Український тиждень

«Козаку» було лише 17 років, коли він пішов на війну в 2014-му.
Брав участь у подіях Майдану в Дніпрі, вибивав «тітушок» з облдержадміністрації.
Після того вирішив воювати. Обрав «Правий сектор», бо в інші підрозділи через юний вік не брали. Там познайомився з чудовими хлопцями, й закрутилося: навчання, тренування, перші поїздки на війну. Спочатку займався евакуацією поранених, а трохи згодом уже як піхотинець пішов на позиції — з мінометом, гранатометом…
— Страх, звісно, був, — згадує боєць. — Часто виринали думки, що я молодий, мої однолітки-друзі вчаться, проживають найкращі роки, а я наймолодший з дорослими дядьками воюю. Коли побачив першого пораненого, зрозумів, що все серйозно, це може трапитися і зі мною. Після першого бойового виходу повернувся до пункту дислокації й думаю: так спати хочеться, прокинуся, підійду до хлопців, скажу, що мені страшно і що я поїхав додому… Але так вийшло, що проспав майже добу. Мене розбудили й сказали збиратися на позицію. А перед самим виходом я ж не міг сказати хлопцям, що мені страшно. Так і поборов страх.
Перший бій був у Авдіївці, біля промзони. Там у лісі бійці викопали позиції. Вони ще були не повністю підготовлені. Шестеро людей ледве поміщалися в окопі. Коли почався обстріл з мінометів і автоматів, бійці почали падати в окопі просто один на одного, й «Козак» опинився з самого верху, врівень із землею:
— Було дуже страшно, що зачепить. Але все обійшлося, слава Богу. Я зрозумів, що можна працювати й виживати.
Служив в АТО та ООС до 2019 року, коли з фронту вивели всіх добровольців. І хоч керівництво країни тоді було налаштоване на перемовини, хлопці розуміли, що зброю до рук їм іще взяти доведеться. За пів року до початку повномасштабного вторгнення «Козак» з побратимами почали готуватися. Зустрічалися, обговорювали, як діяти, коли все почнеться.
— У сучасній історії це перша така війна. Ми не розуміли, як вона почнеться, що відбуватиметься. У нас були рації на випадок зникнення мобільного зв’язку. Узгодили, де зустрічаємося і що беремо з собою, який план дій…
Було трохи лячно від нерозуміння масштабів, але бойовий дух мали високий! Ми були готові битися врукопашну за свою землю і за свої переконання.
Фото: 253 ОШП Арей
Тому 24 лютого у мене навіть речі були вже зібрані. Я повернувся о другій ночі додому, ми тоді гуляли. Ліг спати. Але спочатку один побратим подзвонив і сказав, що почалася війна. Я спросоння не повірив. Потім другий подзвонив. Ну, дві людини не можуть помилятися. Вмикаю телевізор і бачу, що все бомблять. Узяв речі, зброю, сказав батькам і поїхав.
Батьки «Козака», звісно, хвилювалися. Але розуміли, що іншого варіанту не буде. Вони навіть знали всіх побратимів сина.
У полк «Арей» «Козак» потрапив у березні 2026 року. До того чотири роки провоював в одному добровольчому підрозділі неофіційно, навіть не будучи зареєстрованим як військовий і не отримуючи зарплатні. Але в один прекрасний момент «Козака» мобілізували вже офіційно й відправили в одну з бригад. Там він пробув лише десять днів і перейшов (через СЗЧ) в «Арей».
— З хлопцями з «Арея» ми воювали, будучи прикомандировані до них як добробат, — пояснює. — Я знав, як в «Ареї» ставляться до людей і як воюють, який тут підхід до планування бойових дій і операцій. Краще воювати зі своїми, ніж з незнайомими людьми. «Арей» формувався на основі Української добровольчої армії. Командири — вихідці з УДА. Тому я так вирішив. За ці роки війни побачити довелося багато: і розбивали ворога дуже сильно, і втрати були…
Зараз «Козак» — виконувач обов’язків командира взводу БПЛА. Має багато роботи, пов’язаної з роботизацією підрозділу. Хай краще залізо виконує ризиковані задачі, бо кожне життя важливе, каже він. Вважає, що «Арей» досить якісно розвивається в цьому напрямку, й це зменшує втрати. Адже технології часто дозволяють не вступати у прямий контакт з ворогом, виявляють його далеко від наших позицій і ліквідовують. Звісно, за участі майстерних пілотів.
Якось «Козак» повернувся додому у відпустку й зрозумів, що практично не має спільних тем з однолітками, які не воюють. Це не надто його засмутило чи образило. Просто для кожного свій час:
— Воювати будуть усі. Від війни не втечеш. Комусь треба трохи більше часу, щоб зібратися… Я не засуджую людей. Що для мене перемога? Зберегти якомога більше людей і завершити активну фазу війни. Можна навіть на теперішній лінії розмежування. Головне, щоб перестали гинути люди — цивільні, військові, діти…
«Козак» щодня, за можливості, намагається дзвонити батькам, щоб не хвилювалися. На запитання, чи зможе колись пробачити росіянам, відповідає однозначно: «Ні».
— Скільки в мене друзів загинули, залишилися з інвалідністю. Це неможливо пробачити. Дуже багато крові пролилося, — каже він.