Український тиждень

6 грудня — день Збройних Сил України та святого Миколая. Але для Михайла Ляха — солдата самохідного артилерійського дивізіону 59-ї окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем — він відтепер завжди гірчитиме. Бо торік воїн втратив людину, якій завдячує всім, — батька.
Він і сам у той момент був морально пригнічений через важке поранення. Настільки, що ставив собі філософські запитання і не знаходив на них відповідей. Проте заради пам’яті батька не має права здатися і прагне зробити ще більший внесок у перемогу України в цій війні.
Далі — пряма мова Михайла Ляха.

Досі до дрібниць пам’ятаю розмову з батьком. Я — студент другого курсу вінницького училища, готувався стати маляром-штукатуром. Він служив строкову як моряк. Через стан здоров’я — переніс операцію на нозі, після якої так і не відновився повністю — батько не міг узяти участь у російсько-українській війні. Та заохочував мене після закінчення навчання підписати контракт: «Станеш воїном — змінишся як особистість». Я обрав 59-ту бригаду, бо вона дислокується на моїй малій батьківщині. То був 2020 рік, мені тоді було 19.
Хотів у піхоту. Сержант у ТЦК порадив спробувати артилерію. Дослухався. Хоча було складно зі снарядами, які важать 21,7 кг, а на полігоні вистрілювали по 5–10 таких. Не порівняти з війною, де могло бути і 100.
До «повномасштабки» ми багато часу проводили на полігоні. Я служив в артилерії, діяли Мінські домовленості. Згідно з ними — режим тиші, але, звісно ж, росіяни його порушували. Ми змушені були відповідати з самохідної артилерійської установки (САУ).
24 лютого 2022 року, південь Херсонщини, 4:30. Не міг заснути до того часу. Тільки задрімав, заходить черговий і волає: «Підйом!». Вискакую з модульної казарми, чую від командирів: «Росія почала повномасштабне вторгнення». Одразу заліз у телефон, відкрив телеграм, почав читати новини. Далі надійшла команда вантажити техніку і висуватися на Херсонський напрямок. Поки робили це, «шугонула» перша ракета. До того ніколи їх не бачив. Звук пам’ятаю і досі.
Загалом про підготовку Росії до великої війни я вперше почув 16 лютого 2022 року. Багато побратимів у це не вірили, проте я вірив. Гортав інтернет і натрапив на слова Джо Байдена, тодішнього президента США: «Росія вторгнеться в Україну всіма силами та засобами». Цього мені було досить. Інша річ, що попередня дата була зазначена як 21 лютого. Але в той день Кремль «просто» визнав «ДНР» і «ЛНР». І я трохи заспокоївся. Подумав, що очільник Америки таки помилився. Виявилося, ні.
Наказ отримали одразу: обороняти Херсонщину. Ворог сунув на Миколаїв. У нас були втрати. Як зараз пам’ятаю мехвода Дмитра — 25 років, працював з САУ. Снаряд з РПГ влучив під капот. Дмитро згорів живцем, тільки розірвана бляшанка залишилася.
24 лютого я отримав наказ від командира полагодити САУ. Коли це було зроблено, нас відправили в Миколаїв. Там почалися мої перші бої. Спершу на посаді заряджаючого. Виїжджали з САУ по всій області. Одна позиція змінювала іншу, вичікували годинами відпрацьовували по цілях. Тоді у відповідь найнебезпечнішими були не FРV-дрони, а касетні бомби.
З особистого архіву Михайла Ляха
Наприкінці 2022 року нас перенаправили на Авдіївський напрямок. Одразу почули: так, як на Херсонщині, ви працювати не зможете. Тут закрита вогнева позиція, тобто цілі ворога невидимі. Відповідно, ми стали менш мобільними. Плюс повітря дедалі більше стало «насичуватися» дронами.
21 серпня 2025 року. Працюємо на одній з позицій, чекаємо ротації. Останній день перед нею був найпродуктивнішим. Цілили у ворожих операторів fрv та мінометників, які «кошмарили» наших піхотинців.
Закінчили. Стою в траншеї. Ну, як стою — постійно потребую руху. Чую звук fрv. Коли дрон у польоті щось шукає, це одна швидкість. Коли ж заходить на удар — інша. Відійшов від гріха подалі, попередив побратимів. Перший удар дрона — мимо. Ми після цього «послухали небо» й отримали команду замаскувати техніку. Чуємо — летить інший дрон. Через посадку біжимо в бліндаж. Застрибуємо, прильотів більше не чутно.
У нас перезмінка. Стою в «екіпі», готовий збити дрон, хоча вночі це складно. І раптом лунає знайомий звук. Роблю крок уперед, підіймаю руку до камери і чую вибух над головою. Виявилося, то «ланцет», який йшов на зниження. Його уламки пішли мені по всьому тілу. Стояв боком, тому «бронік» не сильно врятував. Каска злетіла одразу, взявши на себе уламки. Вона й урятувала мені життя. Пам’ятаю сильне світло і вибух. Мене підіймає в повітря і кидає на землю. Розвертаюся на спину, дивлюся на ноги і розумію — я їх не відчуваю. Торкаюсь, мацаю — наче не мої. Перша думка — немає більше ніг. Перевертаюсь на живіт, починаю повзти в бік бліндажа. Бачу — горить посадка. Намагаюся кликати на допомогу. З рота цвіркає кров. Задихаюся. Не можу зробити глибокий вдих. Побратими кличуть, шукаючи. Добре, що знайшли.
Занесли в бліндаж. Зняли «екіп». Не розумію, чому не можу дихати. Далі пам’ятаю тільки перемовини медиків. Боюся за ноги, а потім розумію: що мені ті ноги, якщо я зараз задихнуся.
