Кожен із нас, мабуть, поклав у свій «тривожний наплічник» бодай одну книжку. Хтось обрав Біблію, хтось — любовний роман, хтось — збірку віршів. Так, читання не є тією обов’язковою умовою, яка визначає тривання біологічного життя людини. Але для її емпатичного, духовного, соціокультурного розвитку книжка — це, як то кажуть, must hаvе. Звісно, війна багато що перекроїла і змусила багатьох переглянути пріоритети. Але чи стосується це також і читання? Чи відмовилися українці від книжки, відклавши її «на потім», на час, коли настане мир? Про це та інше Тиждень говорить із Людмилою Скоковою, докторкою соціологічних наук, виконувачкою обов’язків завідувача відділу соціології культури й масової комунікації Інституту соціології НАН України.— Наскільки соціологи занурені у вивчення культурного дозвілля соціуму? Яке місце у ваших дослідженнях займає моніторинг того, як часто респонденти відвідують театри, кіно, виставки тощо?— Безперечно, такі дослідження є предметом нашого постійного зацікавлення. Але я хотіла б відзначити, що включеність людей у подібні практики, тобто дозвіллєва активність, відвідування культурних закладів тощо, залежить від різних соціокультурних чинників. Серед них — і індивідуальний ресурс людини, її так званий культурний капітал, тобто рівень освіти, сформовані смаки, готовність до сприйняття літератури, мистецтва тощо. А також і фінансовий та інфраструктурний чинники, тобто наявність за місцем проживання людини того-таки кінотеатру, музею чи бібліотеки.І тут населення поділяється на декілька груп або стилів культурного споживання. Перший з них — це низький рівень залученості до всіх цих занять. Коли на запитання «чим ви займалися у вільний час?» респондент відповідає «нічого не робив», «просто відпочивав» або ж «дивився телевізор», «спілкувався зі знайомими». Так відповідають до 54–66 % опитаних.Далі йде середній рівень споживання. Його демонструють 14–24 % респондентів. Тут уже додається і читання книжок, і походи в кіно. Тут бачимо ширший діапазон занять, так само як і на верхньому щаблі споживання культурного продукту (20–25 %). Середній та високий рівні більше характерні для молоді й осіб середнього віку, а також для людей освіченіших, заможніших і мешканців великих міст.— Війна поставила подібні дослідження на паузу?— Певною мірою так. Культуру в нас завжди вивчали не так прискіпливо, як бачення респондентами політичної й економічної ситуації. Але у час війни якраз зацікавленість культурою як продуцентом, транслятором смислів і цінностей стає наочнішою. Адже суспільство намагається осмислити те, що відбувається, в тому числі й зміни у самосприйнятті, у культурній ідентичності. Саме через це різні державні інституції та громадські організації починають частіше замовляти комерційним соціологічним центрам дослідження на ці теми.Додам, що у нас в Інституті соціології Національної академії наук України ще з початку 1990-х років проводиться моніторинг «Українське суспільство». Ми опитуємо респондентів за однаковою методикою, і в тому числі маємо блок питань, які стосуються культури. Тобто у нас накопичена дуже цікава емпірична база, яка дозволяє відстежувати динаміку культурних процесів. На жаль, у час війни вже немає періодичності, яка була раніше, хоча за декількома напрямками ми й далі отримуємо інформацію і порівнюємо з довоєнними даними.— І що показує динаміка довоєнних і воєнних процесів?— Приміром, ми ставили цікаве запитання — і у довоєнний період, і вже зараз: «Що вам здебільшого заважає активніше брати участь в культурному житті?». Приблизно кожен третій відповідав на нього так: «бракує часу», «незручний час культурних заходів», «складно добиратися до місця проведення».На другому місці була відповідь про те, що участь у культурних заходах надто дорога в фінансовому сенсі — недешеві квитки тощо. У 2020 році до чинників, що перешкоджали долученню до культурних процесів, додався ще й карантин у зв’язку з пандемією коронавірусу.Нині, у воєнний період, до 38 % респондентів як чинник, який заважає поринути у культурне життя, вказують наслідки бойових дій. І це виявляється найважливішим. Тобто люди зазначають як перешкоду обстріли, тривоги, комендантську годину тощо. І тут дуже значущою виявляється регіональна диференціація. Бо якщо у нас є регіони більш-менш безпечні порівняно з прифронтовою зоною, то природно, що й відповіді там відрізнятимуться.Буває й так, що ми пропонуємо респондентам додати свій варіант відповіді, залишаємо відкриту графу. Тоді вони часто пишуть — ще й зі знаками оклику! — що, мовляв, нині не до культури, бо гинуть люди. Або зазначають, що культурне дозвілля їм не по кишені, адже передусім вони перераховують кошти на ЗСУ. Ось у цьому й полягає різниця з довоєнним і нинішнім періодом.— А якщо говорити про читацькі практики, якими цифрами ви можете поділитися і які тенденції відзначити?— На жаль — і тут безвідносно до війни — слід констатувати, що починаючи з 1990-х років спостерігається тренд на зниження читання. От вам дві цифри з двох часових зрізів.
