Український тиждень

Двоє штурмовиків полку «Арей» — Електрик із-під Кривого Рогу та Єгерь із-під Дніпра — два з половиною місяці працювали на передових позиціях Запорізького напрямку. Вони просувалися вперед, метр за метром повертаючи українську землю, першими заходили в деякі селища, що перебували під контролем ворога, брали полонених і зрештою успішно повернулися, виконавши бойове завдання. Їхня історія навряд чи когось лишить байдужими.
Спочатку бійці за тиждень просунулися вглиб на 15 кілометрів.
– Був шалений страх, – каже Єгерь. – Вчасно ховалися, прислухалися до неба. Усе робили, як нас учили: вуха — як у слона, очі — вниз, очі — вперед. Головне — вчасно сховатися, щоб ворог не помітив.
Усе навколо міноване. Коли ідеш обережно й дивишся під ноги – все добре, але коли летить дрон і треба швидко сховатися, тоді може статися будь-що. Не один раз, коли бійці забігати в укриття й потім дивилися під ноги, в кількох сантиметрах від берців бачили «пелюстки».
– Сховалися під горіх, дивлюся, а біля кожної ноги по «пелюстці». Дивом не наступив, дякувати Богу, – згадує Електрик.
Був момент, коли під час просування вперед хлопців побачив ворожий «мавік», вони вирішили швидко повернутися в укриття, й якраз тоді почався сильний дощ з градом – і це врятувало бійців від ворожих FРV.
– Ми не думали, що зможемо бігти з такими важкими рюкзаками. Але виявилося – змогли. Тільки ми добігли до укриття, й дощ закінчився. У це було важко повірити, – каже Єгерь.
Однієї ночі Електрику наснився віщий сон. Вони тоді засіли у підвалі напівзруйнованого будинку.
– Сниться мені, ніби я прокидаюся, а в двірний отвір заглядає кац…ка морда. Прокинувся в холодному поту, – каже він. – Через два дні я сидів якраз біля дверей. По праву руку – автомат. Побратими тихенько спілкувалися. Раптом у двері кац…ка морда: «Можна к вам»? Мене ледве не паралізувало, але я не розгубився. Даю Єгерю автомат правою рукою, лівою махаю: «Захаді, братан, бистрей, захаді. Давай памагу». Єгерь ще російською додав: «Захаді, раз пришол. Ми с 115-й…». Є такий російський підрозділ. Росіянин мені дає автомат і доповідає по рації: «Ми в укритіі». І тоді я йому вже кажу: «А тепер вимикай рацію і будемо спілкуватися. Зрозуміли, де ви?». При тому всьому у мене був панічний страх. Росіяни розповідали, що вийшли для евакуації поранених. А в рюкзаках нічники, бронебійні набої, біноклі, мапи, приціли, кікімори… Відбріхувалися, що все це вони знайшли. Ми залишили полонених суміжникам, бо якраз мали вже виходити.
Попередні виходи у Єгеря й Електрика були спокійніші, вони працювали трохи на відтяжці, а не передовою групою. Тоді вони навчилися добре слухати й розрізняти дрони. І це дуже допомогло. По звуку можна зорієнтуватися чи FРV летить транзитом, чи когось шукає, чи виманює.
Вихід теж був дуже важкий. Ворог у кількох метрах від хлопців розібрав дронами хату по цеглинах. Електрик сховався у літній кухні й дивом російський пілот його не помітив:
– Упала стеля й мене засипало. Дрон на оптоволокні залетів у ту літню кухню. Я вже думав все. Не знаю, як він не побачив мої берці, що стирчали з глини. Росіяни спалили дронами всю зеленьку в дворі…
Кілька годин він з суміжником лежали не рухаючись. Потім по вечірньому сіряку перебралися в інше місце.
– Я лежав і молився. Просто подумки кричав до Всевишнього. Згадував дітей, – каже Електрик. – Всю дорогу я просив – за себе, за хлопців… Бо нас чекають.
Бувало, що днями хлопці сиділи голодними й відмовлялися від посилок дронами, щоб не виявити свою позицію. Їхній принцип був: поки тебе не бачать, по тобі не стріляють. Якщо спалився – шанси вижити значно зменшуються.
– Коли не тебе вилітають десятки дронів, врятуватися важко. Вони просто заганяють в кут. Тож головне – лишатися непоміченим, – каже Єгерь. – До речі, росіяни ходять навіть без бронежилетів. Тільки з балістикою. Бо їм кажуть, що стрілецького бою все одно не буде… Зате у всіх бронебійні патрони.
Єгерь і Електрик відновлюють сили після нереально важкого виходу. Командири були в захваті від їхньої роботи. Ці хлопці виконують найскладнішу роботу на війні.