Намагаюся говорити з лікарями. Далі — чорна картинка, темне приміщення, починає пробиватися невиразне світло. За кілька секунд розплющую очі і бачу лампу та побратимів над собою. Вони сміються. Не розумію, чому. Потім розповіли, що моє серце зупинилося. Побратими масажували його. І саме в цей момент я розплющив очі і почав розмовляти. І от саме тому в них на обличчях були усмішки — запустили-таки моє серце.
Чекаємо на «евак». Я вже при тямі. Пам’ятаю, як вантажили. Медик наді мною схилився і постійно промовляв: «Розмовляй і не заплющуй очі».
На операційному столі бачу велику металеву шпицю. Розумію: мають пробивати легені. Без знеболювального. Відчуваю, як шпиця проходить через м’язи й легені. Неприємно і байдуже водночас. Я й так задихаюся, тому робіть що хочете.
Коли пробили легені, став трохи краще дихати. Виявилося, уламки прошили мої легені, печінку, шлунок — усю праву сторону. Далі прокинувся у лікарні в Дніпрі. Трубка стирчала з горла. Лікарі розповіли, що не всі уламки дістали, бо небезпечно. Один застряг у міжхребцевому диску й пошкодив спинний мозок. Інший дійшов до серця і залишився там. Вони досі в мені. Ризики великі, лікарі не наважуються їх чіпати. Якщо з часом вони почнуть рухатися, потрібна буде складна операція, аби їх дістати.
6 грудня 2025 року — день, який я запам’ятаю назавжди. У реабілітаційному центрі в Одесі настрій був зіпсований зранку. Там мені сказали: «Ходити не зможеш». Відповів: «Не вам це вирішувати. Люди і після важчих травм ставали на ноги». Зазвичай я швидко позбуваюся негативних емоцій, а тут не йде цей діалог з голови, і все. Навіть після того, як добре позаймався у спортзалі і поговорив з дівчиною.
Телефоную матері. Вона кілька разів збиває дзвінок. Згодом набрала сама і плаче. Таке траплялося. Але тут відчув: щось недобре. Після її слів «Мишко, батько помер» мене обсипало морозом.
То був день Святого Миколая. Батьки готувалися до свята і поїхали в місто дещо купити. На розвилці дівчина перекрила дорогу і вдарила нашу автівку. Вона влетіла у відбійник. Батько отримав численні переломи, черепно-мозкову травму. Мама спробувала його витягнути — жодної реакції. Викликали медиків. Ті під’їхали і констатували смерть. Мати отримала порізи і забій грудної клітини. А винуватиця ДТП у ході слідчого експерименту сиділа в машині і дивилася на моїх рідних з посмішкою.
Востаннє я бачився з батьком у липні 2025 року. Мав тоді відпустку. 11 грудня 2025-го мали зустрітися в санаторії Одеси. Не судилося…
Я мав різні думки. Зокрема: «Господи, чому ти забрав його, а мене тут залишив після такого поранення?». Але брат постійно повторював: «Ти маєш жити заради батька». Важко було перші два-три місяці. Набагато легше після того не стало, але взяв себе в руки.
Чесно — після поранення я сумнівався в дівчині. Лежача людина, яку на візку вивозять подихати свіжим повітрям і годують. Кому я потрібен? Неодноразово говорив коханій про це, пропонував мене залишити. Якийсь час вона терпіла мовчки. А потім глянула і сказала чи не по складах: «Ти зараз отримаєш не одного стусана, якщо ще раз заговориш про це». Жалкую про свої слова. Їй теж важко, я повівся егоїстично. Це моя помилка. Добре, що знайшли вихід. Тепер я в ній упевнений.
Чотири роки разом. Познайомилися за кумедних обставин. Одного дня 2022 року після бойової роботи відпочивали з побратимом. У побратима була дівчина, й він хотів познайомити мене з її подругою. Дав акаунт у соцмережі. Я написав. Виявляється, побратим сплутав профіль, і то була племінниця його дівчини. Незвідані шляхи Господні. Так я і знайшов кохання свого життя. Освідчився, весілля не на часі, але він неодмінно настане.
З особистого архіву Михайла Ляха
Під час реабілітації на Рівненщині зустрівся із президентом. Несподівано. Заходить лікар, каже — приїдуть кореспонденти, треба підготуватися. Чекаємо години дві, нічого не підозрюємо. Раптом у палату заходять кілька людей. Попереду — Володимир Зеленський. Президент цікавиться: хто на якому напрямку воював? Тиша. Тоді я наважуюся: на Покровському. Після цього він подякував за службу, вручив мені нагороду — орден «За заслуги ІІ ступеня». Це був найскладніший момент: треба було потиснути руку у відповідь. Боявся втратити рівновагу, адже нижче грудей тіло мене не тримає. Щосили вчепився за бильце ліжка і думав, як би не перевернутися на бік.
Раніше я комплексував, коли виїжджав у міста і бачив здорових людей. Потребував часу, щоб звикнути до цього. Згодом призвичаївся. Тільки дратують люди, яким більше подобається російський напрямок — ті, хто чекають осіб, які прийдуть до них, позбавлять будинків. Але вони все одно сподіваються на цю зустріч.
Захопився читанням паперових книг. Остання, що вразила, — «Характерник» Василя Шкляра. Вивчаю історію України. Постійно думаю, як багато часу я втратив. Плюс спортзал. Руки цілі, можна займатися.
Вірю, що стану на ноги. Прошу Бога про це. Тоді продовжу службу. Хотів би працювати в екіпажі, який перехоплює ворожі шахеди.