Сергій Распутний, експерт із питань безпеки, будівельник із 35-річним досвідом цивільного та військового будівництва і лідер групи експертів Sаfеty Shеltеrs, розповів Тижню про:
стан укриттів в Україні, зроблене від початку повномасштабної війни, недоліки чинних будівельних норм,іноземний досвід, який варто врахувати Україні.
— Звідки походить наша сучасна нормативно-правова база будівництва споруд цивільного захисту? — Усі подібні нормативи й підходи почали формуватися ще у 1950-х роках, після випробувань ядерної зброї та початку гонки ядерних озброєнь. З появою наступальних ядерних озброєнь почали розробляти й засоби захисту — як технічні, зокрема перехоплення та збиття ракет, так і інженерні.Спочатку були так звані СНіПи та ВСНи. Це були документи першого ступеня таємності — «для службового користування». За ними зводили те, що називали бомбосховищами: підземні споруди з товстими бетонними стінами, масивними сталевими дверима, штурвалами та замками, які закручуються, як на підводних човнах, де перебірки герметично перекриваються.З інженерного погляду вони справді захищали людей, які там переховувалися. Але дуже швидко з’ясувалася інша річ: забезпечити такими бомбосховищами 100 % населення неможливо. І тут виникло певне протиріччя. З одного боку, була ідеологія, яка стверджувала, що держава турбується про робітників і селян. З іншого — неможливість реально їх захистити. Тому було винайдено такий паліатив — протирадіаційне укриття.Що це таке? По суті, звичайні підвали, в яких вентиляційні отвори чи світлові ліхтарі закладалися мішками з піском, і все це вважалося протирадіаційним укриттям. Тобто слугувало, щоб людину не засипало радіоактивним попелом під час ядерної війни. Зрозуміло, що від реальної загрози це майже не захищало і, згідно з розрахунками, більшість населення все одно гинула.Тут виявлявся цинізм ситуації. З одного боку — ідеологія, яка декларувала тотальний захист. З іншого, бомбосховищами забезпечували далеко не всіх. Будувалися вони переважно на виробництвах, насамперед на підприємствах оборонного комплексу.У 1985 році вийшов СНіП щодо укриттів цивільного захисту. А вже пізніше, в роки незалежності, коли взяв наш ДБН (державні будівельні норми) 1997 року, я зрозумів, що це фактично переклад того самого СНіПу.— У якому стані в контексті укриттів Україна зустріла широкомасштабне вторгнення у 2022 році?— Повномасштабне вторгнення 2022 року Україна зустріла абсолютно неготовою до такого сценарію. І йдеться не лише про військову складову, коли, як ми пам’ятаємо, навалу ворога зупиняли ентузіазм окремих військових, добровольців і всього суспільства. Йдеться також про нормативну та законодавчу базу. Всі наші ДБНи, кодекси та інші документи взагалі не враховували військової складової.— Тож ми можемо сказати, що державні будівельні норми, за якими зводилися більшість наших укриттів, були розраховані на захист від атаки десь із Заходу — з боку США чи країн НАТО, а не з такої близької відстані, як зараз?— Абсолютно правильно. Усі норми базувалися на філософії часів Холодної війни. Йшлося про міжконтинентальні ядерні балістичні ракети. Що це означало? Не лише ядерну атаку та ядерну зиму, а й певний час підльоту. Це означало час на евакуацію. Тобто, поки міжконтинентальна балістична ракета долетить до цілі, у людей є час на певні дії. Є можливість відреагувати, сховатися в укриття.Натомість зараз ситуація зовсім інша. Нині час евакуації у разі атаки гіперзвуковими ракетами становить для Києва приблизно 3–3,5 хвилини, а для західної частини України — Львова, Івано-Франківська — 5–6 хвилин.Якщо за цей час ти не опинився у безпечному місці, то наражаєшся на небезпеку. Останні атаки на Київ це підтверджують: люди загинули дорогою до укриттів. Якщо укриття розташоване хоча б за кілометр від тебе, за три хвилини дістатися туди практично неможливо.