Український тиждень

Життєвий приклад

Життя Івана Франка стало для багатьох поколінь прикладом для наслідування. Сьогодні, чуючи гасло «Працювать, працювать, працювать, і в праці сконать», — ми не завжди готові поділяти таку відданість і аскетизм. Водночас саме вони стали запорукою створення сотень томів праць діяча та численних важливих ідей, які він залишив наступним поколінням. Саме дисципліна в праці зробила хлопця, який рано лишився без батьків, тим інтелектуальним велетнем, памʼятники якому можна побачити ледь не в кожному українському місті. Франко ніколи не припиняв навчання: постійно читав, працював над собою, опановував мови й зібрав велику особисту бібліотеку. Арешти та переслідування, життєві невдачі чи професійні злами, як-от неможливість посісти кафедру в університеті, не зламали його волі до пізнання і творчості. Показовим і для сьогодення був його вибір зробити літературну працю головним способом заробітку. Так, хоч і часто у злиднях, літератор довів усім сучасникам і наступникам, що в Україні інтелектуальна та творча праця, причому спрямована на користь своєму народові, може бути основною професією і способом зберегти особисту незалежність.Поряд із феноменальною працездатністю навіть через століття вражає широта діяльності Івана Франка. Він відомий як блискучий поет, прозаїк, драматург, перекладач, критик, науковець, публіцист і видавець, який за десятиліття створив тисячі актуальних і досі текстів. Чимало є свідчень і про його любов до природи: багато рибалив, ходив пішки десятки кілометрів, досліджував навколишні села і містечка. Інтелектуал, який не відірвався ні від малоосвічених селян, ні від ремесел, якими вони промишляли, — це робило його життєвий шлях фактично подібним до релігійних «житій» та легендарним для наступних поколінь, тому його талановитому слову вірили ще більше.

Слово як заклик

У більшості творів Івана Франка ідея боротьби за краще життя постає поруч із цілковитим запереченням несправедливості та вірою в активну силу українців. У прозових творах — що у «Захарі Беркуті» чи «Борислав сміється» (1882), що у «Фарбованому лисі» (1899) — заклик до справедливості, правди та звільнення присутній на кожній сторінці. Те саме помічаємо і у віршах. За совєцької доби це називали «закликом до революції», але нині ми розуміємо, що це антиколоніальний наратив. Адже українці не мали можливості самі урядувати у своєму краї. Тож діяч десь завуальовано, а десь і прямо підштовхував співплемінників до боротьби за це право навіть у ранніх творах. Ще у 1880 році він писав:Не пора, не пора, не пораМоскалеві й ляхові служить!Довершилась України кривда стара,Нам пора для України жить…Бо пора ця великая єсть:У завзятій, важкій боротьбіМи поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,Рідний краю, здобути тобі!Проблема соціальної нерівності, від якої потерпали українці в імперіях, була близькою Франкові. Він багато писав про несправедливість суспільного ладу, водночас пророкуючи боротьбу за права і свободу як «останню війну». Так само цю боротьбу сприймали представники українського визвольного руху ХХ століття, а нинішня оборонна війна України також цілковито відповідає цьому духу:Ми ступаєм до бою новогоНе за царство тиранів, царів,Не за церков, попів, ані бога,Ні за панство неситих панів.Наша ціль — людське щастя і воля……Се ж остатня війна! Се до боюЧоловіцтво зі звірством стає,Се поборює воля неволю,«Царство боже» на землю зійде.Звісно, найяскравішим символом боротьби є картина, змальована автором у «Каменярах» (1878), де ліричний герой разом із побратимами руйнує старий світ. Каменярі «тяжкими молотами» прокладають шлях до нового життя, а їхня праця має сенс навіть тоді, коли вони самі не побачать остаточного результату. У цьому можна помітити апеляцію і до інтелектуальної праці, та й до майбутньої вояцької доблесті, яку демонстрували українці у наступні десятиліття. Іван Франко розумів ціну жертовної праці заради майбутнього, яку можуть заплатити наступні покоління за свободу українців, але вірив у щасливу долю народу:«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить».Але не тільки зовнішнього ворога закликав побороти Каменяр, а й внутрішнього: байдужість, пасивність та псевдопатріотизм. Якщо у поезії «Не покидай мене, пекучий болю» (1893) Франко визначає призначення митця та інтелектуала служити тим, хто страждає, то у «Сідоглавому» (1897) він протиставляє формальну любов до батьківщини справжній праці заради її майбутнього:Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, — Я ж гавкаю раз в раз, Аби вона не спала…Бо твій патріотизм —Празнична одежина,А мій — то труд важкий,Гарячка невдержима.Відома поема «Мойсей» (1905) постає як авторський пророчий епос про боротьбу українців за волю. У цьому творі Іван Франко окреслив нелегкий шлях свого народу, його великий потенціал і перспективу, а собі — тому, хто, ймовірно, уже не побачить свободи свого краю — відвів роль пророка й провідника. Здавалося, до свободи залишилося зовсім трохи:І зірвався той крик, мов орел,Над німою юрбою,Покотився луною до гір:«До походу! До бою!»Ще момент — і прокинуться всіЗ остовпіння тупого…Через гори полинуть, як птах,Йордан в бризки розкроплять,Єрихонськії мури, мов лід,Звуком трубним розтоплять.

