Український тиждень

Петрос — одна із найкрасивіших гір українських Карпат, але завдяки особливому рельєфу, піднятися на неї не завжди легко. Коли івано-франківська підприємиця Наталка Найда разом із друзями — митцями Наталкою та Яремою Стециками — обирала назву для свого простору та організації, то зупинилися саме на цій. До того ж з румунської «петрос» перекладається як «камінь». І це, здається, той випадок, коли назва якнайвлучніше передає дух простору й організації.

«Люди вилазять з густішого»

До повномасштабної війни Наталка Найда активно займалася бізнесом, мала власне швейне виробництво в Івано-Франківську, а її продукція підкорювала іноземні ринки. З початком повномасштабної війни на повну включилася у волонтерство. «Оскільки у мене було швейне виробництво, то ми спершу розробили і шили спальники для військових. Для цього шукали гроші закордоном. Далі — вогнетривку форму для авіації. Дуже довго у нас був цей проєкт», — розповідає Тижню.Світлина Юрка Стецика у просторі «Ветераницивільні Петрос». Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Біля однієї зі стін простору «Ветераницивільні Петрос», розташованого на території колишнього івано-франківського підприємства «Промприлад», стоїть світлина юнака у військовій формі із «калашем» у руках. Це Юрко Стецик — старший син Наталки та Яреми Стециків. «Наша наглядова рада. Він за нами наглядає», — каже Наталка Найда. Історія Юрка Стецика нерозривно пов’язана із «Петросом». До початку повномасштабної війни хлопець працював на виробництві Наталки Найди і пішов на війну звідти у перший же день. 28 грудня 2022 року молодший лейтенант Юрко Стецик прийняв свій останній бій.«У січні чи лютому 2023 року мати Юрка, Наталка Стецик, знайшла у його блокноті напис виведений його рукою: “Люди вилазять з густішого”. Ми з його батьками вирішили зробити собі футболки із цим відсканованим написом, — розповідає Наталка Найда. — Спершу зробили партію для себе, щоб таким чином нести пам’ять про Юрка, але люди захотіли це купувати. Тож ми порадилися і вирішили, що будемо продавати».Продаж одразу відбувався з благодійною метою. Оскільки був запит з лікарень на адаптивний одяг для поранених військових, то за одну куплену футболку, виробництво Наталки Найди шило один комплект адаптивного одягу для поранених. Так вона почала відвідувати лікарні, спілкуватися із пораненими військовими.Наталка Найда у просторі «Ветераницивільні Петрос». Фото: Ольги Ворожбит«Треба розуміти, що тоді я теж уперше потрапила в лікарню, опинилася в кімнаті, де було багато молодих хлопців без кінцівок, і це було надзвичайно складно», — зізнається Наталка Найда. Для неї важливо, аби одяг, який шиє її виробництво, був зручним та якісним. А оскільки, з огляду на види поранень та способи лікування, часто потрібно було тестувати різні моделі, обирати кращі та зручніші, то врешті між нею та хлопцями і дівчатами у лікарнях зародилася добра дружба. «Я зрозуміла, що дехто із них уже місяці або й рік у лікарні, а якщо це не госпіталь на зразок Unbrоkеn чи Suреrhumаns, то там небагато розваг. А лікарня насправді — це точка входу в цивільне життя для військових після поранення. Тож я подумала, що це той момент, коли ми можемо наводити певні місточки і довіру між людьми, які повертаються з війни, і цивільними», — розповідає Наталка Найда.

