Український тиждень

Деякий час після загибелі сина Галина майже щодня відвідувала його могилу, тепер, два роки по тому, — щонеділі. Як відомо, лихо гурту докупи зводить, і за цей час там утворилася невелика, майже невідома загалу спільнота таких, як вона. Тепер вони спілкуються не лише серед могил, а й поза ними. Галині добре серед нових подруг, бо всі вони поводяться так, ніби їхній гурток виник сам собою — без особливого приводу чи окремого випадку.
Після останнього повернення Галини з кладовища я почув від неї анекдот, який скоріше за все там і склався. Три жінки обмірковують, де б його без завад і небажаних свідків трішки попиячити. Одна каже: «До мене не можна. Чоловік – зануда». Друга: «Мій – ще більша». Третя: «А з моїм ніхто на світі не зрівняється». Зійшлись на тому, що спокійніше всього буде посидіти на кладовищі. «Своїх пом’янути і чужих не забути». Наступного дня зустрічаються їхні чоловіки. Один: «Моя повернулась о другій ночі з букетом».  Другий: «А моя прийшла в половині третьої, вся замурзана і теж з квітами, тільки не з букетом, а з цілим кошиком: “Від Петра і Павла”». Третій: «Хлопці, наливайте ще по стакану. Моя з’явилась о третій. Колготи розірвані, а на шиї вінок: “Від братви”».
Скажу всю правду: моїх сліз Галина не побачила, бо їх не було. Перше, що подумалось – чи оцій негарній байці знайдеться місце в антології народної творчості часів війни? Друге – що оця байка, як і їй подібні, не могла не з’явитись. Людині, щоб жити, необхідно якось знімати напруження. Хто як зможе, у кого скільки класів середньої школи позаду, кому як пощастить…По-третє, я отримав ще одне свідоцтво того, що розчаклування світу у свідомості сучасних людей справді неухильне. Вони все менше вірять в потойбічне існування і тому все менше шанують священні для минулих поколінь ритуали. Чи можна собі уявити, щоб  хтось із предків Галини і її подруг так добродушно розказував щось подібне? Корзину від «Петра і Павла» поставити поруч з корзиною «Від братви»!
Правда, що стосується не таких обранців Господа, як Петро і Павло, а Його Самого, то зверненням до Нього Галина тепер починає свої дні: ставить перед собою іконку, запалює свічку і читає «Отче наш».
При кожній нашій зустрічі вона знаходить привід сказати, як їй не хочеться, щоб її  жаліли. Після смерті сина вона не виходить на люди без макіяжу. До того малювалась час від часу, а тут нею опанував такій настрій, що треба щодня. І це при тому, між іншим, що відкинула думку зустріти когось, з ким пощастить дожити шлюбно. Розхотілось. З чоловіком розлучилась давно, і після того всі її історії були в надії, що трапиться нарешті такий, з ким не буде нудно пробути під одним дахом до кінця. А тепер – ні і ні, з’явився смак до самотності.
– До кого захочу — завітаю, кого захочу — приведу до себе, а житиму одна. Нікому ні про що не звітуватиму. Ні перед ким жодних зобов’язань!
– Самотність, тобто, для вас тепер те ж саме, що свобода?..
– Так, воля і спокій від того, що одна. Щоб ніхто не бачив і не дослухався, як я плачу… Чи сміюся.
– Якби хтось сказав вам до війни, що своєю смертю син звільнить вас від мрії про шлюбно-домашні навантаження…
– Мені і про війну – що вона буде, ніхто не казав. Чи я не дослухалась…
Свого часу вона пішла на вольні хліба з лікарні, де працювала медсестрою. Це було якраз тоді, коли Охтирську центральну в один рік покинув майже весь середній персонал. Молодиці розбіглись шукати ліпших заробітків. Галина стала приватно доглядати безпорадних старих, проводила місяці і в Києві, і в Туреччині, і в Німеччині. Нещодавно влаштувалась приходящою наймичкою в досить заможне охтирське сімейство. Причому, сімейство велелюдне і під одним дахом. Я думав, що в Охтирці таких вже нема і не буде. Що не буде, то так, а що нема – помилився. Ще кілька є. Галину там зустріли були насторожено. Підозру викликав її досконалий макіяж, блискучі густо-блакитні нігті, а їй же планувались неабиякі обов’язки і по дому, і по саду-городу, і по двору, а в тім дворі і курник, і собаки з котами.
