Український тиждень

Нічого нового не скажу, бо всі, хто мав, що сказати, вже висловилися. Висловлювався й я неодноразово. Проте повторення заїжджених істин не завжди марне, надто в часи зневіри. Зрештою вірні різних релігій століттями повторюють ті самі слова, сподіваючись або достукатися до Бога, або надихнути самих себе.
Отже передусім треба добре усвідомити, що ми не маємо вибору. Точніше, кожен з нас окремо має вибір: виїхати в село, форсувати Тису, влаштуватися в контору, де бронюють, труситися від ТЦК, записатися нарешті до війська. Або: вивезти дітей у село, знайти роботу за кордоном, залишатися на місці, навіть народжувати, упиратися, вигорати, але триматися. А в цілому вибору таки нема. «Компроміс» із ворогом автоматично означає, рано чи пізно, швидше рано, ніж пізно, повну окупацію, а це, в свою чергу, зачистку, якої Україна не знала від часів Сталіна. Сподівання безпечно відсидітися під новими/старими господарями цілком марні: російська машина репресій схожа на храповик, вона вміє рухатися лише в одному напрямку, тобто в бік абсурдного жорсткішання. Оголошення перемоги означатиме для імперії всього лише новий фронт, де предметом атаки стануть усі хохли як потенційні інсургенти незалежно від ступеня особистої лояльності. Для ілюстрації достатньо спостерігати за практиками охоронців режиму всередині їхньої імперії буквально зараз: там під коток періодично потрапляють цілком провладні публічні постаті й нікому не відомі «дорогі росіяни», вірні владі функціонери, аполітичні інтелектуали й богема, аби було до чого формально причепитися. Крокодил хоче їсти. Немає сумніву, що викорінення «крамоли» тобто чужої ідентичності стане для окупаційної адміністрації й кремлівської машини в цілому пунктом номер один порядку денного. Це не гіпотеза, а доконаний факт.
Заклики якимось чином домовитися з нелюдами, задобрити їх, знайти компроміс не означають нічого, окрім щирого нерозуміння природи ворога або через неосвіченість, або через певні особистісні дефекти. Я не вірю, що Гончаренко, Терехов, Гетманцев є агентами Путіна на зарплатні, але вірю, враховуючи їхні політичні траєкторії, що вони можуть мріяти про подальшу кар’єру в умовах очікуваної Малоросії, до якої завжди тяжіли. Вони не враховують, що верховний пахан внаслідок свого почасти гебістського, почасти кримінального минулого завжди зневажав зрадників і ніколи цілком їм не довіряє. Це, до речі, доводить доля багатьох російських лібералів, які нібито еволюціонували в бік влади й стали більшими роялістами, ніж диктатор, тим не менше, акуратно нагороджуються титулами «іноагентів» і відсуваються від важелів або катедр. Утім, особистості наших кандидатів у колаборанти мені не цікаві, окрім певного зоологічного інтересу, гірше те, що вони роблять свій внесок у деморалізацію виснаженого суспільства.
Розгубленість — стан ірраціональний, моральна здача, вона передбачає втрату контакту із реальністю, зокрема цивілізаційною. Розпещені українською свободою й загалом гуманізмом українського соціуму, ждуни забувають про іманентні властивості жаданого хазяїна. Не помічаючи його патологічний садизм, цинізм і опортунізм, вони ідеалізують омріяний новий порядок і переоцінюють своє місце в ньому. Так закоханий у повію цвілий юнак вірить, що вона перевиховається, так змучена домашнім насильством жінка умовляє себе, що її чудовисько кине пити. Аргументи в таких випадках не працюють, застереження ігноруються. Це все одно, що повторювати «якось буде» в басейні з хижаками. Крокодил або акула — теж живі істоти, але без найменших ознак емоцій, великі машини з переробки білку. Як частина цілісної живої природи, створеної з неосяжним для нас планом, — нічого не поробиш. Як партнери за діалогом, яких можна задобрити, — пародія. Під ярмом на нас чекають нові Олешки без їжі, новий Донецьк без води, нова Буча з трупами на вулицях — це, як висловлюється нині юне покоління, це не баґ, а фіча. Додамо й неминуче переселення разом із колоніальною адміністрацією простих, немудрих обивателів із Волоґди й Кінєшми до Черкас і Сум, бо тут тепліше й більше можливостей для кар’єри, імперія вже двісті років називає це «обрусєніє края». Кожного, хто розраховує на щось інше, варто лікувати.