Святий четвер

Звідтоді Наталка Найда та її друзі почали приїжджати до лікарень уже з майстерками. Напрямки були різні: наприклад, обробка шкіри, 3D-моделювання: «Тож ми запустили таку історію: щочетверга (ми називали його “святий четвер”) ми приїжджаємо в лікарню, збираємо хлопців і щось робимо. Нам для цього там виділили кімнату. Спочатку було дуже складно, бо медики ставилися до цього скептично. Було таке відчуття, що от, “ми тут рятуємо життя, а ви можете нашкодити”». Військові ж про ці зустрічі згадують як про перші приємні емоції після поранень. В один із таких четвергів з’явилася також і стрільба з лука. Передувала цьому знову вервечка випадковостей, але, як зауважила сама Наталка на початку нашої розмови, «нічого випадкового не буває».Тренування біля лікарні в Івано-Франківську. Фото Наталки НайдиНа початку повномасштабного вторгнення з Харкова до Івано-Франківська переїхала Катерина Дубровіна — срібна призерка Олімпіади 2000 року у Сіднеї. Саме завдяки їй в Івано-Франківську з’явилася стрільба з олімпійського лука. Катерина почала активно розвивати цей спорт на базі однієї із франківських шкіл олімпійського резерву. Якось, проїжджаючи повз стадіон, Наталка Найда побачила спортсменку під час тренування. Познайомившись із Катериною, почала ходити до неї на тренування. «Під час одного із таких тренувань, я кажу: “Катю, я мушу йти, бо мені треба відвезти в лікарню адаптивний одяг”. І потім, я не пам’ятаю вже, хто це сказав: вона каже у всіх інтерв’ю, що я, я кажу, що вона… Ми вирішили спробувати постріляти з лука в лікарні: привезти щит, луки і спробувати витягувати хлопців у рамках наших четвергів на такі тренування. Отак ми й почали», — згадує Наталка.Катерина Дубровіна під час змагань, які «Петрос» проводив на Дніпропетровщині у вересні 2026 року. Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Заняття відбувалися щочетверга у лікарні або, за гарної погоди — на вулиці. Окрім самої стрільби, волонтери брали з собою смаколики, і щочетвергові зустрічі стали часом, на який військові, що перебували на лікуванні, чекали з нетерпінням. Тепер, уже маючи кількарічний досвід роботи з ветеранами, які перебувають на лікуванні, Наталка Найда каже, що насправді саме лікарні є найкращою точкою, аби залучати ветеранів до спорту. Адже пізніше, коли вони повертаються додому після лікування, це часто складніше. Дехто може не виходити з дому, а спорт стає приводом як для добрих емоцій, так і для кращого відновлення.

Ветераницивільні

«Промприлад» — одне із найбільших івано-франківських підприємство часів СРСР. Втім, історія виробничих потужностей, розташованих саме у цьому місці, має понад сторічну історію. Нині ж це ревіталізований комплекс. Простір «Петрос» сусідить тут із кав’ярнями, книгарнею, офісами, мистецькими просторами, де часто відбуваються концерти та інші масові події.Наталка Найда під час проведення змагань на Дніпропетровщині у вересні 2026 року. Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Коли тут іще не було цього простору, відвідуючи ветеранів у лікарні, Наталка одного разу вирішила привезти їх на такий концерт. «Лікування у нас проходять хлопці з Півдня, Сходу, Півночі України. І я пам’ятаю, як вони реагували на “Промприлад”. Це такий направду космічний об’єкт в плані архітектури та якоїсь новизни. Він — про відчуття, що майбутнє існує… До того ж тут усе доступне. Всюди можна заїхати на кріслі колісному, вбиральні інклюзивні. Тож я подумала, що класно було би вивозити їх сюди раз на якийсь період», — каже волонтерка.Окрім того, таке спілкування, на її думку, впливає і на цивільних людей. «Тоді я зрозуміла: те, що ми приїжджаємо в лікарні, класно, але в поранених хлопців не відбувається ніякої взаємодії з цивільними, і так само її нема у цивільних», — розповідає Наталка. А саме така взаємодія, на її думку, закладає фундамент довіри у суспільстві між людьми, і цю довіру треба вибудовувати. «З мого досвіду, люди самі по собі просто так не можуть зібратися, а от через якусь спільну дію — тренування, майстерки — починають спілкуватися, взаємодіяти, дружити, краще розуміти одне одного», — вважає вона.Саме тоді й виникла ідея простору «Петрос» на «Промприладі»: «Ми свідомо не називали це ветеранським простором. Це простір взаємодії військових, ветеранів і цивільних. Ми зрозуміли, що нам потрібно будувати цю довіру і давати людям місця де вони можуть взаємодіяти. Адже насправді цивільні не надто охочі їздити в лікарні, і не завжди хлопців можна привезти сюди».Інклюзивний спортивний зал «Бійцівського клубу» простору «Ветераницивільні Петрос». Фото Ольги ВорожбитЗ часу заснування простору минуло вже понад два роки. Нині тут є постійні зустрічі, як-от вівторкові майстерки, коли ветеранів, що перебувають на лікуванні у госпіталі, привозять до «Петроса». Діє також «Бійцівський клуб» — інклюзивний спортивний зал із усім необхідним, де можуть тренуватися як ветерани, так і цивільні. А в просторі відбуваються найрізноманітніші події. Основна вимога — аби вони були про співдію ветеранів, військових і цивільних.

