Український тиждень

Економічна ситуація на Закарпатті спонукала заробітчан їхати за кордон — туди, де множилися гроші, але ділилися сім’ї. Це історія про тугу за домом, реальність емігрантських буднів у Чехії, зміну ставлення до українських заробітчан після повномасштабного вторгнення, церкву як осердя спільноти та вибір наступного покоління. Василь Сойма з Лазів був трудовим мігрантом понад 20 років: жив між родиною в Україні та роботою в Європі. Нині він нарешті робить спробу заробляти вдома.

У лелечому гнізді

Зелений. Блакитний. Золотисто-медовий. Хвилі сільського пейзажу, колихані вітром, виблискують перед моїм оком. Липневий вечір. Земля буяє зеленню трав, які де-не-де скошені. Колись тут кожен куточок був доглянутим, а зараз — природа бере верх і дичавіє, адже людських рук на неї не стає. Багато сімей виїхало. Береги мілкої річки Тячівець порослі верболозами, від чого і походить назва села — Лазѝ.Лелеки в гнізді навпроти хати Василя. Фото авторкиСело на Закарпатті є частиною Тячівської міської громади, що на кордоні з Румунією. Центральна вулиця — Перемоги, мов звивисте тіло гірського плазуна лежить у ярах поміж горами і простягається аж на 15 кілометрів. Я прямую асфальтованою Перемогою до хати лазівчанина Василя. Суцільна, переривчаста, знов суцільна — осьова дорожня розмітка веде мене траєкторією на південь. Минаючи жовто-блакитний залізний міст, я зупиняюся поглядом на лінії горизонту — пухнаста, кучерява, місцями заокруглена, дуже нагадує овече руно, тільки зелене. Гори у цій місцевості не високі, тому густо вкриті листяними лісами: дубовими, буковими, грабовими. Таке собі лісове руно.Великий двоповерховий будинок з високим парканом стоїть на східному боці вулиці. Ліворуч та праворуч від нього тягнуться ряди сусідських будинків. Деякі трохи менші, одноповерхові, але здебільшого мають мінімум два поверхи, округлі еркери (невеликі башточки на фасаді), колоноподібні виступи, веранди чи просторі ґанки. Авжеж, майстри, які їх планували й будували, вони ж власники (переважно), заробляють на життя будівництвом та ремонтними роботами, тож логічно, що для власного помешкання стараються чи не найкраще і дають волю фантазії. Навпроти оранжевого будинку Василя бетонний стовп лінії електропередач, на верхівці якого лелеки звили гніздо. Двоє дорослих птахів щось порпають довгими дзьобами у своїй фактурній оселі. Не менш вправні майстри, ніж закарпатські заробітчани. Три невеличкі голови малих пташенят ледь виглядають із гнізда. Потребують батьківської опіки й присутності.Василь з дочкою Златою та сином Давидом. Фото авторкиНаближаючись до будинку, чую дитяче белькотіння. Брама на воротах прочинена, звідти несміливо визирають дві пари очей.— Привіт! Де ви там ховаєтесь? — вітаюся я до чотирирічної Злати та одинадцятирічного Василя.Мала миттю хапає брата за руку. Дві пари очей продовжують несміливо зиркати на мене і мій фотоапарат, який хвилину до цього ловив своїм дзеркальним оком лелечине гніздо. Крізь прочинену браму я заходжу у двір. Старша дочка Влада підмітає бетонне подвір’я, вітається зі мною. Владі 15, вона щойно закінчила середню школу і збирається вступати до медичного коледжу, щоб у майбутньому стати стоматологинею. Розумію, що допомагає матері глядіти молодших, адже коли просить брата провести мене до хати, той залюбки виконує прохання старшої сестри.