1994 рік: 38 % респондентів зазначають, що читають літературу постійно.2016 рік: про регулярне, щотижневе читання говорять лише 17 % опитаних.
Ось така частка активних читачів тримається і надалі.Існує також сучасний цікавий тренд видовищності та соціальності зацікавлення читанням. З розвитком соцмереж з’явилася мода на ведення книжкових блогів, огляд літературних новинок, створення книжкових клубів. Люди фотографуються та знімають відео зі стосиками книжок, які придбали на ярмарках, презентаціях, книжкових форумах, радіють гарному оформленню книжок.Досить часто друковані книжки виглядають настільки гарно, що їх приємно мати у своїй оселі навіть як своєрідний предмет мистецтва. Книжка може бути й соціальним медіатором. Серед читачів майже половина відповідають, що обрали книжку для читання за рекомендаціями друзів. Тобто, читацька культура продовжує жити й у таких нових формах — соціальності, видовищності, матеріальності.— А під час війни активних читачів вочевидь стає ще менше?— Упродовж останнього десятиліття кількість тих, хто читає постійно, регулярно, тримається на більш-менш однаковому рівні. У 2023 році вийшло велике дослідження Київського міжнародного інституту соціології, присвячене культурним практикам, яке показало, що неактивні читачі, тобто ті, котрі не читають зовсім або ж 1–2 книжки на рік, становлять 62 % від загальної кількості респондентів.Але причина зниження інтересу до друкованого слова (бо з нашого повсякдення, на жаль і здебільшого не з провини читачів, практично щезли газети, журнали) — не лише у війні. З’явилися нові культурні практики, які займають вільний час людей. Це найрізноманітніші соціальні мережі, месенджери, які сформували нову цифрову мережеву культуру, це новий тип медіа, які з кожним роком стають дедалі популярнішими. Вони витісняють дозвілля «аналогового» часу, бо навіть телебачення, яке ще 10 років тому дивилися 70–75 % респондентів, тепер дивляться десь відсотків 25, частіше — люди старшого віку.— А чи змінилася філософія читання порівняно з довоєнним часом?— Тут є цікавий аспект. Про те, що приблизно 60 % респондентів не читають книжки, ми вже сказали. Але на замовлення Інституту книги було проведене інше дослідження: про те, скільки друкованих, електронних або аудіокнижок опитані громадяни придбали за останні три місяці. Так от, 1–4 книжки придбали 24 % респондентів, 5–12 і більше — 18 %. Це досить високий рівень. Якщо порівняти з опитуванням Інституту соціології у 2016 році, то лише 16 % відповідали, що витрачали гроші на придбання книжок.— Словом, змінилася не так філософія читання, як споживання?— Це велике питання, пов’язане з різноманітними чинниками. Ще донедавна електронні книжки купували лише 2–3 %. А хтось купував їх і викладав в інтернет, створюючи такий собі сірий ринок читання, коли через піратські копії автор чи видавництво були позбавлені своїх роялті. І це також провокувало й обурення, й обговорення у суспільстві.Але зараз, коли росіяни почали знищувати книжкові склади, видавництва роз’яснюють читачам, що навряд чи зможуть відновити наклад, який згорів абощо. Тобто закликають купувати електронні версії, що, напевно, дійсно вплине на продажі.— А я читала інші заклики: навпаки купувати більше друкованої продукції постраждалих видавництв, щоб підтримати їх фінансово у скрутний час. — Так, я знаю про це. Але запаси друкованих видань можуть закінчитися, якщо постраждалі видавництва не зможуть відновити виробничі процеси. І тоді, вочевидь, сегмент електронних книжок буде розширений. Однак повернімося до змін у філософії читання, про які ви питали. Звісно, вони мають місце. Люди замислюються над тим, які смисли та цінності вкладають у те, що зараз читають.Бо, з одного боку, ми споживаємо знання, отримуємо естетичне задоволення. Тобто читання, як і раніше, виконує свої традиційні функції. Але увиразнився ще один, так би мовити, прагматичний аспект, який стосується і слухання музики, і читання, й інших занять, пов’язаних із дозвіллям. І цей аспект — відволікання.Відволікання від цього страшного навантаження війни. Пошуки внутрішньої рівноваги, вихід зі стану стресу, негативних емоцій, страхів. Це ті очікування від читання, на які вказували наші респонденти. Комусь, звісно, допомагало спілкування з близькими як засіб проти постійної напруги, але багато хто вказував саме книжку та музику серед чинників, які сприяють зменшенню стресу.— Книжка як елемент відволікання та протиотрута до стресу — це зрозуміло. А чи позначилися згадувані вами знищення складів видавництв, руйнація бібліотек, книгарень на системі цінностей українців? Чи активізувало це якісь захисні механізми свідомості, відчуття загрози для ідентичності?