Український тиждень

Невже досі протестують? Уявіть собі! Картонковий майдан не збирається припиняти свою активність. Недільного вечора в кількох містах знову відбулися нові умовно масові акції. Місяць тому, в перші дні протестів, роззлючені, але життєрадісні активісти досягли нечуваного успіху: вони спромоглися прибрати Сирського як носія і символ радянської військової школи. Зміна командувача Збройними силами під час війни під тиском вулиці — гадаю, цей прецедент гідний того, щоби ввійти до підручників історії. Як приклад успішної «прямої демократії». Успішної?
В перші роки повновісної війни будь-які протестні акції, ба навіть просто прояви незгоди були табуйовані зсередини суспільства. Вірилося, ми не маємо права розгойдувати човен. Не лише виходити на вулицю, а й просто критикувати військове керівництво включно з Верховним здавалося неприпустимим. Окремі виступи окремих публічних постатей на кшталт народної депутатки Безуглої звучали як відверте шкідництво. Навіть постійні зауваження репутаційно бездоганного Бутусова сприймалися на межі. Ще недавно розслідування «Бабеля» стосовно «Скелі» називали диверсією.
Час, жертви, втома суттєво зминили правила. Торішній «Картонковий майдан» уже дозволив навести фокус на протестне ядро в Україні: розкуту, гостру на язик і достатньо освічену молодь, здатну не просто розуміти різницю між повноваженнями НАБУ та ДБР, а й оцінювати наслідки змін у їхньому підпорядкуванні. Будьмо відверті, це дещо протилежне легковажній більшості, яка купується на нові обличчя й обіцянки швидкого миру, принаймні, як ми її уявляємо. За рік, що минув, Міндіч додав до протестного словника трохи перцю й дозволив перейти від локальних, більш-менш чітко окреслених вимог до узагальнень.
Небезпека для влади в таких перформансах із гаслами, які хочеться колекціонувати, здавалося б, не така велика. Станом на сьогодні більшість населення, гарантую, встигла забути про збіговисько на площі Франка й не вважає його політично визначальним. Підозрюю, в суспільній увазі їх трохи затулили дрібні медіа-скандали, яких не бракує. Наше щастя, що український президент залежить від оплесків вулиці, так би сказати, «за життєвими показниками» й не може ігнорувати організовані скупчення народу під своїми вікнами. Торік спрацювало, цьогоріч… теж спрацювало, а от наскільки, — тут треба вдивлятися уважніше.
Останні за часом висловлювання неформальних лідерів Майдану 5.0 не дають уявлення про кінцеву мету тривалого движу. Ключова проблема в стосунках України з її владою — відсутність комунікації, — стверджує весь цей час Дмитро Козятинський, ветеран-медик і один із фактичних ініціаторів як торішнього, так і чинного паперових флешмобів. Оголошений порядок денний чергової ходи минулої неділі — знову повернення Федорова в МО і знову діалог… Але сказати, що влада взагалі не спілкується з суспільством, було би перебільшенням, точніше, применшенням. Президент регулярно виступає з відео зверненнями, думка Офісу постійно транслюється в ЗМІ, працює мережа офісних ботів і взагалі. Питання, чи має це характер діалогу — тест на почуття гумору. Що ж стосується персонально Федорова, то, судячи з його власних виступів на різних платформах, він має власний сценарій і не факт, що його захисники достатньою мірою цікавилися планами об’єкта захисту.
Тут важливо не забувати, що причини й глибинний сенс масових виступів дуже рідко збігаються з безпосереднім приводом. Так, «п’ятий майдан» допоміг зрушити з місця давно назрілі й перезрілі кадрові зміни в ЗСУ, перевести фокус на цінність життя й гідності воїна, й це вже слід визнати визначним успіхом. На цьому можна було би й розійтися з відчуттям досягнутої мети й виконаного обов’язку. Але справжнім рушієм протесту було й залишається гірке незадоволення станом речей у державі загалом. Цього разу вимоги преміум-авдиторії збігаються із запитами широких мас, хоча важко піддаються раціональному опису. Громадський контроль, як його бачать активісти, — значною мірою недосяжна ілюзія, для цього масам не вистачає ані компетенції, ані інструментів, ані постійної організації. Майданна романтика в кінцевому рахунку передбачає пряму демократію, а це шлях мало ефективний, хоч і спокусливий.