Чітко сформував образ московського окупанта

Із початком Першої світової війни поетові довелося краще пізнати московитів-окупантів — як із власного досвіду, так і з розповідей галичан. Як відомо, у 1914 році московська царська армія ненадовго зайшла до Львова.Іван Франко писав про війну, критикував московського царя та оспівував українське військо. Так, у поемі «Дві чети» (1915) він у римованій формі описав, як двоє українських вояків можуть подужати цілий відділ московитів:«Бросай ружья і вверх руки! Сдаёмся, сдаёмся!»Вискочили два четарі, при їх ружьях сталиІ дві сотні москалів у полон дістали.Самих окупантів Франко у своїх віршах критикував і висміював, руйнуючи образ «величі», який поширювала московська пропаганда. Поет не бачив нічого втішного в тому, що московити намагалися приєднати Галичину до своєї імперії, і у своїх текстах глузував з їхньої нахабності, що вела їх до загибелі. В інших творах він описував випадки, коли сама Галицька земля, здавалося, не приймала загарбників.Крім того, Каменяр помітив і відоме московське мародерство, описавши його, зокрема, у вірші «Донець — козак молодий» (1915):На курей же був він ласий,Як той циган на ковбаси;Йому дивно, знай було:На обору де загляне —Стадо скрізь курей застане,Ходять вільно, мов назло.Цілком справедливо московських мародерів знаходило покарання від сил природи. Так сталося у випадку, описаному у цьому вірші: вкрадена у селян телиця, якою окупант хотів поживитися, завела його у яр і ненароком придушила. Загалом у Першій світовій війні Іван Франко побачив зло в його первісному вигляді. Водночас він не втрачав надії на краще майбутнє та сподівався, що війна стане поштовхом до зміни суспільного ладу:«Нехай же йде війна та своїм ходом,Як повінь, розгулявшись поверх поля,Хай розраховується тут і труду свого плодом,І кровію дітей своїх народ з народом,Поки достигне плід — велика добра воля!» (1916)

Із першим українським військом ХХ століття

Ще на початку ХХ століття Іван Франко став натхненником мілітарних формувань, які пізніше склали основу першого українського війська у новітній історії — Січових Стрільців. Коли виникло товариство «Січ», Каменяр написав для нього пісню-марш, яку пізніше було покладено на музику:Гей, Січ іде,Красен мак цвіте!Кому прикре наше діло —Нам воно святе.Гей, Січ іде,Топірцями брень!Кому люба чорна пітьма,А нам ясний день.Гей, Січ іде,Мов пчола гуде…Разом руки, разом серця,І гаразд буде.Гей, Січ іде,Підківками брязь!В нашій хаті наша воля,А всім зайдам зась!Син Івана Франка Петро долучився до заснування організації «Пласт», а коли почалася війна — вступив до лав Січових Стрільців. Самого ж Каменяра молодь обрала почесним січовиком і супроводжувала під час його літературних вечорів у Галичині. Вже у 1915 році, в умовах воєнного лихоліття, хворий Іван Франко цілковито перейшов під опіку січовиків і перебував у «Приюті для хорих і виздоровців Українських Січових Стрільців у Львові» разом із пораненими українськими бійцями. У стрілецькому часописі «Шляхи» є багато згадок про вдячність молоді Франкові, та навіть особлива рубрика «Молодіж на дар Франкови», де серед дарувальників можна спостерігати таких непересічних січовиків і січовичок, як Олена Степанівна, Іван Чмола, Софія Галечко та інші.Про значення Франка для перших українських вояків у ХХ столітті свідчать і численні відгуки молоді на смерть діяча у 1916 році. Молодь згадувала, як Франкова творча «бадьорість і сила загрівали до походу, до бою», а в його текстах вбачалися державницькі формули національної політичної окремішності, державницького ідеалу, самопосвяти кожного українця. Життєвий подвиг Каменяра молодь трактувала у мілітарному дусі: «На бойовому шляху України упав перший жовнір першого ряду першої чети жовнярської сотні. Упав по боротьбі важкій, по праці виснажуючій, кервавій…». До цього образу вояка додавалося, що «упав перший жовнір першого ряду не з крісом — з молотом!», або ж «упав перший жовнір першого ряду першої чети камінярської сотні, згинув на щиті…».Стрілецьке покоління бачило у Франкові українця, який випереджав час і сприяв швидшому розвитку національній свідомості українців. Часто з Франком повʼязували образ першого стрільця, духовного батька, командира-провідника, лідера покоління, пророка, а себе називали продовжувачами його ідей та виконавцями заповітів.Такі самі мотиви можна простежити у час формування товариств військовополонених українців, організованих «Союзом визволення України», де часто читалися твори Франка та його імʼям називали цілі видавничі секції. Схожим чином його ідеї та гасла сприяли першій боротьбі за незалежність з 1917 року й упродовж усього ХХ століття.І в наш час Іван Франко залишається близьким до фронту й надихає нові покоління борців на захист тих самих ідеалів, до яких закликав письменник. Заповіти Каменяра — рівність, свобода, розвиток власної культури, захист від загарбників і віддана праця на благо свого народу — залишаються актуальними для українців і сьогодні.