Заробітчанська арифметика

Трудова еміграція після відновлення незалежності стала масовим явищем для життя пересічних сімей на Закарпатті. Гірський регіон, географія якого не сприяє ані масштабному вирощуванню сільськогосподарських культур, ані розвитку промисловості, яка б створила можливості для працевлаштування населення, опинився в ситуації, де безробіття стало повсюдним явищем.Чоловік середнього зросту, в спортивному одязі та домашніх капцях зустрічає мене у дверях.Василь з молодшим сином Давидом. Фото авторки— Дома я тепер працюю. Три тижні як повернувся з-за кордону. Думались ме довго, бо там [в Чехії — Авт.] ся все настроїло. Я там 10 году робив, з них 6 — офіційно. Переживав, чи вдасться щось дома налагодити з роботою, якщо повернуся в Україну, — каже Василь Сойма. — Ниє́ людей, ниє́ кому робити тут. Тому й вирішив спробувати дома. Цей місяць допрацюємо і я хочу видіти скільки заробляється.Василю 38 років. Більше половини життя чоловік працював на заробітках: 10 років у Москві, ще понад 10 — в Чехії. Він охочий до розмови і радий поділитися своєю історією, запрошує мене сісти на великий диван бежевого кольору у просторій вітальні, гукає дружину Оксану. Вона виходить з кухні, пропонує мені випити чаю і каже, що скоро принесе пончики з цукровою пудрою. Ґазди (господарі — Авт.) чекали на гостю. У вітальні прибрано, навіть дитячих іграшок нема, адже всі вони згромаджені великою купою під сходами у сусідній кімнаті, де чемно на дивані зі смартфонами в руках вмостилися діти. Знайомлюся з найменшим, Давидом, йому майже два. Він із цікавістю приглядається до мене, а потім ховає зашаріле личко у батькових руках.У всі часи сільське життя вимагало від людей певного набору навичок для виживання та облаштування мінімальних умов затишку — побудувати будинок, зробити ремонт всередині, впорядкувати двір і город. Тож свій перший досвід майбутньої роботи Василь отримав вдома від батька. Перша оплачувана робота була в рідному Тячеві, там допомагав на будівництві, маючи всього 16 років. Потім трапилося працювати в Одесі. Далі — за кордон.Для такої роботи не потрібно було закінчувати університет чи проходити спеціальні курси, цими знаннями ділилися між родичами, сусідами та знайомими, просто, без задньої думки. Хоча вищу освіту Василь таки отримав, у «кращих» українських традиціях.— Короче, все життя на колесах, — з присмаком суму, але прагматично підсумовує Василь. — А я ще й вчився, в мене є диплом. Тернопільський комерційний інститут.Питаю, чи економічний факультет.— Йооо, — сміється Василь. — Бакалавр. І Спеціаліст «Економіка. Підприємство». Коли я кажу в Чехії, що у мене вища освіта та ніко (ніхто — Авт.) мені не вірить. Коли чехи бачать диплом, одразу лаються «ty vоlе» (чеськ. дослівно — ти віл, використовується як лайка — Авт.). А я кажу: бачиш, оце я зі своїм дипломом тебе обробляю тут.І хоча ці, старі як світ, професії будівельника, маляра чи електрика в капіталістичному устрої утратили престижність, попит на них існує завжди і всюди. То здавалося б, чому ці без перебільшень базові навички середньостатистичних жителів села, не стали їхнім «хлібом» вдома? Проблема в тому, що довгі роки оплата праці серед робітничих професій в Україні залишається у кілька разів меншою ніж за кордоном.Арифметика заробітчанського життя проста: вдома заробляєш — витрачаєш — виходиш в нуль, це ще якщо пощастить знайти таку-сяку роботу.1-1=0За кордоном заробляєш вдвічі–втричі більше — приїжджаєш витрачати вдома — в залишку маєш гроші, які можеш відкласти для покупок, що виходять за рамки прожиткового мінімуму. Тобто трохи більше, ніж на хліб і воду. Така собі спроба досягти рівня життя середнього класу.2-1=1— Зараз в Чехії заробляють приблизно 60-65 тисяч чеських крон (>120 тисяч гривень) в місяць. 