«Х10»

Іван Роман долучився до війська ще у 2014 році. Уродженець Миколаєва, він обрав для служби 79-ту Таврійську бригаду. До неї ж повернувся й у 2022-му, після початку повномасштабного вторгнення.21 січня 2024 року російський дрон влучив в автівку, у якій перебував військовий. Унаслідок удару Іван втратив руку та ногу, а також майже повністю втратив зір. З ветераном Іваном Романом ми розмовляємо у Львові у приміщенні інклюзивного стрілецького клубу з лука «Х10», який вони з дружиною Ларисою Василюк відкрили у місті на початку цього року.Іван Роман і Лариса Василюк під час тренування в інклюзивному клубі «Х10» у Львові. Фото Ольги ВорожбитІван почав стріляти з лука, коли ще лікувався у лікарні Івано-Франківська, саме завдяки ініціативі Наталки Найди та Катерини Дубровіної. «Хлопці кажуть: “Поїхали з нами, познайомимо тебе з нашими дівчатами. Поспілкуємось, кави попий”. А вони приїжджали зі смаколиками та кавою. А я так собі думаю, що стрільба з лука — це добре. Я хотів би спробувати, але як? Щонайменше треба дві руки», — розповідає Іван Тижню і пригадує, як наприкінці тренування Катерина Дубровіна сама підійшла до Івана і запропонувала постріляти: «Вже під кінець заняття до мене підходить Катерина і каже: “Іване, ти не хочеш постріляти?”. Я спочатку здивувався і кажу їй: “Як ви собі це уявляєте? Це знущання, чи що?”. А вона каже, що ні, давай спробуємо».Тоді Катерина сказала Івану просту фразу: «Немає нічого неможливого», — але саме її, за словами Івана, він тепер найчастіше цитує. Бо так і сталося. «Ми під’їхали до мішені якнайближче, десь метрів на два-три, щоб я хоча б бачив ту мішень та її кольори, і так почали. Катерина каже: «Я буду твоєю іншою рукою». Вона мені допомагала: заряджала стріли, натягувала тятиву, а я лише тримав лука і під її вказівкою наводив праворуч, ліворуч, вгору, вниз», — розповідає Іван Роман. Врешті одна зі стріл влучила «в десятку». «І все. Оце так я й закохався в цей вид спорту, і він мене досі не відпускає», — додає. Після важкого поранення і численних операцій це були перші позитивні емоції чоловіка, тож він почав дедалі активніше тренуватися. Одного заняття на тиждень у лікарні йому було замало, то разом із побратимом вони удвох почали їздити з лікарні тренуватися на стадіон до Катерини. Бачачи запал Івана, Наталка Найда запустила збір, аби подарувати йому особистий лук.Іван Роман на тренуванні. Фото Ольги Ворожбит«Власне, це остаточно і дало мені поштовх займатися луком далі. Можливо, якби не цей подарунок, то через часті переїзди в різні лікарні, я б і не продовжував цим займатися», — розповідає Іван і пригадує, як під час перебування на лікуванні в хірургічному відділенні у Львові задля тренувань вони з дружиною долали чималий маршрут містом. Тоді ще доводилося переконувати лікарів дозволити йому відвідувати тренування.Нині ж він — чемпіон України у своїй категорії, перебуває в резерві Паралімпійської збірної та власним прикладом намагається залучати побратимів-ветеранів до спорту. Іван і Лариса за кілька днів до нашої зустрічі повернулися із Івано-Франківська, де саме брали участь у денному інтенсиві з налаштування олімпійського лука у просторі «Петрос». Заняття проводив олімпійський чемпіон Віктор Рубан. «На курс до Івано-Франківська ми також взяли ветеранку, яка тренується з нами і поступово готується до змагань. Ми взяли її лук, і його налаштовував Віктор Рубан. Він дивився, як вона стріляє, після налаштування. І так із кожним», — розповідає Лариса. Упродовж лікування та реабілітації вона незмінно з чоловіком, допомагає йому тренуватися, але також тренує й інших відвідувачів стрілецького клубу.Мрію про клуб подружжю вдалося втілити завдяки спеціальному навчанню для ветеранів при центрі Unbrоkеn. Після навчання вони подалися на неурядовий ґрант і виграли його. Це дало можливість купити обладнання для клубу. Міська влада Львова погодилася протягом року профінансувати оренду. Іван Роман і Лариса Василюк також є випускниками Школи інструкторів «Петроса» — проєкту, який виріс із щотижневих занять луком для ветеранів у лікарнях.

