиції, і доки Мелоні очолює уряд, формальна позиція не зміниться. Тиск відчуватиметься на оборонному бюджеті, а не щодо самого принципу, і якщо уряд зміниться у 2027 році, обмеження значно посиляться, незалежно від риторики», — каже він Тижню.
Марко Вальбруцці вважає, що Україна може стати питанням-проксі для ширшого переосмислення зовнішньополітичної орієнтації Італії.
«Менш імовірно, що це стосуватиметься атлантизму, який наразі переживає глибоку кризу, особливо через перебування Дональда Трампа у Білому домі, і більшою мірою — ставлення до Європейського Союзу та перспектив подальшої військової, економічної та, зрештою, політичної інтеграції. Деякі партії, особливо ті, що загалом прихильно ставляться до Росії, стверджують, що російсько-українська війна фундаментально не стосується долі ЄС. Проєвропейські партії, натомість, слушно наголошують, що це не просто війна в Європі, а війна Європи — війна, від результату якої залежить саме майбутнє Європейського Союзу», — каже він Тижню.
Італійський політолог також переконаний, що розбіжності, які породжує тема України, не мають яскраво вираженого ані поколіннєвого, ані тим більше регіонального виміру. «Це питання, ймовірно, стане ще більш розколюючим для політичних сил із появою нової ультраправої партії “Національне майбутнє”, яка сповідує відверто націоналістичні, євроскептичні і, відповідно, антиукраїнські позиції. Якщо ця партія досягне значного результату на загальних виборах 2027 року, політичний фронт, що виступає проти подальшої підтримки України, значно розшириться, потенційно охопивши приблизно чверть або третину електорату і, відповідно, парламентського представництва»,  — зазначає він.
Тим часом, італійський політичний аналітик, експерт з громадської думки та співзасновник YоuТrеnd Лоренцо Прельяско каже Тижню, що він не впевнений, що зовнішньополітична позиція в Італії є настільки важливою, коли йдеться про вибір виборців.
«Італія, ймовірно, має обмежений простір для дій через свою вагу, через свої міжнародні зобов’язання. Тож країна, незалежно від того, хто нею керує, фактично прив’язана до простору Європейського Союзу і пов’язана союзом зі США, який зараз, ймовірно, набув іншого значення через президентство Трампа, яке певним чином відштовхнуло значну частину міжнародних партнерів США, а також багато їхніх давніх союзників, починаючи з європейських країн», — додає він.
Лоренцо Прельяско також зазначає, що найімовірніше йдеться про антропологічний, культурний розкол. «Тож ви, як правило, бачите ширшу підтримку України серед, я би сказав, освічених людей, серед поміркованих прогресистів і консерваторів, особливо людей у центрі політичного спектра, людей із ліберальним або ліберально-демократичним, проєвропейським поглядом. Це ті соціальні та культурні сегменти, які, як правило, значно більше підтримують Україну в Італії, на відміну від популістських крайнощів, до яких належать люди як на лівому, так і на правому фланзі політичного спектра. Вони, як правило, більш нативістські, більш націоналістичні, більш ізоляціоністські у питаннях міжнародних відносин і більш проросійські — частково тому, що їм певною мірою подобається російська авторитарна модель, але здебільшого тому, що вони не хочуть бути втягнутими в нескінченний конфлікт і схильні говорити, що ресурси треба витрачати на внутрішні проблеми та соціальну політику», — каже він Тижню.
У цілому італійське суспільство особливо насторожено ставиться до конфліктів та оборонних видатків. «Є дослідження ЕСFR, яке дуже чітко показує, що італійці певною мірою є винятком на європейському рівні і, як правило, не схвалюють додаткових витрат на оборону. І тут є певне глибинне ставлення, культурна установка, яка, знову ж таки, перетинає політичні вподобання в Італії та пов’язана з нашим минулим, з нашою історією. Це дуже обережне ставлення до будь-якого військового зобов’язання і дуже сильне бажання досліджувати будь-яке можливе дипломатичне рішення, коли це можливо», — додає Тижню Лоренцо Прельяско.