20 тисяч оренда квартири, 11 тисяч податки, близько 10 тисяч витрачається на харчі, інше — заробіток, який можна на щось відкласти. Якщо там живеш сам, то можеш відкласти більше 1 тисячі доларів у місяць. Якщо приїжджає сім’я до тебе за кордон — нич ни залишається, все йде на прожиток, — стверджує Василь. — Вдома розходи менші, але й заробітки менші. Проте є свої плюси, бо ти — дома. Дома спиш, живеш, дома жона і діти — всі вракашѝ (разом — Авт.). Ти у своєму будинку, за ним доглядаєш. А коли я на заробітках, то мушу платити, щоб чужі чоловіки ремонтували щось у моєму будинку, якщо треба. Одне добудував, друге — розвалюється. Будинок потребує догляду.Василь на Головному вокзалі в Празі, жовтень 2021 року (фото з архіву героя)Коли Василь тільки приїхав до Чехії, то жили вони по вісім чоловік в одній кімнаті. Дво- чи навіть триповерхові ліжка. Жили на обітовнях (чеськ. гуртожиток — Авт. ), щурі там такі величезні, ледь не як свині. У 12 кімнатах жило 52 людей. Кімнати п’ять на шість метрів. На всіх цих людей була одна пральна машинка, три душові, два бойлери, які нагрівали воду, по 100 літрів кожен. На людину десь 20-25 літрів води треба, тобто до десяти людей могли помитися теплою водою. Інші чекали. Бо з роботи всі приходили майже одночасно, від 17:00 до 19:00 вечора. Ну і бувало, чоловік потім сидів-чекав, поки нагріється вода, спітнілий за цілий день з роботи, шукав чим зайнятися, варив вечерю, наприклад, і його черга в душ доходила аж о першій-другій ночі. Але, звісно, в порівнянні з Росією це були квіточки. Там заробітчани не почувалися вільно. Ти був ніким і звати тебе ніяк. Приїжджаєш на вокзал і одразу міліція може зупинити. Навіть якщо в тебе все в порядку з документами, але вони кажуть заплатити, то мусиш дати 1000 рублів, бо ти українець. Там люди спали у металевих вагончиках. Милися на вулиці, навіть взимку. Тому в Європі різниця відчувалася одразу, це була та сама Європа, в якій реально краще. Омріяна. Цивілізована. Чоловіки стали до роботи, почали працювати швидко, гнати так само, як в Москві. Потім приходить чех на контроль і каже:— Якщо ви будете працювати і далі так, як зараз, то за три місяці на цьому будівництві роботи не буде. Все буде виконано. А ми цей об’єкт маємо здавати за рік.— Тоді ми зрозуміли, що тут все инак (інакше — Авт.), — каже Василь. — У Росії ми працювали на результат: чим швидше робиш, тим більше встигнеш — більший заробіток. В Чехії робота і оплата за години, там нема куди спішити. Бувало, приходить бригадир і забирає якийсь інструмент: будівельний рівень чи мастерок (кельм — Авт.), щоб ми не могли робити. Каже: беріть перерву хоч на годину, ідіть покуріть. А коли ти звик робити, то це складно. Як можна просто сидіти без діла? Але в Європі порядок, так і має бути, коли в тебе все офіційно. Головне — ти платиш податки і можеш бути спокійним, що в тебе все буде добре. Мені ся подобає, що в них такий порядок. От нам би так само в державі: хочеш робити — плати податки.Давид з кицькою Зефіркою. Фото авторкиРозмову перериває малий Давид з кицькою. Киця має сіамський окрас — світле кремове тіло, темні вуха, мордочка, хвіст і лапи. На шиї ошийник з маленьким дзвіночком. Це Зефірка.— Це Зефірка вже після банних процедур, — сміється Оксана. — Злата помила її, а потім кинула в пісок.Мала прибігає за братом і кицькою, позирає на мене з-під лоба.— Там трудно (сумно — Авт.) за сім’єю, за людьми своїми. Тут легко, тут добре, ти дома.— Тут сусіди тебе бачать на городі вже кличуть, вітаються, — жваво додає Оксана.— А там які сусіди? Там дикарство, — стверджує Василь. — Але я й там своїх сусідів знав, но а як, і мене знали. Коло нас там жила одразу одна бабка 80-річна, на поверсі ще одна бабка, професорка 85-річна, яка російською говорила, поверхом нижче діду десь 90 й бабі теж понад 80, все старики, восьмий і сьомий поверхи — все старики. На шостому і п’ятому я ни знав, хто жив. На першому і другому поверсі знав, бо там жили українці і кілька чехів. З 24 квартир, я знав сусідів з 12. З інших чотирьох під’їздів знав тих, з ким поряд паркувався. Але зранку в неділю ходили з дітьми гуляти, коли вони приїздили до мене, — ні душі на вулиці. Суцільне дикарство.

