Український тиждень

Звичайний росіянин будь-якого стану, спільноти, освіти, віку досі такий, яким його показав майже двісті років тому Володимир Даль в образі денщика Яківа.
Для Яківа світ поділявся на «ми» і не «ми». «Ми» – це були його пан, рота, батальйон, полк і далі, аж до самого царя-батюшки. У цій частині світу він вважав за належне поводитись більш-менш по-людськи. А там, де «не ми», від його людяності не залишалось і сліду.
Таким у Даля був і уральський козак Проклятов. Калмики, киргизи й казахи, з якими йому доводилося мати справу, для нього не були людьми. А «мати справу» означало передусім грабувати. Йому було шкода вбити свого старого пса, але коли він захопив пару киргизьких верблюдів і почув, що у в’юках щось жалібно пищить, то «не призадумавшись, выкинул двух голых ребятишек на снег и спокойно, без оглядки отправился своим путём».
Примітно, що за це його все ж вилаяв офіцер, але лише «для порядку». «Ничего, ваше благородие, – отвечал казак. – Ничего: уснули».
Курсивом слово «уснули» виділив Даль.
Це той Володимир Даль, або «Казак Луганский», який залишив після себе «Толковый словарь живого великорусского языка». Мандруючи Росією, він зібрав понад 200 тисяч її слів, а заодно вивчив росіян так, як ніхто ні до нього, ні після нього. Свої нариси про них він, лікар за фахом, називав «фізіологічними» – іншими словами, такими, що претендують на наукову точність. Його шанував Пушкін, з ним дружив Шевченко, залишив його акварельний портрет.
Саме Даль був тим лікарем, який сидів біля Пушкіна до останньої хвилини його життя. Збирався створити і словник живої української, заготовив гору відповідної сировини для цього заміру, який мав показати, що українська – така ж самостійна, як російська і решта слов’янських. Це добро пішло в подарунок Борису Грінченку. Так з’явився його «Словник української мови».
За всім тим… Навіщо згадувати сьогодні якогось росіянина Яківа, коли точно знаєш, що хтось вже готовий розказати тобі про українця Сірка, та не якогось денщика, а справжнього отамана? І отамана теж козаків, тільки не уральських, а запорізьких. Як він наказав молодятам свого загону зарубати біля Чорної могили цілий гурт українців з жінками і дітьми… За що? Та за те, що вони передумали повертатись на Гетьманщину після років під кримськими татарами. Близько трьох тисяч колишніх православних душ, всіх до одного…
Коли наказ було виконано, він встав над трупами і, якщо вірити «Літопису Самійла Величка», звернувся до них з промовою: «Простіть нас, брати, а самі спіть тут до страшного суду Господнього, ніж би мали розмножуватися в Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну безхрещенну погибель».
А згадав я все це, щоб зайвий раз показати собі, що тодішні «ми» і «не ми» були такими на Дніпрі, як і на Уралі – і щоб краще усвідомити сучасну різницю. Сьогодні перед нами два світи. Російський – усе той самий. Як тоді він вважав, що «не ми» – це насамперед «англичанка», яка споконвіку «нам гадит» і саме від неї всі «наши» негаразди, так і зараз. З ранку до вечора це чуєш, а вірити важко. Ті ж самі слова, що в часи Пушкіна, Шевченка і Даля, та ж сама люта і гірка, або навпаки, приречено спокійна впевненість, що їм всі на світі заважають жити, а заважають тому, що заздрять, а заздрять тому, що вони, росіяни, кращі за всіх.
«Мы – русские. Какой восторг!». – «Наша матушка Расея всему свету га-ла-ва». – «Удручённый ношей крестной/ всю тебя, земля родная/ в рабском виде Царь Небесный/ исходил благословляя». Вірша Тютчева з цією строфою Шевченко схвально переніс у свій «Щоденник». Встояти байдужим перед справжньою поезією нелегко, та й чи варто?
Люди-то руські, і їхній захват собою не роблений, та чомусь ніяк вони не можуть дати собі ради. «Идут года, текут века, вот как река, как облака», а вони (не «облака», а «люди русские») досі не налагодили своє існування так, щоб нікому не заздрити і не шукати винних у своїй неспроможності, а точніше – недосконалості.
А що з українським сучасним «не ми»? Що за країни і племена в цьому переліку? Строго кажучи, там одна Росію, та й то тільки по її натяку 2014 року. Ось як воно склалось, пане отамане. До суду Господнього ще не дійшло, а на голови ваших нащадків у вас не вистачило б шабель.
«Загадка сия велика есть».
Чому «великорусским» настроєм не перейнялись українці? Чому вони не втішаються і не страждають від усвідомлення своєї величі, яку світ ніяк не спроможеться визнати? Стільки всього безцінного внесли в російську культуру, історію, долю, а головного – руської схильності до туги і пихи чомусь не перейняли. Чому?!
Відповідей стільки, що кортить зупинитись на одній: тому що вони українці. Вони мабуть не випадково величають один одного панами. Хто б ти не був, київський старшина чи охтирський сантехнік, ти – пан. Сьогодні, до речі, сантехніку шани більше. А якщо ти змалечку пан і навкруги тебе тільки пані і пани, то у тебе не може виникнути підозри, що хтось десь тебе і твій рід недостатньо цінує і має бути покараний.
Набалакати можна ще багато чого навіть розумного і переконливого, а то й дотепного, щоб врешті-решті залишитись на тому ж: з українцями все так, як є, бо вони українці. По-російському впадати від цього у восторг, а значить і в схожу тугу-печаль – не панське діло.