Український тиждень

Цю колонку я почала писати ще у липні, коли у відповідь на загострення польсько-українських відносин, представники польського товариства «Турбуючись про отчий дім» імені Анни Валентинович ( «W trоsсе о dоm оjсzysty» іm. Аnny Wаlеntynоwісz) у листі звернулися до президентів Володимира Зеленського та Кароля Навроцького із пропозицією внести Анну Валентинович до Пантеону національних героїв як спільну героїню (точніше до українського пантеону, бо частиною польського вона вже давно і заслужено є). Оскільки інформаційних приводів у двосторонніх відносинах – чимало, то я відклала цю тему до серпня — важливого місяця в історії польської «Солідарності», часто «матірʼю» якої називають Валентинович.
Однак ще тоді я задалася питанням, як багато в Україні знають про Анну Валентинович — жінку, чиє звільнення стало тою іскрою, з якої і почалися протести на ґданській корабельні, і які врешті призвели до зміни режиму у Польщі. Якщо проглянути стрічку пошуковика, то назбирається певна кількість матеріалів, які пояснюють її вагу для Польщі та розповідають про її українське коріння. Є й більш широкі розвідки, зокрема дослідників із Волині, але вони, на жаль, не доступні широкому загалу. Натомість, якщо шукати польською, то матеріалів значно більше. Однак і їх не так багато. І точно менше, ніж про інших героїв «Солідарності» — Леха Валенсу, Анджея Ґвязду чи Богдана Борусевича.
Утім, у 2020 році зʼявилася книга двох польських журналістів — Дороти Карась та Марека Стерлінґова — «Валентинович. Анна шукає раю», де вони, мабуть, уперше так детально дослідили біографію Валентинович, зокрема і її українську родину. Хоча раніше були статті на цю тему, зокрема польського дослідника українського походження Ігоря Галагіди. Ще коли я читала цю книгу, то задумалася, що власне доля цієї жінки могла б багато чого пояснити у складному польсько-українському діалозі. Саме тому напередодні 97-х уродин Анни Валентинович (а вона народилася також у серпні) Тиждень поспілкувався із її онуком Пйьотром Валентиновичем — членом правління товариства «Турбуючись про отчий дім» та одним із ініціаторів згаданого листа до президентів Польщі та Україні. У розмові ми більше уваги приділили сучасності, тому тут я хотіла б трохи більше розповісти про саму Анну Валентинович і про те, чому її постать могла б стати справжнім містком порозуміння між нашими народами.
Анна Валентинович народилася на Волині у селі Сінне (нині Садове) у Гощанському районі Рівненської області в українській родині Назарія та Пріськи Любчиків 15 серпня 1929 року. Родина була багатодітна, хоча це в той час не було дивовижою, а от виділяло Любчиків інше — вони були штундистами. На Волині у той час таких сімей було близько 30 тисяч. Тож Анна охреститься вже у римо-католицькій церкві лише у віці 35 років, напередодні шлюбу.
Коли Анні було вісім років, її мати помирає, батько залишається сам із шістьма дітьми. Врешті одружується знову. Про мачуху і Анна, і її сестра Ольга згадують добре, як пишуть Карась і Стерлінґов у своїй книзі, однак багатодітній родині велося складно. Тому Ольга йде працювати до дому польського агронома Едмунда Телесніцького. Однак витримує лише кілька місяців, а от натомість зголошується на рік молодша, на той час дванадцятирічна, Анна. Все це відбувається на початку Другої Світової. У 1943 році Телесніцькі тікають з Волині до Польщі і забирають зі собою Анну. Батько Анни намагається її повернути, вирушає їм навздогін, але йому кажуть, що його донька кудись пішла, а Анні, що вся її родина загинула. Тоді ж у 1943-му, згідно із архівною справою брата Анни, Івана Любчика, він долучається до лав УПА, за що потім відсидить у таборах у Воркуті 15 років. Водночас батька Назара заберуть до Червоної Армії, де він воюватиме до кінця 1944 року, опісля працюватиме листоношею у своєму селі та віритиме, що його донька Анна жива.
Решту війни Анна проводить під Варшавою, де Телесніцькі оселилися у свого родича. А по війні з ними перебирається  до Ґданська. Там врешті наймається на іншу роботу, виготовляючи нові воєнні документи трохи змінює інформацію про власне походження, кажучи, що вона із польської родини з Волині, а батька звати Як Любчик. Врешті потрапляє на посаду зварювальниці у корабельню Ґданська. Анна працює дуже віддано, перевиконує норми, за що отримує схвалення від керівництва та увагу від преси. У 23 роки вона народила сина Януша, якого тривалий час виховувала сама. За дванадцять років виходить заміж за Кшиштофа Валентиновича, однак у 1971 році він помирає від раку. Син росте, навчається, будує власне життя.