Школа інструкторів

Те, що лук став таким важливим елементом у відновленні Івана та багатьох ветеранів, — невипадково. Фактично «попередником» Паралімпійських Ігор були змагання зі стрільби з лука, які нейрохірург Людвіґ Ґуттманн провів серед ветеранів зі спинальними травмами у британському селищі Сток-Мандевіль ще у 1948 році. Доктор Ґуттманн вірив, що спорт може відіграти важливу роль як у фізичному одужанні, так і в емоційному відновленні ветеранів. У 1973 році разом із колегою він навіть опублікував про це статтю у журналі «Nаturе». Про цілющий вплив стрільби з лука на ветеранів, що відновлюються після поранень, Наталка Найда також дізналася вже після того, як ініціатива із четвергових занять у лікарні для ветеранів переросла у більший проєкт. Одним із його елементів стала Школа інструкторів — спеціальне навчання, підготовлене командою «Петроса» та партнерами, аби ветерани могли навчати вже цьому спорту як побратимів так і цивільних, і творити власні осередки. «Виявляється, після Другої світової війни стрільбою з лука реабілітовували поранених військових також у Польщі та Німеччині. Ми цього не знали, коли починали, бо просто робили те, що нам подобається», — розповідає Наталка.10 травня 2025 року завершилася перша Школа інструкторів «Петроса» На курс тоді подалося 24 ветерани, 19 взяли участь, а 9 — створили власні осередки. У вересні 2026 року завершилася вже третя ітерація Школи інструкторів, і тепер таких осередків 24. Вони працюють в Івано-Франківській, Миколаївській, Дніпропетровській, Херсонській, Чернігівській, Кіровоградській областях.Зустріч спільноти «Петроса» із олімпійським чемпіоном Віктором Рубаном. Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Як розповідає Наталка Найда, перша Школа інструкторів тривала три з половиною місяці, ветерани із громад Івано-Франківської області приїжджали до простору двічі на тиждень. Навчалися не лише стрільбі з лука, але й інструментам для ефективної роботи створених осередків: як комунікувати з громадою, де шукати фінансування, як вести соцмережі, як взаємодіяти з бізнесом та писати листи про підтримку. Дехто вже на час навчання мав підтримку від місцевих голів, а по закінченні був працевлаштований при комунальних закладах чи спортивних школах.

