Український тиждень

У молодому видавництві rеdundаnt рrеss вийшла невеличка збірка з десятьох есеїв видатного англійського письменника, мислителя, журналіста та християнського апологета Ґілберта Кіта Честертона (1874–1936) під загальною назвою «Фрагменти соціальних коментарів» зі вступним словом Анастасії Тарасової. Думки католицького мислителя Честертона настільки впливові навіть у наш час, що відомий сучасний філософ Славой Жижек, один із найпалкіших інтелектуальних шанувальників Честертона в сучасному лівому та психоаналітичному дискурсі, присвятив розбору ідей письменника окрему велику статтю під назвою «Від Йова до Христа: прочитання Честертона через апостола Павла». Аналізуючи Честертонову книгу «Ортодоксія», Жижек звертає увагу на найвищий, на його думку, парадокс, який помітив англієць. У момент розп’яття, коли Христос вигукує: «Боже мій, чому Ти мене покинув?», — сам Бог на мить стає атеїстом. Для Жижека цей честертонівський парадокс є прагматичним парадоксом того, що християнство — єдина релігія, яка містить у собі радикальний матеріалізм або так званий християнський атеїзм. Але це роздуми для окремого тексту, а поки я коротко пройдуся декількома з його есеїв, які щойно стали доступні українському читачеві.
Головна ідея тексту «Чому відродження філософії» (1928): найкраща причина для відродження філософії полягає в тому, що якщо людина не переймається формуванням власного усвідомленого світогляду, то з нею відбудуться жахливі речі. А саме — вона стане «практичною», почне «сліпо» вірити в «прогрес», працювати над «ефективністю» та довіриться еволюції. Міцний філософський фундамент є оберегом від ударів сліпої дурості, віри у випадковість долі, тваринних інстинктів, вічного безглуздого блукання життєвими стежками. Внутрішня опора, яку дає філософія, діє на противагу набору модних гасел, штампів, чужих несформованих думок, які в сучасному суспільстві використовуються як сурогат, дешеві замінники мислення замість справжнього мислення.
«Філософія — не більше, ніж сукупність думок, що були обдумані. Ми знаходимося під впливом або обдуманих думок, або необдуманих» (Честертон, «Чому відродження філософії?»)
У есеї «Про людину як спадкоємицю усіх віків» (1933) ідеться про те, що сучасна людина насправді є «спадкоємицею всього земного». То чому ж вона тоді поводиться так легковажно? Чому відірвана від минулого і не відвідує свої «історичні володіння», змушена задовольнятися лише майбутнім? Вона не зацікавлена в тому, щоб спускатися хоч у печери первісних людей, хоч у катакомби перших християн. «Вона більше довіряє не актуальним написам на гробових плитах, а модерним підручникам». Натомість задовольняється поверхневими та часто брехливими звітами сучасних «експертів». Головна думка Честертона полягає в тому, що той, хто відмовляється від історичного спадку заради сліпої віри в майбутнє, є марнотратом. На думку мислителя, людський розум сягає своєї найбільшої величі та ширини лише тоді, коли відчуває свою спорідненість з усім людством, пов’язуючи себе навіть із найдавнішими та найпримітивнішими епохами.
«Бути відрізаним від минулого і змушеним задовольнятися лише майбутнім, — це все одно, що бути несправедливо позбавленим свого спадку; й більш несправедливо було б лише радіти тому, що маєш, без змоги навіть дізнатися, що саме ти втратив» (Честертон, «Про людину як спадкоємицю усіх віків»)
Честертон також міркує про деяких сучасних письменників (романістів) та інститут сім’ї. Його інвектива спрямована на модних у його часи авторів (як-от Джордж Бернард Шоу чи Герберт Веллс), які таврували сім’ю як «задушливу клітку». Головний аргумент Честертона б’є в саму суть: сучасні письменники вважають сім’ю замалою для людини, тоді як насправді вона завелика для їхнього вузького інтелекту.