Для Анни ж корабельня стає простором, де формується її громадянська позиція. Під час протестів 1970 року вона долучається до страйкарів. Саме тоді на неї, як і на Леха Валенсу, звертають увагу спецслужби, однак, на відміну від нього, вона ніколи не йшла з ними на співпрацю. Ба більше, пізніше стало відомо, що спецслужби навіть намагалися її отруїти, аби позбутися принципової діячки. Підозри щодо співпраці Валенси зі спецслужбами згодом, уже в наступні десятиліття, стануть однією з причин їхнього дедалі глибшого розходження й відкритого конфлікту.
У 1970-х Анна активніше долучається до неформальних робітничих ініціатив. А у 1978 році входить до Вільних профспілок Побережжя — підпільної опозиційної організації, метою якої було відстоювання прав робітників та громадян та повернення до демократії. Анна стала активною дописувачкою «Робітника Побережжя» («Rоbоtnіk Wybrzеżа») — журналу, який видавали підпільні профспілки. Спецслужби намагаються залякати Анну Валентинович, приходять з обшуками, викликають на допити. Кульмінація настає влітку 1980 року. 7 серпня, лише за кілька місяців до виходу на пенсію, дирекція Ґданської корабельні звільняє Анну — офіційно за порушення трудової дисципліни, а насправді за її профспілкову діяльність. Це звільнення стає тією іскрою, яка запалює один з найбільших страйків в історії Польщі. 14 серпня 1980 року робітники корабельні оголошують страйк, і однією з головних вимог є поновлення Анни Валентинович на роботі. Страйкарі, серед яких і молодий електрик Лех Валенса (і на той час кум Валентинович, за рік до арешту вона стала хрещеною для його доньки Маґди), вимагають поновити Анну Валентинович на роботі, адже розуміють, що на її місці може опинитися будь-хто з них.
Страйк швидко переростає в загальнонаціональний рух. Вже 17 серпня формується Міжзаводський страйковий комітет, а 31 серпня підписуються Ґданські угоди, які дозволяють створення незалежних профспілок у Польщі. Так народжується «Солідарність» — рух, який за лічені місяці об’єднає близько десяти мільйонів людей і стане початком кінця комуністичного режиму в Польщі, а згодом і в усьому Східному блоці.
Утім, це ще була не повна перемога. Тріумф серпня 1980 року тривав недовго. Уже 13 грудня 1981 року генерал Войцех Ярузельський запровадив у Польщі воєнний стан. Анну Валентинович, як й інших опозиціонерів, інтернують — утримують без суду й слідства понад рік, переводячи з одного місця ув’язнення до іншого.
Після виходу на волю Анна не полишає боротьби, попри те, що «Солідарність» офіційно заборонена, а її активісти й далі переслідуються. Вона продовжує підпільну діяльність, підтримує зв’язки з опозицією, бере участь у таємних зустрічах. Однак у 1990-х її імʼя у Польщі відходить на другий план, «Солідарність» великою мірою асоціюється із обличчям Леха Валенси, з яким у Валентинович саме тоді був конфлікт. Утім, за президенства Леха Качинського Анна Валентинович знову отримує заслужену увагу, президент нагороджує її орденом Білого Орла, а святкування 80-річчя організовують у Президентському палаці. Анна Валентинович загинула разом із президентським подружжям та іншими визначними польськими діячами у Смоленські авіакатастрофі.
У 1996 році вона дізнається, що її українська родина не загинула. Майже одразу рушає до України, аби зустрітися із близькими. Батько — Назар Любчик, який не покидав надії знайти доньку, лише 11 місяців не дожив до зустрічі із нею. Але з того часу Валентинович щороку відвідує українську родину. Сестра Ольга гостювала у неї в Ґданську. «Я дзвоню у двері до бабусі, а мені відчиняє наче бабуся, але не вона. То була Оля», — пригадує свою зустріч із родичкою в інтерв’ю Тижню онук Анни Валентинович — Пйотр. Якраз напередодні загибелі вони з бабусею та батьком планували автоподорож, аби відвідати українську родину.
Анна Валентинович мала принциповий характер і дуже непросту родинну історію. Навіть неглибоке дослідження її біографії, зокрема того, що стосується української родини, пояснює наскільки непростим було співіснування наших народів, зокрема на прикордонні. А принциповість у відстоюванні власних цінностей і роль, яку відіграла Валентинович для Польщі, доводять, що свобода та гідність — спільні цінності обох наших народів.
Тож пропозиція внести Анну Валентинович до українського Пантеону національних героїв видається мені дуже актуальною та слушною — політичним кроком, що міг би врешті хоч трохи згасити ту хвилю ненависті, з якою ми зіткнулися нині.