Колега Наталія Лебідь днями слушно нагадала про бомбардування Лондона під час Другої світової. Я читав про це давно. Половина (!) англійської столиці була зруйнована, попри це багато лондонців вважали недостойним ховатися від обстрілів, тим більше, що нормальних сховищ у них, як і в нас, не було, шукали порятунку в метро. Те, що поштарі весь цей час акуратно забирали листи зі скриньок серед руїн, доводить, що поводитися гідно під бомбами й ракетами (не забуваймо, що німецька V-2 була класичною балістичною ракетою, а V-1 реактивним дроном) — не лише наш винахід. Додам про всяк випадок, що в умовах морської блокади була впроваджена карткова система (rаtіоnіng): на тиждень фунт цукру, чверть фунта маргарину, одне яйце або відповідна кількість яєчного порошку, дві унції чаю (трохи більше 50 грамів) — це для англійців, уявляєте! Зими 1940-1942 були найхолоднішими в ХХ столітті, тим не менше, крім раціонування вугілля, домовласників зобов’язали тримати температуру в кімнаті не більше 50-55 градусів за Фарнгейтом (10-13 за Цельсієм). Якщо над комином був занадто густий дим, сусіди могли поскаржитися владі або, ще гірше, піддати засудженню громади. Знамените гасло «Кеер саlm аnd саrry оn» (зберігай спокій і тримайся), яке ми до війни використовували направо і наліво, народилося якраз там і тоді. Некоректно порівнювати (хоча чому, власне?), однак наші «порожні полиці» після влучань у склади ритейлерів — правдиві розкоші.
Згадаю вже заразом, що найактивніших місцевих ждунів інтернували без суду й слідства на підставі закону про національну безпеку Dеfеnсе Rеgulаtіоn 18В. Лідера фашистів сера Освалда Моузлі разом із дружиною запроторили до в’язниці Голловей і випустили аж у 1943-му через важку хворобу під домашній арешт. Із сезечешниками теж не парилися, таких нараховувалося близько 100 тисяч: до нової відправки на фронт їх тримали в армійських дисциплінарних центрах (glаsshоusеs) в умовах, далеких від курорту. Ухилянтів, уявімо собі, ловили патрулі на вулицях, у пабах, на вокзалах, нічого нового. Не чув, щоби хтось із громадянського суспільства обурювався.
Доводиться нагадати, що ми з вами прожили без повноцінних війн понад шістдесят років, Афганістан не рахується (і ні, я не забув про УПА) — це вперше в європейській історії. Кілька генерацій українців звикли, що війна — це десь далеко або давно. Тим більше, що на певному відрізку часу п’ята колона політиків і медій заспокоювала, мовляв, найгіршого можна уникнути, якщо припинити стріляти. Ну що поробиш! Гаразд, не буду.
Що таке державний терор, сваволя, концтабори й страх сказати зайве слово, теж майже сорок років не згадували. Розслабилися. Доводиться напружитися, щоби виграти в цьому змаганні на витривалість. Я, коли сідають батарейки, згадую тих, поруч із ким не можу бути внаслідок віку і загального фізичного стану. Або тих, кому в квартиру прилетіло. Втім у гуманоїдів теж там не цукор. Маємо витримати, підбадьорюючи себе тим, що могло й може бути гірше.
Навіщо? Для того, щоби вижити як нація зі своїми цінностями, а не кількадесят мільйонів московських зеків. Щоби мати шанс реалізувати ту Україну, на яку заслуговує вона як сукупність усіх уявлень, сподівань і мрій усіх поколінь українців.
Не те, що би я вважав, що якась там абстрактна Україна важливіша за кожного окремого живого українця, однак наявність спільної ідеї, спільного ідеалу надає кожному з нас сенс існування — для когось одну зі складових на додачу до рідних, самореалізації, пошуків істини, а для когось служіння вищому призначенню, ми таких людей бачили й пам’ятаємо. Ну й не останнє міркування, знову не боюся повторитися: Україна зараз дарує цивілізованому світу підтвердження, що цінності не порожній звук, що за свободу треба й варто боротися, що стосунки між людьми — не гра в карти й не фантазії істеричних демагогів, чи то лівих, чи то правих.
Про…ти шанс, наданий нам Богом або долею, хто як відчуває, — нездарність. Нездарним бути соромно.