«Три типи людей» (1910) за Честертоном: народ, поети, професори/інтелектуали. Народ — а це більшість — тримає на собі світ завдяки здоровому глузду й чесній праці, але не вміє красномовно висловлюватися. Поети — тягар для своїх родин, але несуть благословення світу, бо здатні геніально озвучити приховані почуття звичайної людини. Натомість професори («інтелектуали») є справжнім прокляттям і лихом для суспільства через свою гординю, егоїзм, відірваність від справжнього життя.
«Життя відбувається не десь там, а десь тут. А ще це знов і знов нагадує, що життя за своєю природою по-справжньому захоплює і стимулює, лиш якщо протікає всупереч очікуванням» (Честертон, «Про деяких сучасних письменників та інститут сім’ї»)
В есеї «Лікарська помилка» (1910) Ґілберт Честертон наголошує: головна хиба сучасних політиків і реформаторів полягає в намаганні вилікувати суспільні хвороби (як-от кризу сім’ї чи бідність) до того, як вони визначать сам ідеал здорового суспільства. Якщо у звичайній медицині лікар точно знає, як виглядає здорове тіло, то соціальні «лікарі» пропонують радикальні ліки навпомацки, плутаючи діагностику з лікуванням і часто намагаючись знищити пацієнта замість його зцілити. Автор наголошує, що неможливо перебудувати світ, не маючи чіткого і незмінного уявлення про те, яким саме має бути людське щастя. Будь-який сучасний прогрес без фіксованого ідеалу перетворюється на сліпе й небезпечне блукання.
«А тепер — про найгіршу з усіх помилок, породжених фізіологічними метаформами: про практику вичерпно описувати соціальні хвороби й пропонувати соціальні засоби» (Честертон, «Одна лікарська помилка»)
Есе «Шлюб і його сучасний глузд» (1932) розвиває ідею, що шлюб не є інструментом досягнення індивідуального комфорту. Скоріш це вища форма життєвої пригоди. Йому притаманна постійна криза, яку двоє абсолютно несумісних за своєю природою людей — чоловік і жінка — свідомо зобов’язуються подолати. За Честертоном, «сучасний глузд» шлюбу полягає у відвазі прийняти виклик Іншого і зберегти малу фортецю свободи в хаотичному й мінливому світі. Бо шлюб, пише він, — це останній бастіон людської свободи й приватності, здатний захистити особистість від тотального контролю з боку держави чи капіталістичного ринку.
«Я бачив безліч охочих посперечатися про шлюб — іноді з палкою критикою, іноді зі стриманим заступництвом, та я жодного разу не чув, щоб хтось із них почав з прояснення, а що ж таке шлюб» (Честертон, «Шлюб і його сучасний глузд»)
Це не всі тексти Честертона, які ви можете прочитати в цій книзі. Далі ще актуальніше і цікавіше. Власне, я вважаю Честертона майстром парадоксів, які виводять нас із нашого комфортного інтелектуального середовища в ситуацію, де нам потрібно мислити, і то мислити критично. Честертон постійно використовував парадокси у своїх текстах. Вони були для нього не просто дотепними фігурами мови чи літературними прийомами, а найвищим інструментом тверезого здорового глузду та практичного пізнання істини. Попри все, світ, у якому ми живемо, є парадоксальним, тому лінійний, сухий раціоналізм не здатен його осягнути. Честертон протистояв «єресям» свого часу (детермінізму, матеріалізму, фаталізму) і використовував парадокс здорового глузду на захист віри, свободи та традиції. Для Честертона парадокс — це істина, яку поставили з ніг на голову, щоб на неї звернули увагу. Він вважав, що божевільний не той, хто втратив логіку, а той, хто втратив усе, крім логіки. Парадокси Честертона повертають людині здатність дивуватися очевидним речам, вириваючи її з лещат інтелектуальних догм і скеровуючи до практичної, життєвої мудрості.