Український тиждень

Особливо люблю книжки, що спонукають до роздумів і переосмислення  (інакше взагалі навіщо їх читати?). А ще – коли тексти викликають спогади, асоціації, які нахлинають водночас із читанням. Начебто саме він, текст, відкрив джерело, що потаємно чекало свого часу і раптом зафонтанувало.
Так зі мною сталося нещодавно, коли взяла до рук свіжий переклад роману німецької письменниці Дженні Ерпенбек «Кайрос», надрукований видавництвом «Книги – ХХІ» у Чернівцях. Тонкий психологічний роман, в основі якого любовна історія, що розгортається в не існуючій уже країні НДР перед падінням Берлінського муру і після того. Я ж на власні очі бачила той мур, фрагмент якого нині біля посольства ФРН у Києві. Шматок стіни, яка сорок років розділяла одне місто і один народ.
Так, згаданий роман нагадав мені відвідини цієї країни (перша закордонна поїздка!) 1982 року. Пам’ятна подія, що там казати. Зустрічаючи в романі згадки про певні локації, наче зараз бачу їх молодими очима зачарованої музейниці. Саме в групі музейних працівників вдалося потрапити в інший, західний, світ, долаючи бюрократичні стіни. Обов’язково мусила бути рекомендація комсомольського осередку. А оскільки його в музеї Максима Рильського, де працювала, не існувало, довелося звертатися до «ячєйкі» комуністів, «прикріплених» до Голосіївського парку. Звісно, характеристику моєї скромної особи, що я «морально устойчівая», написали: за мене просив сам Богдан Максимович, син Рильського, тодішній директор музею. Та про всяк випадок за нашою «устойчівостью» наглядала «кураторка», яка супроводжувала  повсюдно і на кожному кроці попереджала: в жодному разі самим ні з ким за кордоном не спілкуватися. Я ще дивувалася: чого? Всі ж ми – соцтабірні! Та з німцями поспілкуватися так і не вдалося: нам лише влаштували «прийом» у одній із радянських військових частин, чим викликали розчарування. Хотілося зустрітися з колегами-музейниками.
Забігаючи наперед, скажу: саме там, у НДР, я раптом усвідомила, що є цілковито совковою істотою. Не радянською людиною, а саме совковою. Але по порядку.
Сам шлях до Східної Німеччини – окрема історія. Перетинали кордон (із похмурими радянськими прикордонниками «прі ісполнєнії») у Бресті (я, філологиня, не знала тоді, що Берестейщина – наші етнічні землі). Замінювали в потягові колеса під європейські рейки – чим не епохальна подія?
Перше місто – Дрезден – прикликало спогади про батька: там він певного часу перебував як остарбайтер. Дивом вижив під час союзницького бомбардування. Тепер же місто сяяло нічними вогнями. Ще стояла в руїнах розкішна колись Фрауенкірхе (коли пізніше опинилася знову там, церква вже була відновлена і це й для мене особисто стало певним символом).
Усе, що бачили у НДР, викликало подив різного плану. Оскільки приїхали з країни вічного дефіциту (бо ж планова економіка мала бути економною!), то передусім вразили німецькі магазини. І отут я найбільше пересвідчилася в своїй совковості. Від різноманіття одягу, білизни, харчів – неймовірна кількість видів чаю і кави, ковбасних виробів, дефіцитних у наших широтах лимонів-апельсинів – розбігалися очі, чманіла голова. Ми ж бачили продуктове різноманіття хіба на Виставці передового досвіду в Києві: там теж дивувалися, чому таких харчів немає в магазинах?