— Знаєте, ми давно спостерігаємо тренд на зацікавленість національно-культурним відродженням. Тому запитання про це досить часто були присутні у нашому моніторингу. Приміром, ми запитували: «Чи цінуєте ви можливість національно-культурного відродження?». І до війни люди відповідали: так, цінуємо, — але при цьому були коливання, в тому числі пов’язані з регіоном проживання, мовою спілкування і споживання інформації. На книжковому ринку, у медійному просторі домінували російськомовні продукти, що було і результатом несформованої державної культурної політики.А зараз ми бачимо явно виражений рух до того, що люди цікавляться саме українськими авторами, українськомовною продукцією. Іншими словами, читання в цьому сенсі стає не лише читанням як таким, а ще й символічним актом спротиву, ознакою того, що життя, в тому числі культурне, триває і розвивається навіть у час війни.Я пригадую, скільки людей відвідувало фестивалі «Книжкова країна». Насамперед було багато молоді — людей, які спілкувалися, ходили на лекції, на майстеркласи, стояли в чергах по автографи письменників. Усе це було дуже приємно бачити, адже такі моменти унаочнювали: українською культурою цікавляться не окремі групи ентузіастів, це вже стало більш-менш масовим рухом.— А якщо перевести це в цифри, то чи можете ви сказати, яка кількість респондентів перейшла на українську мову читання і споживає літературний продукт виключно цією мовою? — Такі нові цифри є завдяки опитуванням на замовлення Українського інституту книги. Соціологи ставили запитання: «Якою мовою вам зручніше читати книгу?». Але тут слід узяти до уваги, що існує так званий соціальний конформізм, коли й говорити українською мовою, і споживати українськомовну продукцію стає новою соціальною нормою.— Тобто бували випадки, коли респонденти прагнули бути в «мейнстримі» та давали не зовсім щирі відповіді? — Тут не все так просто. Не слід забувати — і це окрема тема — про високий рівень знання й української, і російської мови в суспільстві, про те, якою мовою люди звикли спілкуватися в повсякденному житті та споживати інформацію. Це дуже часто залежить від мови навчання в школі, мови отримання професійної освіти, від мови в медіа, у навколишньому середовищі.Зміни відбуваються, але не лінійно. За даними опитування молоді фірмою «Іnfо Sаріеns» у 2024 році, респонденти вказували на такі зміни за останні два роки: споживання українського контенту, наприклад купівля книжок, перегляд фільмів (52 %), спілкування державною мовою (47 %). Водночас російськомовні продукти популярної культури виробництва держави-агресора досі знаходять свою аудиторію і в Україні, як показують, наприклад, рейтинги переглядів чи прослуховувань в інтернеті.Щодо читання: у 2024 році, коли соціологи запитували, якою мовою зручніше читати книгу, українську обрали 53 % респондентів, російську — 8 %, а 39 % відповіли, що їм однаково зручно читати й українською, і російською. І це свідчить про сформовані звички, а їх не так просто змінити навіть за великого бажання.Але водночас, коли соціологи запитували, що саме читають наші респонденти, то на першому місці опинялася українська класика (40 %), на другому з однаковим результатом — сучасні українські автори та світова класика (34 %), а на третьому — сучасні іноземні автори (32 %). Тобто український та українськомовний сегмент усе ж таки попереду.— А наскільки свідоме руйнування української культури Росією, деструкція українського інтелектуального світу впливає на доброчинну поведінку українців? Чи спонукає це донатити також і на видавництва, книгарні?— В одному з опитувань фірми «Іnfо Sаріеnсе» 2024 року було запитання «Як часто ви берете участь у суспільному житті у вільний від роботи час?». Досить багато (15 %) респондентів відповіли, що роблять це постійно, а понад половина зазначили, що роблять це за потреби, коли вважають, що така участь потрібна.Наступне запитання стосувалося того, яким саме чином відбувається допомога. Респонденти обирали такі варіанти: «підтримую фінансово тих, кого вважаю за потрібне» (43 %). Або такі: «допомога в церковній громаді» (15 %), «особиста участь в організації різних заходів» (8 %), «участь у роботі громадської організації» (6 %). Тобто якщо виходити з того, що значна частина респондентів фінансово підтримує тих, кого вважає за потрібне, то можемо вважати, що й культурні ініціативи люди підтримують також.Але хочу зауважити, що є базові потреби, які закриваються в першу чергу. На прохання назвати три пріоритети, до вирішення яких респонденти готові докладатися у вільний від роботи час особисто, були озвучені такі першочергові завдання:
допомога армії (51 %),допомога ВПО (23 %),боротьба з корупцією (15 %),розвиток місцевої молоді (8 %),соціальний захист населення (7 %),сприяння бізнесу (6 %),проблеми культури (5 %).
