Український тиждень

Для держави є вигідним, коли звільнені з військової служби люди знову — добровільно — повертаються у стрій. Навіть якщо доводиться зважати на стан здоров’я такої людини, вона, як правило, є цінним бійцем. Бо вже має знання, навички, досвід — і вже не має ілюзій. Така людина може одразу влитися в робочий процес і зазвичай має більше автоматичної поваги від колективу, ніж новобранець/ка. Така людина вже чіткіше розуміє, чому вона тут, і працює ефективніше. Точніше, її ефективність спрямована на досягнення своєї мети — чи то буде щось себелюбне, чи щось величне і глобальнокорисне.Один мій побратим якось іронічно назвав себе та інших військовослужбовців, що добровільно повертаються на службу, «армійськими рецидивістами». З його подачі ця назва міцно осіла в нашому спілкуванні. Коли я була молодша і дурніша, я думала, що до армії повертаються з двох причин: неможливість знайти себе після повернення в цивільне життя або бажання зробити кар’єру. Вперше я запідозрила, що це по-іншому працює, коли вже сама підписала контракт і побачила таке зблизька. В одного мого співслужбовця — хай буде Ф. — якраз закінчувався термін служби (діло було у 2019 році). Він сяяв щасливою усмішкою, радісно вигукував: «Воля! Скоро воля!» — і готувався підписувати обхідний. Але до біганини по службах справа так і не дійшла — в останній день Ф. різко передумав і підписав ще один контракт на пів року. Хлопець цей не мав значних проблем зі здоров’ям, і навряд чи мав би їх із соціальною адаптацією — будь-який роботодавець зрадів би вправному водію-механіку, який майже не п’є. Коли я запитала його, чому передумав звільнятись, він відповів ухильно: «На граждані скучно».Я краще зрозуміла Ф., коли сама звільнилася. Звісно, про моє повернення мова не йде, бо мені, як у пісні, «ізв’язала руки малая дитина». Але я іноді думаю: «Там мені було якось… краще? Чи просто більш звично?» Наша психіка любить собі з нами гратися.І от, коли ти у війську, то уявляєш собі, яким гарним буде твоє життя після армії: коли повернешся до сім’ї, як слід відпочинеш, зможеш подорожувати, реалізовуватись, творити і так далі. Зрештою, на превелике щастя, те «потім» настає — а проблеми і виклики сипляться на тебе, ніби волосся, коли розплітаєш дреди. І тобі вже ні на що надіятись, ніяких «голубих обріїв» більше не передбачено.Я не можу сказати, що держава не дбає про ветеранів — але та адаптація до «звичайного» життя нагадує мені спроби вичерпати Азовське море дитячим відерцем. Та й немає в нас зараз оцього «звичайного» життя, тож це не ветерани не можуть адаптуватися, а цивільне суспільство. Це якщо брати за мірило об’єктивну реальність, у якій носити з собою турнікет, яким вмієш користуватися — базовий мінімум. Я ще не бачила ветерана чи ветеранку, які б активно заплющували очі на те, що йде війна, що ми воюємо за своє виживання.…Мабуть, саме тому, що держава, армія дуже виграють від повернення на службу вояків та воячок із досвідом, вони роблять все, щоб їх відлякати.

Перш за все — грошове забезпечення, що дуже відстає від інфляції та зростання цін.Далі: тотальна незахищеність сім’ї, поки голова та опора родини не поряд.Маятникоподібне ставлення суспільства, що хитається від нерозумних благоговіння та обожнення до безпідставних страху та огиди — і ніяк не зупиниться на чомусь адекватному.Армійська система, яка дуже рідко захищає права вояка як особистості та спеціаліста/тки.Терміни служби, якими крутять, як циган сонцем…

Що ж, якби не відчуття обов’язку, бажання бути поряд із побратимами чи повернутися до звичного життя — не думаю, що в армії взагалі би були «рецидивісти».Зараз моя невелика і розкидана, та все ж спільнота друзів-побратимів-посестер має цікаву можливість поспостерігати за черговою спробою «рецидиву». Боєць А. воював десять років з початку війни, тобто від 2014 до 2024. Не нон-стоп — з перервами на поранення та реабілітацію після них. Воював би собі далі, але виникли сімейні обставини, через які А. звільнився із лав Збройних сил — інвалідність ІІ групи після одного з поранень давала йому таке право. Десь через рік по звільненню обстановка в сім’ї А. налагодилась, і він задумався про те, щоб знову піти в армію.— Дурна ідея, — каже дружина бійця А. — Знову в це лізти — з твоїм-то здоров’ям?— Перепрошую! Все нормально з моїм здоров’ям! — скипає боєць А., але, наткнувшись поглядом на іронічно прискалені очі дружини, продовжує уже спокійніше:— Я вмію воювати. Я робив це багато років і можу бути корисним зараз. Тому мені соромно сидіти вдома і втішатися життям, поки…— Та скільки ж можна! — тепер уже сердиться дружина. — Мій чоловік провоював 10 років — і знову хоче йти. Обов’язок в нього, бачиш, соромно йому цивільним бути. А всі ті здорові лоби — наші сусіди, знайомі, родичі і колеги — їм, думаєш, соромно? Тільки тобі! Який несправедливий цей світ… І ти до себе теж несправедливий: 10 років війни тобі було мало, щоб заслужити право пожити вдома, бачити, як дитина твоя росте… В себе заслужити. Бо навіть державна система вважає, що ти вже можеш залишитися з нами.Дружина замовкає. А. теж мовчить, і після деякої паузи дружина додає:— Ти знай, що я поважатиму будь-яке твоє рішення. І підтримаю, як зможу. Просто мені дуже сумно і дуже шкода, що воно… отак виходить.А. трохи підбадьорюється, бо, якою б рішучою та сильною не була людина, підтримка близьких — то фундамент нашого зростання.— Зі свого боку можу пообіцяти, що не піду абикуди. Оберу нормальний підрозділ, і таку посаду, що дасть мені змогу приїжджати. Он, із [назва підрозділу] пропонували йти до них інструктором, цими днями маю зустрітися з контактною особою та обговорити деталі…Дружина трохи видихає, бо знає, що боєць А. — людина слова. І частково тому А. досі вдома — бо знайти посаду, яка би відповідала вимогам дружини (а, отже, даному їй слову) і потребам самого бійця А., складніше, ніж знайти собі пару на тіндері: десь хочуть людину-військовий оркестр; десь молодого сайгака, можна й без досвіду; ще десь — не передбачено бойових виїздів. Аж нарешті ідеальний метч — обидві сторони в захваті одна від одної, всі моменти і нюанси враховано. Але потенційний командир, з яким велися переговори, щось ніяк не передзвонює. Боєць А. набирає його сам, і той, позичивши в Сірка очей, каже:— Вище командування заборонило брати з інвалідністю…А. сердитий. Друзі підтримують, як можуть:— Тут багато хто тільки мріє про звільнення, а ти знову збираєшся вляпатися. Знач, не тре то тобі. Не бурчи.