Український тиждень

«Звучить як міт: відважне військо…»

Відколи Іван Малкович анонсував поетичну антологію української поезії ХІ–ХІХ століть, що мала б доповнити поетичну антологію ХХ століття, на це видання дуже чекали. І ось напередодні Дня Незалежності у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» побачила світ нова збірка, щоправда, з дещо модифікованим задумом. Це «Українська лицарська поезія: від часів давніх до новітніх» в упорядкуванні Івана Малковича.Читайте також: Ветеранський досвід українських класиків Перший блок — 23 твори й уривки — походять із середньовічної і ранньомодерної української книжності, представляючи княжий дружинний етос, шляхетські цінності й козацьку героїку, від невідомого автора «Повісті временних літ» до Григорія Сковороди. Написані віршем середньовічні прозові ритмізовані уривки звучать природно в поетичній антології. Сприкрюють хіба деякі кліше на кшталт «Південної Русі» та «ідеологічної спрямованості літератури», що дисонують зі щирими й точними інтонаціями решти коментарів.Наступні 32 твори охоплюють довге і бездержавне ХІХ століття, представляючи поезії від Івана Котляревського до Бориса Грінченка, з їхніми поглядами на козакування і служіння Батьківщині.Далі вміщені близько 200 поезій ХХ і початку ХХІ століття, включно з віршами нинішньої війни, від Лесі Українки до Мальви Кржанівської.Українська лицарська поезія: від часів давніх до новітніх. Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2026Котрісь із текстів тут очікувано — як «Зродились ми великої години» Олеся Бабія, «Незнаному воякові» Олега Ольжича чи «Пам’яті тридцяти» Павла Тичини. Котрісь — доволі несподівано, як, скажімо, «Ти знаєш, що ти — людина?» Василя Симоненка чи «Любіть Україну» Володимира Сосюри. Проте якщо замислитись, це цілком вмотивовано: у тоталітарній державі були свої форми лицарського прямостояння.Читайте також: Жінка в темні часи: «Вітраж пам’яти» Михайлини Коцюбинської Як зазначено в коментарі від упорядника, до збірки відібрані «героїчні, мілітарні та натхненні високою любов’ю до рідної землі й рідного слова віршовані твори… про честь, відвагу, самопожертву, любов і відданість, — твори, що надихали і надихають українців до високих лицарських поривань».Такий кут зору спонукає переосмислити відомі, ба навіть найвідоміші тексти і їхні засадничі сенси. Серед взірців лицарської поезії по-іншому звучать рядки Павла Чубинського «і покажем, що ми, браття, козацького роду». І Шевченкове «Як умру, то поховайте мене на могилі». «Енеїда» Котляревського виходить поза бурлескне прочитання завдяки уривку про Низа й Евріала.Читайте також: Про що співали українські вояки: гумор, втрати та героїзм Леся Українка, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Василь Стус представлені цілими добірками, адже лицарські ідеали справді були осердям їхньої творчості, а не просто однією з тем. У збірці є чимало віршів тих, хто мав безпосередній бойовий досвід — у війні за державність у 1914–1920-х роках чи після 2014-го — і для кого лицарськість є не лише метафорою. Зрештою, є вірші тих, хто в різний час протистояв ворогам України, маючи за зброю лише слово і власну гідність.Ця ціннісна і вчасна книжка захоплює і задумом, і добірним смаком упорядкування. Вона повертає в наш дискурс важливі світоглядні засади, продовжуючи традицію, закладену антологією героїчної поезії «Бити грому великому» в упорядкуванні Олега Ольжича, двотомником «Марсове поле. Героїчна поезія на Україні» в доборі Валерія Шевчука і збіркою «Стилет і стилос. Українська мілітарна поезія» видавців Діани і Олександра Андрієвських.Читайте також: Доба лицарства Василь Герасим’юк. Нерв Моґура. Київ: Український письменник, 2026

«Доки ми є, Говерлі говерлувати…»

Ідеї лицарства по-своєму розвиває й Василь Герасим’юк у новій збірці «Нерв Моґура». До книжки ввійшли досі не друковані поезії останніх років, а також вірші з нездійсненого видання «Суха різьба». Василеві Герасим’юку минулого тижня виповнилося сімдесят. Видання побачило світ зусиллями поетових друзів порівняно невеликим накладом і може пройти незаслужено непоміченим.Із перших сторінок читач занурюється в художній світ поета з його впізнаваними концептами — «хто що не брав на гадку, / перекидаючи бартку / в танці навколо вогню»; «герць горніх вітрів»; «вірш, який не досяг кипіння»; «летять, як бредуть небом із втомою в серці птахи, як переселенці»; «а не без отар і кошар, флояр і трембіт»; «і доплакала в жінці музика світова»; «відсутність твоя присутня в цьому пейзажі»; «не втрапить у вічність той, кого там нема»… Усе те, за чим можна непомильно впізнати: це — Василь Герасим’юк. А поруч — вірші після 2022 року, з осмисленням досвідів вимушеного переселення, окупації і втрат.Читайте також: Орест Білінчук-Портяк. Рід Збірка містить і звичні для автора поетичні присвяти друзям-митцям (уже покійним) — Романові Киселюку, Василю Грималюку (Моґуру), Василеві Портяку… Вони подібні на слово над могилою чесного лицаря. І слово таке теж у збірці є:Він умирає.Вони кричать:«А ми тую…»Дужче кричать: «Підіймемо…»Спати не мо-жна йомуні…Ошую і одеснуюстали в сльозах над ним:«Роз-ве-се-ли-мо!..»Є тут і знаковий вірш зі збірки «Космацький узір» (1989):… Ми на камінь поклали щитиі в ріці наших коней купали.Нам сьогодні отут полягти.Ми сьогодні чужинцівне ждали.Читайте також: Право на насильство: українські жінки в Першій світовій А ще — історії воїнів, переважно трагічні (через неможливість реінтеграції, сказали б сьогодні). Як-от станичного Остафійчука на псевдо «Лис», який «мав, де вмерти, / а куди вернутись / із бою / не було серед живих».Ба навіть вірш-присвята січовій стрільчині Софії Галечко:Абсольвент філософії, скорострілусуса, знявши з плечана рінь поклавши,у воду заходить назавше, не склавши крил,хорунжа наша. Софія наша.Назавше.Читайте також: Родина, що чекає з війни: від середньовіччя до сьогодення Як і збірка «Українська лицарська поезія», поетичне слово Василя Герасим’юка спонукає до чину, бо, як сказано у вірші, що дав назву книжці:Вселенської причетності перерваніколи не закінчиться сама.