Цієї проблеми не вирішити окремим ДБНом чи окремим законом. Це має бути комплексна система, яка охоплює всі сфери. Лише тоді вона працюватиме. І, до речі, є країни, де така система вже реалізована.— Які кроки були зроблені одразу після початку великої війни? Що робилося, наприклад, у 2022 році?— Отже, 2022 рік. Норми не відповідають реаліям. Починається дискусія між центральною владою та місцевим самоврядуванням. Замість спільно розбиратися з проблемою почали традиційно перекладати відповідальність одне на одного. Ці суперечки намагалися загасити новою редакцією ДБН В.2.2-5, яка вийшла у 2023 році.Упродовж усіх цих років ми були жорсткими опонентами влади в цьому питанні. Зараз цей ДБН редагують, і зміни вже рухаються в правильному напрямку — в бік індивідуального захисту, кімнат безпеки та просторів безпеки. Адже головна проблема ДБН 2023 року полягає в тому, що одразу в преамбулі написано: захисні споруди згідно з цим ДБН захищають лише від вибухової хвилі та уламків. Від прямого влучання і вибухів у безпосередній близькості вони не захищають.З іншого боку, часом подібні укриття навпаки можуть наражати на небезпеку. За час війни ми всі побачили: щойно з’являється концентрація людей, ворог одразу атакує. Причому незалежно від того, що це: дитячий садок, пологовий будинок, лікарня, ритуальний захід чи скупчення військових. Якщо ворог може дотягнутися, він атакує. Без жодного зважання на закони людяності чи будь-які інші обмеження. І щойно таке укриття починає використовуватися за призначенням, і там збирається велика кількість людей, воно автоматично стає мішенню.З іншого боку, що більше укриттів буде створено, то краще. Адже це якраз забезпечує принцип розосередження людей. Не має сенсу витрачати дорогі ракети на невелику кількість людей.Саме в цьому і полягає принцип індивідуального захисту — створення кімнат і просторів безпеки. Тут ми дуже близько підходимо до ізраїльських норм. Усі за ці роки чули слова «мамад», «маман», «маклат». Саме такі приміщення забезпечують, по-перше, розосередження людей, по-друге, індивідуальний захист, а найголовніше — розв’язують проблему часу, необхідного для евакуації.Тобто якщо одна з кімнат у квартирі виконує функцію кімнати чи простору безпеки, людина фактично вже перебуває в укритті. В Ізраїлі такою кімнатою найчастіше є дитяча. Це зроблено, щоб діти постійно перебували в безпечному просторі, й у разі тривоги не потрібно було будити їх.— На початку 2026 року у нас був ухвалений закон, який зобов’язує забудовників створювати укриття. Чи можемо сказати, що він зобов’язує створювати недосконалі укриття?— Насправді державні будівельні норми набули чинності у 2023 році, і відтоді це вже було обов’язковою вимогою. З іншого боку, так, цей закон дійсно зобов’язує будувати недосконалі укриття. Ба більше — витрачати зайві кошти. Тому що будівництво такого укриття збільшує вартість проєкту. Залежно від умов це може бути плюс 10–20 %, в окремих випадках — навіть 100 %.Наприклад, у мене був реальний проєкт на ділянці з дуже високим рівнем ґрунтових вод. Я доручив кошторисно-договірному відділу порахувати, скільки коштуватиме облаштування укриття за цим ДБН. І коли ми дійшли до збільшення вартості будівництва на 100 %, я сказав: «Зупиніться. Далі рахувати немає сенсу». Водночас індивідуальні укриття дають здорожчання на рівні 2–5 %. Адже це той самий бетон, арматура, але товстіші стіни.Найважливіше, що такий підхід справді забезпечує захист. І вже зараз девелопери починають реалізовувати такі рішення і в громадських, і в житлових будівлях.— Які шанси, що будівельні норми будуть змінені так, як потрібно?