Вдома краще

Запитую чи є щось таке у чеському менталітеті, що подобається і хотілося б наслідувати. Василь задумується. Піднімає брову і морщить лоба. Після довгої паузи відповідає:— Наші люди культурніші, порядніші, вихованіші. Нема такого, чого б ти хотів від них перейняти. Багато чому їм треба б повчитися у нас.Тривалий процес сезонної трудової міграції українців із Закарпатської області, який став для них нормою життя, пізніше утворив підґрунтя для нової хвилі еміграції після повномасштабного вторгнення. Величезна кількість сімей, чоловіки в яких все життя жили отак «на колесах», між Україною та ЄС, між домом та заробітками, виїхали повним складом після 2022 року. Деякі й досі живуть на дві країни, тільки тепер жінки їздять до чоловіків, а не навпаки. Хтось повернувся в Україну на зовсім, адже не витримує такий довгий час бути далеко від рідного дому.Василь на реконструкції Костелу Пресвятого Серця Господня на Виноградах, Прага, серпень 2019 року (фото з архіву героя)— Я б там жив. Якби ни було куди ся повертати. Якби не було збудованої хижі (хати — Авт.). Якби ни було влаштоване життя тут, вдома. Мені майже 40, та я б ризикнув там купити житло в кредит. Але я ни роблю цього через сім’ю, в першу чергу. Оксана давно мені казала, мовляв, пробуй шукати роботу вдома. Я боявся, а зараз рішив спробувати. Наразі працюю. Хто зна, може, за пів року-рік знову доведеться збирати ташки́ (сумки — Авт.), заводити корито і їхати, — жартує Василь. — Час покаже.Усмішка, як натягнута тятива, виразніє на його обличчі і мовби ховає за собою щось недосказане. За променем надії на краще ховається примирення, прийняття власної долі, ніби еміграція неминуча її частина.— Я туди ніколи не хотіла, — твердо додає дружина Оксана. Вона заходить до вітальні слідом за м’яким і солодкавим ароматом свіжої випічки, який опинився в кімнаті раніше за неї. В руках тримає тарілку з пончиками. Теплі брунатні колобочки, притрушені цукровою пудрою, мимоволі змушують рот наповнюватися слиною.Василь продовжує:— Вдома заробітки тяжкі, все руками, а там легше фізично. Ось жінка може піти поприбирати кілька разів на тиждень і вже на місяць матиме 25-30 тисяч крон. Там можна тоже відкласти, якщо роблять обоє з подружжя. Дітям там важко буде, особливо старшим. Малі ще, може, й втягнулися б.— Вася, чи хочеш до Чехії? — питає батько сина.— Нє, — ствердно відповідає малий.— А жити там?— Нєа.— Чого? А якби треба було?— Я б не поїхав, — щиро каже Василько і тягнеться за пончиком до білої тарелі.

«Ти ся заряджаєш цим»

Василь — протестант. Відвідує Церкву Християн Сьомого Суботнього Дня. Це вагома частина його ідентичності, адже християнська спільнота цієї церкви це і основне коло спілкування, і люди, з якими вперше поїхав до Чехії, і ті, з ким за кордоном проводить малу крихту вільного часу.Біблії на полиці у вітальні. Фото авторки— Спочатку, коли я тільки поїхав, то нас було багато суботників (самоназва учасників цієї спільноти — Авт.) в одному гóроді й ми робили собі зібрання самі, по квартирах і будинках, — розповідає Василь і, з-під обтяжених втомою повік, у карих очах починає виблискувати радість.З часом за кордон почало приїжджати все більше людей з цієї церкви — в основному всі їхали в столицю, тому у Празі організували Дім Молитви. Спільнота доволі закрита, там усі свої, закарпатці, тільки з різних сіл і міст: Кричово, Теребля, Руське Поле, Тячів, Бедевля, Добрянське, Лази, Ільниця, Виноградово. Міша Чопик і Вася Куцин з Лазів перші ініціювали такі зібрання в Празі. Спершу збиралися в будинку Міші, потім орендували приміщення в готелі «ІLF». А вже у 2020 році почали орендувати великий конференц-зал на «Моdrý Раvіlоn», Прага-4 (назва району міста — Авт.). Зараз людей стало настільки багато, що зібрання проводять у двох місцях, бо важко знайти локацію, де всі б помістилися.— Але то треба, йти до церкви. Я розумію, може, ни кожен тиждень ся йшло, пóрас (іноді — Авт.) пропускаєш. Але там добре. Хочеться побачитися зі своїми. Коли приходиме, то наговоримеся так! Зібрання ся закінчує о 14:00, а ми нíґда (ніколи — Авт.) о 14:00 не йдемо, бувало, до 16:00-17:00 просто сидимо й спілкуємося. А звідти по дорозі ще заходимо до тестя й тещі в гості, бо вони теж на заробітках у Празі, то там аж до темної ночі ся засиджуємо. Це неймовірний позитив, ти ся заряджаєш цим. В церкві помолишся, почитаєш, побудеш собі із людьми. Може, це і є підтримка, відчуття дому. Ніби так і має бути.— 148 кілометрів в одну сторону, щоб потрапити на зібрання в суботу. Півтори години їзди. По да́льниці (чеськ. автомагістраль — Авт.) їдеш швидко, а вже у самому місті пробки. Ни такі, звісно, як в будні, бо чехи в суботу переважно відпочивають, а то напевно, ті, хто в суботу їздять, то все наші, — сміється Василь. — Наші деякі можуть працювати і сім днів на тиждень.

