Український тиждень

1. Кажуть, що Росія знову піднімається з колін… Невже? Так, вона виробляє ракети. Так, вона завершила перехід на військову економіку. І так, знову повідомляють про прибуття тисяч північнокорейців, готових перетворятися на фарш. Але російська армія залишається російською армією. Щомісяця вона втрачає більше бійців, ніж їй вдається набрати. Її командування залишається негнучким і нездатним перетворити чисельну перевагу на вирішальні прориви. До того ж, за даними Інституту вивчення війни, у липні вона не здобувала, а щодня трохи втрачала території. А Путін залишається тим самим відлюдником, який ховається по дачах, наляканий власними придворними, і дедалі більше нагадує то молодого Калігулу, то постарілого Сталіна. Дійсно, в Україні гинуть цивільні. Дійсно, російська здатність тероризувати населення вражає. Але чи це і є сила? Люди плутають здатність вбивати зі здатністю перемагати.
2. Схоже, Захід вже не має в розпорядженні достатньо ракет, щоб надати своєму українському союзнику те, що йому потрібно для оборони. Й наші «бухгалтери катастрофи», замість того щоб зробити висновок, що настав час і нам переходити на воєнне господарство, вирішують, що Україні кінець. Але з яких це пір війну виграють за допомогою калькулятора? І чи воювала українська армія за останні чотири з половиною роки хоч раз на рівних умовах із нападником? У неї завжди було менше бійців, менше літаків, менше боєприпасів, менше стратегічної глибини. І все ж вона вистояла. Вона здійснила контратаки, вразила світ своєю винахідливістю, «неймовірними» операціями, раптовими ударами, яких ніхто не передбачив, і майстерністю використання дронів. Тож, безперечно, їй треба надати всі наявні перехоплювачі. Але також слід усвідомлювати: ця війна — це війна інтелекту проти кількості, руху проти чисельності, уяви проти повторюваності. І цю війну, навіть попри жахливі людські втрати, Україна виграє.
3. Захід мав необхідні ракети — але Ізраїль їх витратив, перенаправив, так би мовити, вкрав в українців… Ще одна дурниця. Сумнівна дурниця, але все ж дурниця. Нібито десь існує величезний ангар, заповнений однаковими ракетами, на кожній коробці яких є етикетка, де можна замінити «Україна» на «Ізраїль». Нібито ці системи взаємозамінні, запаси можна миттєво перекинути, а ланцюги командування не мають значення. І нібито насамперед треба було б обирати між двома демократіями, на які нападають дві великі держави — Іран і Росія. Захід не обирав той світ, у якому йому довелося жити, де Москва, Тегеран, радикальні ісламісти, а завтра, не дай Боже, Пекін та Анкара спільно випробовуватимуть наші арсенали й наші нерви. Але оскільки цей світ уже існує, проблема полягає не в тому, кого з наших союзників ми покинемо, а в тому, щоб забезпечити себе засобами для захисту їх усіх.
4. Але ось що найбезглуздіше: навіть якби ми мали ці ракети, не слід було б витрачати їх, жертвуючи власною обороною. Та зрештою… Де, на вашу думку, відбувається ця оборона? У Вердені? У Борм-ле-Мімоза? На Рейні? Ні. В Україні. У Сумах, Покровську, Дніпрі, Краматорську — у цих містах, які я знімав і де постійно чув: «Кожна збита російська ракета — це ракета, від якої Європі більше не доведеться захищатися; кожна російська бригада, закріплена на Донбасі, — це бригада, якої немає на прикордонних територіях Балтії; осміліла Росія, переозброєна завдяки своїй перемозі, переконана, що Європа голосно волає, але завжди відступає, — ось для вас, брати-європейці та французи, справжня небезпека».
Тож треба діяти на випередження. А тримати нашу зброю на складах, поки Україна бореться за нас, було б найабсурднішою пересторогою — такою, що лише посилює ту саму небезпеку, від якої вона нібито прагне нас уберегти.
5. І, насамкінець, головне слово: ескалація (та її синонім — співучасть). «Не перетинайте цю межу», — кажуть нам. «Не постачайте цю зброю». «Не захищайте надто ефективно це небо, яке не належить нам». Адже ми ризикуємо спровокувати Кремль… Але хто ж, зрештою, провокує кого? Хто бомбардує? Хто ще до початку повномасштабної війни проти України відкрито погрожував Молдові, Польщі, Литві та Естонії? Хто відправляє свої літаки кружляти над Копенгагеном, Осло, Брюсселем чи Берліном? Хто погрожує «зламати хребет Європи»? І хто наразі втручається у наші вибори?
У цьому обміні ролями є щось абсурдне. Через те, що ми боялися ескалації, ми дали Путіну повну свободу діяти на власний розсуд — як він хоче і коли хоче. І найкращий спосіб зупинити його — безумовно, не демонструвати, що кожна нова погроза змушує нас тремтіти. Росія просувається вперед лише тому, що відступаємо ми.