Український тиждень

Іноді мені вдається подивитися «домашнє відео» моєї родини. Це відео – моя уява, що розгортається завдяки розповідям родичів, мами та батька. Він зокрема залишив спогади, які записав від руки у двох примірниках. Один, переплетений у червону палітурку примірник, – для брата, другий – для мене. З розрахунком, що передамо їх далі.
Отак виринула ця історія – про діда Івана, про якого я тільки чула і зроду не бачила – не могла бачити, бо він помер під час війни: переховувався від гітлерівців у погребі. Там загострилася його астма – тому й помер невдовзі.
Зі слів батька уявляю портрет діда Івана: розкішні «українські» вуса, круглі смішні окуляри на переніссі (ні, окуляри будуть пізніше, зараз він ще молодий, років до тридцяти). І він свого часу не оженився, «як люди», а привів у батьківську хату покритку, Маню. Спершу він натякав про неї батьку-матері, а врешті прямо сказав: «Приведу Маню із Саливінок, я давно її люблю». На що мати плакала-ридала-кляла, а батько Максим глухо, суворо мовчав. Це ж треба – женитися на покритці, наче інших дівок до вибору немає!
І сьогодні дід Іван – ще молодий парубок – таки привів до батьків Маню.
Вона боязко, несміливо увіходить до хати. Хата під соломою, приземкувата, з глиняною долівкою, білою піччю, образами на покутті, з мисником над дверима, з рушником кілковим і утиральником на щодень: усе, як у всіх, як має бути. І хата враз ніби засвітилася золотистим світлом.
Маня – вродлива і свіжа, про таких кажуть: хоч із лиця пий.
Мати Іванова, яка зранку була наче темна хмара, батько, який набрижився, насупився, ніби їжака проковтнув, раптом, здалося, і собі засвітилися зсередини – всупереч самим собі. Так Маня була прийнята – хоч ніхто її тут не чекав, окрім діда Йвана, тоді ще парубка, що давно пригледів дівчину, та не встиг бути першим…
Але недовго Маня прожила в дідовій сім’ї: раптово померла, коли якось пішла на базар, де впала просто під ноги базарувальникам. Казали потім, що була сердешницею, слабкою на серце. І після себе залишила на Івана чужу дитину, панського роду, хоч і незаконнонароджену, Меланю. (До слова, наше селище належало магнатам Браницьким).
Дід Іван ростив Меланю, а батьки все допікали: женись та женись.
Якось сниться Іванові сон: наче дівка – кров із молоком, у разках доброго намиста, багато вишиваній сорочці, спідниці й запасці добротних – вийшла зі своєї хати, угледівши його на дорозі, вхопила його за полу і каже: «Не пущу!»
Почудувався дід Іван, тоді вже не парубок, але й не старий удівець – і забув про той сон.
По якімсь часі випадає йому свататися до дівки із сусіднього села. Він у вічі її не бачив – бо люди нараяли: мовляв, добра, працьовита, хоч уже й не така молода – аж двадцять п’ять їй стукнуло.
Прийшов зі сватами до її хати, увіходить, скидаючи шапку на порозі – аж при печі стоїть викапана та, що приснилася йому! Іван після того сну наче й не запам’ятав лиця її, а тут як побачив – зразу й пригадав. Вона!
Яриною звалася та дівка, і стала вона другою жінкою мого діда Івана.
Зі звичайної селянської родини, мала за собою добре дівоче придане, яке за нею привезли на возі. Перше – дерев’яна мальована скриня на ніжках, яка відчинялася великим латунним ключем: на кожний його поворот лунала коротка мелодія, і так тричі. У тій скрині – добротні спідниці з цупкого англійського сукна зі щіточками, корсетки, ткані пояси, вишиті сорочки і вишивані наволочки з мереживом ручної роботи, рушники, та всякого іншого добра повнісінько, як-от дукачі, разки доброго намиста, баламути. Мала ще свиту коричневу з домотканого вовняного сукна і розкішний білий кожух із широкими полами – щоб можна було загорнути дитину в мороз, несучи її на руках. А внизу, на подолі, розцвітали барвисті квіти із кольорової шкіри.
Отакий посаг за собою принесла у дім свого чоловіка, мого діда Івана, Ярина. А жіночий посаг, за звичаєвим правом українців, залишався таки за жінкою.
І тут я вкотре думаю: де все це поділося, чому ні-чо-гі-сінь-ко не дійшло до наших часів, як у воду кануло? Виміняли на хліб у час голодоморів, рятуючи дітей і себе від смерті? Ніякого спадку, ніякого сліда…
Та повернімося до історії Івана та Ярини, моїх діда і баби.
Коли одного дня восени влаштували їхнє весілля, то раптом заявилася на садибу до всього чесного товариства дівка, яку ніхто не знав. Ніхто й не зогледівся, як метнулася вона і поставила під погребом скляну карафинку з чимось темно-червоним, наче запечена кров.
Всі бояться торкнутися до неї – наче б вона мала вистрілити чи вибухнути. Аж тут перегодя являється на обійстя незнайомець. Його припрошують до столу, бо на весіллі раді всякому гостю, надто подорожньому – так велить звичай. А той чоловік ніби знав про зоставлену дівкою дивну карафинку і ось що сказав: «Знайдіть мені куликів із житньої соломи, хоч старих, хоч свіжих, поскладаю їх на купу та й запалю їх. У який бік дим піде – звідти і появиться відьма та й сама забере своє дання».
Тут – весілля, не до того, та мусіли шукати куликів. Нарешті роздобули їх і зробили все так, як незнайомець порадив. Чорний смолистий дим повалував із тих куликів, які згораючи, шипіли, мов нечиста сила. Спершу той дим сторчма стояв, а далі наче хто рукою пригнув його у бік сусіднього села. Не минуло й чверті години, як знову на обійстя явилася незнайома дівка – та, що вже забігала на весілля. Сердита, вона бурмотіла під носа лайку, метнулася під погріб, притьмом ухопила свою карафинку із темно-червоним напоєм.
Ніхто не зогледівся, як вискочила вона з обійстя і торохнула спересердя своєю карафинкою об землю – розлетілася вона на друзки. І темно-червона рідина розлилася, зашумувала – враз заворушилися там дрібні-дрібні гадючки, наповзаючи одна на одну.
Вийшов тоді дід Іван за ворота – парубок не парубок, але молодий, – і побачив не тільки скалки-друзки розбитої карафинки, і не тільки тих метких гадючок побачив, а й – другу війну з німцями, яку мав пережити на своєму віку, і сидіння своє у погребі, і смерть свою через це, і долю дітей своїх і внуків, іще не народжених – усе побачив за один проблиск миті.
Не знаю, чи побачив мене – далеку-далеку від тих часів, про які знаю з родинних переказів.
А ще від батька знаю: дід вірші писав. «Хімічним» олівцем у зошиті. Та де ті вірші, де ті записи? Де та спадщина? Де ті світи, що носили наші предки у душах своїх?