— Багато громадських організацій, Спілка архітекторів України, інші професійні середовища провели величезну кількість заходів, дискусій, постійно вели листування і не дозволяли цій проблемі зникнути з порядку денного. Зараз ці норми коригуються. Я думаю, що протягом розумного терміну — декількох місяців — вони будуть скориговані в правильному напрямку.Але цього недостатньо. Нові норми стосуватимуться передусім нового будівництва, а воно сьогодні переважно монолітне. Залізобетонний моноліт уже сам по собі безпечніший, ніж панельні будинки чи хрущівки. Найбільшою проблемою з погляду безпеки є масова забудова радянських часів.Технічне розв’язання цієї проблеми існує. Наприклад, до сходового майданчика можна добудувати ще одну монолітну залізобетонну секцію, у якій розташовуватимуться кімнати безпеки, куди мешканці поверху зможуть евакуюватися. Тобто це буде вже не індивідуальне, а поверхове укриття. Саме по собі таке укриття не є надто дорогим рішенням. Але якщо подивитися на масштаби країни, де роками будувалися мільйони квадратних метрів панельного житла, виникає зовсім інший масштаб проблеми.Є ще один нюанс, який також доведеться враховувати. Річ у тому, що всі ці квартири зараз перебувають у приватній власності. Чи може держава фінансувати такі роботи? Напевно, так. Але тоді виникає інше питання: чому саме держава повинна це робити? Чому не власники повинні дбати про свою приватну власність самостійно?Інший законодавчий приклад. Це Закон №1486-ІХ від 2022 року про внесення змін до деяких законодавчих актів у сфері цивільного захисту. Він зобов’язував вносити інформацію про укриття до Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва. Протягом усіх цих років закон вимагав викладати інформацію про укриття у відкритий доступ, причому разом із GРS-координатами.І тут ми знову стикаємося з черговою маніпуляцією. Коли я говорив про GРS-координати, багатьом це здавалося очевидним абсурдом. У відповідь мені казали: «Зачекайте, але ж у Єдиній державній електронній системі будівництва немає GРS-координат». Добре. Тоді поставимо інше запитання. Будь-яке нове будівництво прив’язане до земельної ділянки. Чи має земельна ділянка координати? Отже, коло замкнулося.Не потрібно надавати ворогові зайву інформацію. Коли противник має точні GРS-координати об’єкта й може просто ввести їх у пускову установку, це небезпечна ситуація. Так, усі будівлі видно із супутників, видно практично все. Але для цього потрібно аналізувати, шукати, витрачати час і ресурси. На щастя, зараз цю проблему вже усунули.— Уявімо, що мешканці багатоквартирного будинку вирішили, що наявне укриття недостатньо надійне чи розташоване надто далеко. І вони захотіли його вдосконалити чи, можливо, створити власне індивідуальне укриття. Що їм потрібно для цього робити?— Сьогодні це практично неможливо. Того інженерного рішення, про яке я говорив раніше — добудови окремої захисної конструкції, — чинні норми не передбачають. Але, враховуючи позитивні зміни в підходах уряду, думаю, це можна було б реалізовувати в режимі експериментального будівництва.Якщо ж говорити про облаштування колективних укриттів, то одразу виникає велике питання. Як розрахувати час евакуації? Наприклад, якщо людина живе на 25-му поверсі, скільки часу їй потрібно, щоб дістатися укриття? Я думаю, що проблему часу евакуації колективними укриттями ми вирішити не зможемо. Потрібні інші підходи й правильні інженерні рішення.І тут є ще один момент. Одна справа — Львів, де переважає щільна фасадна забудова і практично немає великих відкритих просторів. І зовсім інша — Київ і його спальні райони. Там великі відстані, великі відкриті простори, і це потребує інших підходів. Саме тому первинні укриття можуть бути дуже хорошим рішенням. Наприклад, можна облаштовувати зупинки громадського транспорту у вигляді первинних укриттів.