Я вважала, ніби цілковито байдужа до «ганчірок», одягу. А тут як із цепу зірвалася! Обміняних на марки радянських рублів обмаль, то була змушена прискіпливо обдумувати, що саме купувати. А хотілося – все підряд! Це було щось несамовите: мої руки трусилися, ноги підгиналися. Я зневажала себе і не могла стриматися від споживацького захвату, особливо в крамницях вишуканих речей «Ексвізит». За совковою звичкою хотілося все перемацати руками, переміряти. Єдине, що стримувало – ввічливі продавці: вони кидалися пропонували  допомогу з вибором. А не раз, бувало, довідавшись, що ми з Союзу, у німецьких магазинах ховали під прилавки передусім джинси: наша група налітала зграєю в ті багатоповерхові Центруми, які траплялися у різних містах. Щоправда, ми з подругою не витримали такої ганьби і вчасно відкололися від групи, тим паче, коли вирішили охопити якомога більше музеїв. Так, на нас косо поглядала наша наглядачка-кураторка, та ми самі потрапили на Музейний острів у Берліні, де найбільше враження мали від Пергамського музею. І от цікаво: якщо ми запитували в місцевих дорогу до Центруму, вони вдавали, що не зрозуміли нас. Щойно допитувалися, як потрапити в той чи той музей, нас мало не за руку підводили до нього. І навіть відчиняли ті зали, які чомусь були зачинені.
На кожному кроці дивували збережені або цілком відтворені архітектурні ансамблі. У місті Кведлінбург докладно розповіли, як прискіпливо від мешканців історичних будівель вимагають дотримання законів про догляд за ними. Як заборонено самочинне оформлення балконів, загалом фасадів у будь-якій частині німецьких міст. Саме з цієї подорожі я полюбила каркасні споруди, фахверк, який не ховає своєї конструкції, функціональної і стильної. Ми дивилися на всю цю плекану красу, на розмаїття продуктів у крамницях – і думали: що ще цим німцям треба? Чим вони не задоволені? Та ні з ким не могли по-людськи порозмовляти, з’ясувати якісь речі, про що, напевно, і самі східці німці боялися б говорити. Пізніше стало відомо: мало не кожен третій із них був пов’язаний зі «штазі», «кгб» на німецький лад. Але все-таки, чого хотіли притомні східні німці? Певно ж, свободи! До падіння берлінського муру залишалася ціла епоха – сім років. Та досі далеко не всі ендеерівці задоволені об’єднанням із ФРН: диявола патерналізму не так просто вигнати! І тому Альтернатива для Німеччини (АfD) – ультраправа, популістична й націонал-консервативна партія нині найпопулярніша саме на сході країни, де радянщина таки пустила глибоке коріння.
А тим часом ми, київські музейники, виховані на пафосі перемоги Союзу над нацизмом, гучно співаємо «Катюшу» в автобусі, за вікнами якого давно відроджені після війни доглянуті поля, скромні дачі, відновлені міста. Опиняємося недалеко від музеєфікованого концтабору Бухенвальд. Але нас везуть не туди, а у Ваймар. Ось що по-справжньому захмелює голови:  місто Шіллера і Гьоте! Бачимо їхні та філософа Гердера (який пророкував Україні велике майбутнє) історичні будинки, весь класичний архітектурний ансамбль. А Ляйпціг! Місто-побратим Києва, яке виникло, до речі, на місці слов’янського поселення. Там, в історичному Липську, ми з подругою, як до рідні, підбігли до куща калини навпроти кірхи св. Томи, де кантором служив Йоган Себастьян Бах. Тут же в консерваторії навчався наш Микола Лисенко. І як не відвідати місця міфічного Фауста, котрий зустрів нас разом із Мефістофелем перед погребком Авербаха! У старовинному ресторані нам було не по кишені пообідати, тож задовольнилися оглядинами.
У Берліні, звісно, побували біля Брандебурзьких воріт, рейхстагу, пройшлися Унтер-ден-Лінден. Потопталися під Берлінським муром на місці, де був підземний бункер Гітлера. Маєстатичний Палац Республіки «золотими» шибами вікон стежив за нами. Цей символ соціалістичної Німеччини врешті-решт пізніше демонтували через виявлений азбест. Нині там зведено Гумбольд-форум з музеями, бібліотекою, кафе і рестораном.
Наш гід – російськомовний німець – не встигав пояснювати все те, що нас цікавило. Іноді наші запитання заганяли його в глухий кут. Тепер думаю: боявся за свою роботу, як і його колеги з соцтабору в аналогічних ситуаціях.
Згодом бувала у Німеччині не раз – теж як туристка. Та досі муляє, що не здійснила давнього наміру: побувати зокрема в Касселі – місті, де на вагоноремонтному заводі примусово працював мій батько остарбайтером, про що залишив записані власноруч спогади.