Номером першим там вважала себе дрібненька бабуся хазяїна. Так, навіть не мати, а бабуся. Сімейство усяко їй показувало, що визнає її владу. Номер-то перший, а величали її Другою, маючи на увазі царицю Катерину ІІ. Хай собі людина доживає, як їй мариться. В один із перших днів своєї служби Галина взялась полоти грядку біля басейну. Вона ще не знала, з ким тут треба погоджувати кожен рух. Бабуся зробили їй зауваження:
– Я забула: ми з тобою про це радились?
– Бур’ян, бабусю, люди нищать не тому, що хтось їм це радить чи наказує, – відповіла їй Галина, – а тому, що він бур’ян.
– Які ше люди? – стара її не зовсім зрозуміла.
– Справжні, бабусю, справжні.
Після цього населення садиби стало не просто поважати таку наймичку – її полюбили. Хазяїн навіть відкрив перед нею дещо із своєї душі: дав зрозуміти, що його дружина вже не дуже схильна бувати себе поруч з ним, коли їй не до нього, що буває все частіше. Він сказав це ніби мимохіть і майже жартома – Галина у тому ж тоні порадила йому спробувати феромони. Він не знав, що це таке. Галина йому пояснила, що це такі душки, а не пігулки. Якщо від чоловіка тхне тим же копулином чи андростеноном, то будь-яка жінка підсвідомо тягнеться до нього. Їй хочеться бути біля нього, хай і не зразу впритул.
– Та що ви кажете! – вигукнув хазяїн.
– Те, що є, те й кажу. Нас ще в медучилищі один викладач попереджав: дєвочки, будьте обережні. Мускус – речовина підступна. Дуже наполегливо попереджав, старий гуляка, дуже. Ну, як старий? Такий він був для нас, а насправді попереду у нього було ще немало часу.
Хазяїн був невдавано щасливий, коли вона додала, що тепер існують і вироби без будь-якого запаху. Ось і гадай, жіночко, що з тобою сталося!
Якось я сказав їй, що, якби я не позбувся свого хазяйства з вівцями і гусями, то хотів би мати якраз таку помічницю, як вона.
– А мені, – зізналась Галя, – це не дуже б підійшло.
– Чому? – здивувався я. – Я ж такий поступливий. Робіть все так, як вважаєте за потрібне.
– У тому-то й справа. Вам все одно. Я ж бачу. Тільки б не набридала. Вашої поступливості мені було б замало. Має бути і хоч якась зацікавленість, і навіть певна вимогливість.
– Розумію вас, Галю. Вам подобається золота середина. Щоб був поступливий, але не байдужий.
– Чому тільки мені? Про золоту середину кожен мріє.
– Ви змусили мене трішки задуматись. Справа, значить, не в самій волі, а в тому, як ми її отримуємо. Як вона нам надається. Зневажлива, образлива буває не воля, а те, як тебе нею обдаровано.
– А можуть і неволею обдарувати так хитро, що не помітиш, як опинишся в ярмі.
– Так ми з вами, слухайте, Галю, філософи!
– Отож. Тут ким тільки не зробишся.
Синовій дівчині, його нікуди не вписаній удові, вона радить скоріше «сходити заміж». І відразу додає про макіяж — яка це важлива річ, особливо в таких місцевостях, як Охтирщина, де більшість чоловіків усе ще не здатна розпізнати все таке з першого погляду. Особливо — грамотний макіяж, на який розсудлива жінка не шкодує ні свого швидкоплинного часу, ні відповідної частини заробітку.