Укриттями мають бути забезпечені всі громадські будівлі, усі торгівельні об’єкти, центри. Потрібно розраховувати систему так, щоб після оголошення тривоги люди мали можливість за 3–5 хвилин розосередитися й опинитися в укриттях. Причому не в укриттях у дусі радянської гігантоманії часів Холодної війни, а в невеликих, розрахованих на обмежену кількість людей, але доступній у достатній кількості, щоб гарантувати безпеку у випадку вибуху неподалік.І знову ж таки, прикладом того, як це реалізовано, є Ізраїль. Якщо трохи звернутися до історії, то з 1980-х років, коли агресивний режим Саддама Хусейна почав атакувати сусідні держави, безпосередня загроза виникла і для Ізраїлю. Саме тоді там зрозуміли, що часу на евакуацію немає, а отже, потрібно мати можливість негайно сховатися. Так з’явилися мамади.Так, у перші роки таких приміщень не вистачало для всіх. Але крок за кроком, протягом десятиліть, була побудована цілісна система. Сьогодні квартири мають мамади, торгівельні центри мають аналогічні кімнати безпеки, кожен офісний центр має такі приміщення. Усі без винятку подібні об’єкти обладнані укриттями такого типу.Ба більше, існують укриття й у громадському просторі, щоб люди могли сховатися просто на вулиці. На дитячих майданчиках їх часто стилізують під елементи ігрової інфраструктури.— Ми бачимо, що в Дніпрі, Запоріжжі, Одесі з’явилися мобільні укриття, які просто стоять на вулицях як окремі захисні модулі, й там можна сховатися. Чому в Києві такого майже немає?— Будь-яке розв’язання проблеми починається з аналізу наявної ситуації та постановки мети. На мій погляд, у Києві цього не зробили. Місто має великі відкриті простори, але влада не приділяє цьому належної уваги, і системної роботи в цьому напрямку я не бачу.Мобільні укриття — це дуже непогане рішення. Але, знову ж таки, це лише один із пазлів загальної картини. Потрібно дивитися комплексно, виходити з двох базових тез:
Перша: неможливо на 100 % захистити всіх від прямого влучання.Друга: розосередження людей рятує життя.
— Коли зміни до законодавства будуть ухвалені, чи можемо сказати, що українська концепція укриттів рухатиметься у бік найкращих ізраїльських практик, які там уже реалізовані?— Сьогодні наш досвід вивчають усі. Я достеменно знаю, що ізраїльтяни накопичують базу даних, вивчають наш досвід і аналізують його. Проблема полягає в тому, що ми самі аналізуємо його недостатньо.Думаю, це буде складний і тернистий шлях. По-перше, популізм нікуди не зникне, а браку компетентності вистачає. По-друге, є і цілком логічна складова. Міністерства за своєю природою мають бути консервативними. Вони повинні впроваджувати перевірені рішення. Але наша проблема полягає в тому, що неправильні рішення ми часто впроваджуємо дуже швидко й без жодного консерватизму, а потім роками повільно виправляємо їх на правильні.Я постійно говорю про те, що нам потрібна концепція захисту цивільного населення. Певні кроки в цьому напрямку вже зроблені: розпочато роботу над Містобудівним кодексом України. І саме під час війни розпочалася робота над усуненням цієї прогалини.Я є членом робочої групи з розробки Містобудівного кодексу, до складу якої входить близько 300 експертів з різних галузей. Там закладено правильний комплексний підхід, зокрема, й до питань цивільного захисту. У проєкті кодексу вже закладені такі принципи, як час евакуації, розосередження людей, індивідуальний захист, кімнати безпеки та простори безпеки.На жаль, розробку цього Містобудівного кодексу уряд фактично зупинив. Робота не припинилася повністю — вона триває в дуже обмеженому режимі. Я дуже сподіваюся, що питання розробки Містобудівного кодексу знову повернеться до порядку денного. І тоді ми зможемо комплексно продовжити роботу над питаннями безпеки.
Go to tyzhden.ua