«Апачі» з Калуша

Один із учасників та випускників першої Школи інструкторів — ветеран Мар’ян Світличний з Калуша. Його історія знайомства з лучним спортом трохи інша, аніж у Івана Романа. Мар’ян Світличний долучився до війська як доброволець з початком повномасштабного вторгнення. Служив у лавах 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади. Виконував бойові завдання на Луганщині, де 9 травня 2023 року отримав два поранення, одне з яких було важким. Лікування тривало близько року. Ще під час лікування Мар’ян почав брати участь у різних змаганнях, а з лучним спортом та олімпійською чемпіонкою Катериною Дубровіною вперше познайомився під час змагань «Воля до життя» у Коломиї. «Десь за два місяці після тієї зустрічі вони приїхали зі змаганнями у Калуш, і тут я зайняв перше місце серед любителів. Я тоді вдруге в житті тримав лук», — пригадує Мар’ян Світличний. Пізніше він потрапив на Школу інструкторів «Петроса», де знову зустрівся із Катериною Дубровіною і вже познайомився. А по завершенню школи отримав обладнання, з яким повернувся вже до рідного міста. Там почав проводити майстеркласи для ветеранів та зрештою започаткував власний стрілецький клуб «Апачі».Мар’ян Світличний під час благодійного заходу у Калуші. Фото із фейсбук-сторінки мера Калуша Андрія Найди«Тепер займаюся в Калуші адаптацією ветеранів до цивільного життя. Раз на тиждень приїжджаю працювати в лікарню. Там працюю з військовими кілька годин. Потім їду у реабілітаційні центри “4.5.0” та “Джерело”», — розповідає Тижню. За трохи більше ніж рік, що минув від часу проведення першої Школи інструкторів, Мар’ян Світличний заснував також свою громадську організацію, а до олімпійського лука додалася ще й гра в петанк. «Це перспективна гра, бо підходить усім. Лук не завжди легко опанувати», — вважає Мар’ян. Нещодавно він із командою повернувся із змагань з петанку в Ужгороді, у яких брали участь гравці не лише із України, але й із Словаччини, Данії та інших країн. Мар’ян також долучається до роботи із новими учасниками Школи інструкторів.Окрім Івано-Франківської області, «Петрос» уже провів Школу інструкторів для громад Миколаївської, Дніпропетровської, Херсонської та Чернігівської областей. Але формат навчання для кожного з регіонів був різним з огляду на безпекові виклики. В Миколаївській області команда «Петроса» проводила триденний інтенсив у кожній із громад. «До обіду в нас теорія. Я розповідаю про те, де шукати кошти, як комунікувати. Після обіду Катерина Дубровіна і ветеран Олександр Зірка навчають стрільбі з лука, техніці безпеки та іншим аспектам роботи із матеріальною частиною», — розповідає Наталка Найда. На Дніпропетровщині команда збирала учасників на такі ж триденні інтенсиви у трьох містечках області, а учасники із Чернігівської та Херсонської приїздили до Івано-Франківська. Після цього є також частина із онлайн-зустрічами та лекціями. По завершенні школи учасники отримують обладнання і, вже маючи його, розвивають осередки у своїх громадах. Команда «Петроса» також підтримує постійний зв’язок із випускниками своєї Школи.Для багатьох громад саме такі осередки, які створюють випускники Школи інструкторів «Петроса», стають місцем, де можуть спілкуватися ветерани, цивільні та військові. На тренування також часто приходять діти, адже у деяких громадах такі осередки — це чи не єдиний простір для спільного здорового дозвілля. Часто це також діти військових, а дехто із них пережив втрату рідних на війні. Тож одним із наступних проєктів, які планує запустити «Петрос», буде навчання інструкторів комунікації із дітьми полеглих героїв.Змагання на Дніпропетровщині, вересень 2026. Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Для Наталки Найди важливим елементом роботи є також, аби громади, де створено осередки, співпрацювали та комунікували між собою. Як про один із найуспішніших прикладів вона розповідає про громади Миколаївської області, де до початку ініціативи «Петроса» стрільби із олімпійського лука взагалі не було. Нині ж там працюють чотири осередки (у Баштанці, Новому Бузі, Вознесенську, Березнегуватому), започатковані випускниками Школи інструкторів. У травні 2026 року Вознесенський клуб із стрільби з олімпійського лука організував змагання, а вже у серпні спортсмени цього клубу поїхали на змагання організовані клубом у Новому Бузі. На тренування приходять усі охочі: ветерани, діти, мешканці громади, а також військові. «Багатьом військовим потрібне відновлення, тому часто військовики, які базуються десь неподалік від наших осередків, також приходять на тренування», — розповідає Наталка Найда.У вересні цього року, на завершення Школи інструкторів у Дніпропетровській області, команда «Петроса» організувала фестиваль адаптивних видів спорту. Його учасниками стали представники не лише громад цієї області, але й Чернігівської, Херсонської та Миколаївської областей. Такі події — важливий елемент відновлення та можливість переключитися у громадах, які живуть у постійній напрузі через російську війну й атаки ворога.«Для мене найбільший біль — це коли ми втрачаємо людей у тилу. Коли вони вже повернулися додому, пройшли все це пекло, особливо після поранення, але ми їх втрачаємо, тому що люди починають вживати алкоголь, наркотики, закриваються в хаті», — розповідає Наталка Найда.Спорт та спільнота — це якраз те, що дає ветеранам наснагу, а громади мають привід для взаємодії та спілкування.Фестиваль адаптивних видів спорту в Дніпропетровській області. Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Команда «Петроса» нині прагне, аби спортивні осередки розвинулися у якнайбільшій кількості громад України. Однак вони також розуміють, що задля ефективної роботи, ці осередки мають ставати самозарадними: вміти спілкуватися із місцевою владою, донорами, місцевою громадою. «Їм іще потрібна постійна підтримка, для них також дуже важливо, що хтось про них думає, комусь можна подзвонити, аби порадитися чи просто виговоритися. У нас дуже класна спільнота лучників», — пояснює Наталка те, що стримує її від бажання стрімко розширювати проєкт на нові області. Водночас волонтерка відзначає, що вони прагнуть розвивати нові види спорту у вже наявних осередках.***На вершині Петроса відкривається один із найкрасивіших видів українських Карпат. Можна побачити увесь Чорногірський хребет, усі українські двотисячники, тож мандрівник отримує добру винагороду за такий непростий підйом. Наталка Найда та команда «Ветераницивільні Петрос» узялися за один із найскладніших напрямків відновлення нашого суспільства, але вже навіть проміжний результат цієї роботи дуже схожий на відчуття мандрівника, який врешті вибрався на вершину Чорногірського Петроса.