Звичайні традиційні демонстрації протесту — буденність будь-якої демократичної країни. Вони є законним і часом ефективним способом привернення уваги до тієї чи іншої проблеми, тому цю практику слід лише вітати. Гірше, коли такі акції нарікаються знаковим, мало не, перепрошую, сакральним для нас словом «майдан» і в такий спосіб набувають надзвичайного статусу загальнонаціонального повстання. Українці, можливо, на рівні епігенетики пам’ятають про практики скидання гетьманів бунтівними козаками, не кажучи про повстання без берегів. Однак саме тому бажання посполитих безпосередньо впливати на політичну реальність у щоденному режимі несе в собі руйнівний потенціал.
Майдан як суто вітчизняна технологія тому й ефективний, що є подією надзвичайною, ultіmа rаtіо рорulі. Було би бажано не допустити девальвації цього сильного засобу, не кажучи про його баналізацію. Як і всі мої друзі та знайомі, я в захваті від дотепних засобів паперової агітації, мене не змушує червоніти неконвенційна кількість обсценної лексики. Я лише волів би, щоби креативний потенціал вулиці поступово не перетворився на імітацію, на кшталт знаменитого «перехрестя ораторів» у лондонському Гайд-парку, як одна крайність, або зручну політтехнологічну ілюзію, як протилежна.
Можливо, я старомодний, але мені здається, що всі інструменти, які ми випробовуємо, ніби вперше, вже давно працюють. Нікколо Мак’явеллі — геній не тому, що вправлявся у вишуканих інтелектуальних провокаціях, а тому, що винайшов універсальний принцип сучасної держави: stаtо. Це такий порядок, коли між народом і правителем виростає фільтр у вигляді певної мережі інститутів: вони об’єктивізують капризи, забаганки, захоплення як згори, так і знизу. З часом вони виросли в те, що ми називаємо системою стримувань і противаг, тобто демократією, а простіше — правильними алгоритмами ухвалення політичних рішень.
Той стихійний набір побажань, вимог і претензій до влади, який ми читаємо на картоні, є достатнім будматеріалом для творення повноцінних політичних партій і рухів, із досить чіткими програмами, спільними цінностями й переконаннями щодо способу їхнього досягнення. Дано: є активна частина суспільства, яка здатна не лише лаятися всередині себе, а й солідаризуватися навколо певної мети; є більш-менш спільний набір уявлень про функції, які має виконувати держава, про сферу її відповідальності; є давня, глибоко прихована, тим не менше, актуальна традиція самоврядування. Є зрештою певний відсоток людей з відповідним темпераментом, освітою, амбіціями, які могли би стати успішними політиками — не згірш за скороспілих випускників експрес-курсів народних депутатів у Трускавці. Знайти: чому за таких вводних ми не маємо півдесятка повноцінних політичних партій замість наявних лідерських проєктів, чому політичне змагання обмежується буцанням між Офісом і напівзадушеними олігархами? Чому пара громадянського темпераменту йде в свисток разових акцій і воєн на сторінках соцмереж?
Колись, років десять тому, коли багатьом здавалося, що найкривавіші епізоди війни вже позаду, всі сподівання на світле майбутнє супроводжувалися рефреном: «Хлопці прийдуть — порядок наведуть». Сьогодні ясно, що ветерани, які повертаються з пекла, самі потребують захисту й наведення порядку. Без повноцінного stаtо, яке, в свою чергу, сьогодні неможливе без реальної низової політики, на це годі сподіватися, як і на повернення тих, хто рятувався за кордоном у 2022-му, як і на відновлення економіки, як і на державу з людським обличчям. Ну а без цього… ви взагалі про що?