Український тиждень

В Україні заведено ділити митців на видатних, визначних і провідних. Часом не зрозуміло, кого в яку комірку прилаштувати, тож пропоную власну градацію знаменитостей. Про видатних точно мають знати всі; визначні запам’яталися чимось неординарним, а провідні — це ті, хто багато й натхненно працював і працює.
Микола Мерзлікін, сьогодні вже призабутий митець-шістдесятник, театральний режисер, актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії, у моїй градації потрапляє до визначних. Бо сталося так, що в його театральному доробку було те, що визначало і спрямовувало мої особисті мистецькі орієнтири, дало розуміння про справжній режисерський хист, напругу сценічної дії та її змістовність.
Уперше це відбулося на прем’єрі однієї з найвідоміших київських вистав 1980-х років «Любов, джаз і чорт» Юозаса Грушаса, яку Микола Мерзлікін поставив у Київському театрі юного глядача на Липках. Кажуть, цю психологічно складну, гостру й водночас поетичну литовську п’єсу Мерзлікін привіз від легендарного Юазаса Мільтініса, який керував театром у Паневежисі — тогочасній театральній Мецці країни за залізною завісою. І вийшов у Мерзлікіна неймовірно відвертий спектакль-відкриття про загроженість щирої любові та грубий людський цинізм, про що тоді зовсім не говорили з української сцени.
Удруге Микола Мерзлікін визначив для мене вектор принципово нового бачення забронзовілих від радянської пропаганди класиків. 1984 року, в часі свого керівництва Київським молодіжним театром (тепер Молодий театр), коли він як головний режисер спробував зібрати в ціле розбурханий творчий колектив, з’явилася його вистава про Тараса Шевченка і Варвару Рєпніну «Стіна» за п’єсою Юрія Щербака. Камерна «Стіна» — тонкий чуттєвий діалог про любов, у якій Тарас Шевченко (Валерій Легін) був зовсім не схожим на поета з п’єдесталу, а тон дійству задавала елегантна княжна (Галина Стефанова). Постановка не те що не об’єднала театр, а швидше дала фору колегам-заздрісникам. Але ця театральна робота зробила дещо, в перспективі не менш важливе: повернула Кобзареві людськість, затерту багаторічними помпезними шануваннями.
А вже 1985 року Мерзлікін став головним режисером Київського музичного театру для дітей і юнацтва (тепер Київська опера), де взявся поволі звільняти музичні вистави від намулу традицій, кострубатості й грубої театральщини. Тож і отримав Шевченківську премію як режисер-постановник за втілення опери для дітей «Пастка для відьми» Ігоря Щербакова. Але особисто для мене, він неочікувано визначив неймовірний потенціал оперного спектаклю в іншій музично-театральній роботі кінця 1990-х років. Це була дивовижно рухлива та чуттєва, як на той час, постановка «Ріголетто» Дж. Верді. Вона явно не вписувалася в програмний репертуар театру, в назві якого світилося «дитячий». І знову ця вистава була про кохання, про любов, яку випромінює людина, тим самим наражаючи себе на небезпеку.
Учні Миколи Мерзлікіна, ті, хто перетиналися з ним у роботі, бачили його кіноролі, приятелювали з ним, пам’ятають його спектаклі, — можуть називати інші визначні мистецькі жести та гідні творчі роботи майстра. Для багатьох маркером його визначності стало те, що він належав до генерації прямих спадкоємців Леся Курбаса. Його вчитель Михайло Верхацький працював у театрі «Березіль» і конспектував Курбасові промови та виступи, а через кілька років після випуску запросив свого зразкового студента викладачем на курс.
Для багатьох така подарована спадкоємність могла б виявитися штучним набутком. Для Мерзлікіна ні. На початку 1960-х років він був серед тих, хто безпосередньо долучався до реабілітації Курбасового спадку. Коли в Жовтневому палаці (тепер МЦКіМ) почав діяти легендарний Клуб творчої молоді, саме Микола Мерзлікін став одним із організаторів молодіжних творчих вечорів.
Різні якості та здатність до визначання важливого згадують ті, хто не забуває про Миколу Мерзлікіна сьогодні. Він уміло навчав театральних акторів і режисерів-телевізійників, талановито ставив психологічну драму й оперні шедеври, міг стриматися, промовчати та наполягти. Тобто робив усе, аби потік творчості ні його вчителя, ні його самого, ні його учнів не спинявся.