— Якою є еволюція ставлення суспільства до книги від радянських часів, коли потрібно було здати 20 кг макулатури, щоб придбати «Трьох мушкетерів», і до сьогодні?— Еволюція полягає в тому, що виникли різні нові способи сприйняття інформації. Тому того, що в радянські часи читали більше, не слід драматизувати. Бо зараз відбувається переформатування способів подачі інформації. Комусь більшою мірою стає у пригоді перегляд роликів на ютубі, які можуть бути не тільки розважальними, але і пізнавальними, освітніми.А хтось знаходить корисну для себе інформацію у соцмережах, адже там не тільки інформаційний шум. Бо, зрештою, і книжки є дуже різні, й серед них трапляється відверта макулатура. Тобто не завжди коректно порівнювати різні способи здобуття інформації та однозначно стверджувати, що книжку читати краще, ніж споживати інформацію з інших джерел.— Гаразд, а чи еволюціонує знання як цінність в умовах війни? Чи змінилося ставлення українців до освіти дітей, до самоосвіти?— Знання та освіта — це різні речі. Але якщо ми прирівнюємо знання до освіти, то слід зазначити, що вища освіта популярна в нашому суспільстві.Дуже багато дітей після школи, після завершення середньої освіти йдуть у виші, отримують дипломи, і батьки їх усіляко заохочують і спрямовують на цей шлях. Хоча навіть довоєнні дослідження показували, що у нас є так звана надлишкова освіта, коли молоді люди отримують диплом, але потім не можуть знайти роботу за фахом. Вони йдуть на нижчі позиції, працюють не за спеціальністю, але вища освіта зберігає статус і престижність у соціумі.Але є цікавий момент: освіта змінюється, і тепер університети більше не є єдиними й унікальними надавачами освітніх послуг. З’явилося багато інших джерел, інших ресурсів, коли ти можеш навіть безкоштовно підвищувати рівень освіти.У 2026 році ми в Інституті соціології ставили нашим респондентам запитання «Які найважливіші кроки ви зробили для адаптації до життя в умовах повномасштабної війни?».
«Подбали про місце сховку» — відповіли 46 % респондентів;«знайшли роботу або додатковий заробіток» — 29 %;«здобули іншу освіту або підвищили кваліфікацію» — також 29 %.
— Майже кожен третій…— Так, але тут іще цікавий віковий розподіл. Серед молоді віком 18–29 років кожен другий відповів, що підвищив кваліфікацію чи потурбувався про освіту. Було й інше запитання в опитуванні саме молоді у 2026 році (Національне українське молодіжне об’єднання), яке теж стосувалося навчання: «Чи є у вас бажання здобути якісь професійні навички й отримати знання?». Негативно відповіли лише 15 %, усі інші обрали якусь нову навичку. Приміром, 31 % респондентів виявили бажання вивчити іноземну мову, ще хтось захотів покращити свої знання у сфері ІТ. Багато хто обирав психологію, роботу з фінансами тощо.А далі соціологи спитали людей, яким чином ті планують здобувати оці нові навички. Серед варіантів були заклади формальної освіти, тобто коледжі, університети тощо. Так от, скажімо, в аспекті вивчення іноземної мови 43 % обрали варіант якраз неформальної освіти, тобто зробили ставку на індивідуальне навчання, тренінги, участь у громадських організаціях, інтернеткурси. І лише 28 % заявили, що готові продовжувати освіту у вишах. Тобто існує такий цікавий і важливий тренд.Також було запитання, що важливіше для отримання хорошої роботи. І, уявіть, диплом про формальну освіту обрали лише 18 % опитаних, тоді як 72 % зазначили, що важливішими для них будуть практичні навички та знання, отримані за допомогою неформальної освіти, тренінгів абощо. Але в кожному разі, як бачимо, знання цінуються, і молоді люди шукають шляхи їх здобути.А загалом нині закладено тренд на те, що здобуття знань не обмежується лише дитячим або юнацьким віком. Навчаються і дорослі, й люди у поважному віці. Ідея освіти протягом життя поширюється і на університети також: вони теж прагнуть залучати людей, які в них навчалися б, попри вік. Таким чином, у цій царині відбувається справжня перебудова.