2022

— Чехи знають, що ти з України. Вони, зазвичай, запитують звідки саме. Кажуть ага, Подкарпатська Русь. Вони знають, що це за регіон, що він був частиною Чехословаччини. Навіть місто Тячів деякі знають. І вони до тебе ставляться нормально, практично як до свого. До закарпатця можуть підійти, поговорити, все ок. До українців, які приїхали туди після 2022 року, ставлення вже інше. Раніше ти б ніде ни почув «забирайтеся до України». Навпаки, кликали на роботу, заохочували. Відколи поприїжджали люди, які сидять на соціальних виплатах як біженці і ни хочуть працювати — ніякої поваги до українців, тільки ненависть. Всі, хто туди їхав на заробітки раніше, — люди з головою і з руками, які вміли й хотіли робити. Зараз там купа наших на соціальних виплатах сидять, а ставлення погіршилося до всіх, навіть до працюючих. Сам знаю людей, у яких були такі випадки, що чехи їм казали: що ви тут забули, їдьте додому робити або йдіть воювати. Агресують на тих, хто ни знає мови, обзивають тупими, навіть в магазині може таке статися. До 2022 року ни було такого. Нас любили і поважали, казали, що українці трудолюбиві, підтримують економіку. Тепер йде мова про всіх українців, узагальнено. Раніше йшла мова більше про закарпатців, бо в основному працювали люди з нашого регіону…

«Якби ж то і я міг…»

— Ніч тебе відправила на роботу, ніч тебе зустріла з роботи. Ти відпрацював свої 10-11-12 годин. Вночі пішов, вночі прийшов. Ще іноді по дві години добираєшся до тієї роботи. Офіційну зарплату ти отримуєш за вісім годин, у мене це 37 тисяч крон, все інше — в конверті, бо це понаднормові робочі години. Чеські роботодавці це толерують, бо їм вигідно. Збільшення продуктивності праці, нарощення ефективності виробництва чи будівництва. Самі ж чехи ни роблять так багато годин. Вони кажуть, що живуть вдома, а ни виживають. Їм ті кілька тисяч на місяць різниці ни складають.Пончики. Фото авторкиДавид прибігає і хапає з тарілки вже четвертий пончик. Не доїдає, але злизує пудру. Знов соромиться і ховається за батьковими плечами.— Владко, а ти чи хотіла б жити в Чехії? — питаюся в дівчинки.— Нєа. Там тяжко, треба мову вчити. Тут дома своє все.— А якби я сказав: збираємося і завтра їдемо? — питає батько.— Я б не поїхала, лишилася б вдома.— І що б ти дома робила?— Я б знайшла що робити.— Якби ж то і я так легко міг сказати, що залишаюся вдома, — з сумною усмішкою додає Василь. — От в мене є знайомий, який вже 24 роки живе в Чехії. Він недавно приїздив сюди в село як на дачу, на один тиждень. Каже, шо його дім там тепер. Але який то дім? Ти там все одно українець, а для них — чужинець.Репортаж написаний в рамках магістерського проєкту «Наші серед чужих»: цикл художніх репортажів про трудову еміграцію на Закарпатті Школи журналістики та комунікацій УКУ