Мова, пам’ять, смерть і Бог у новій поетичній збірці Сергія Жадана
Go to all channel news«Як це — …вибачати тому, хто прийшов тебе убити» (Жадан, «Нерозбірливо»)
У вересні 2026 року вийшла нова збірка українського письменника, поета, перекладача, громадського діяча, волонтера, фронтмена рокгурту «Жадан і Собаки», а з 2024 року — військовослужбовця 13-ї бригади НГУ «Хартія» Сергія Жадана під назвою «Гімни барокових війн». Видання побачило світ у видавництві Меrіdіаn Сzеrnоwіtz (Чернівці). В книзі зібрані поезія, проза і графіка/малюнки самого автора. Читач наче потрапляє всередину барокової музичної композиції, де поєднані сувора математична, логіка та глибока, майже екзальтована, емоційність (афекти).
«Наостанок вас будуть змушувати.
Добрі люди будуть змушувати вас говорити правильні речі.
Речі, на яких нібито тримається світ»
(Жадан, «Лютер»)
«Діти, народжені поміж війнами,
Мов стебла, покладені поміж сторінками
Шкільних підручників:
Нині ми почуваємося як вірші, які ніхто не читав»
(Жадан, «Лютер»)
Жадан починає з теми «стійких» дітей, «дітей Батьківщини», «що вижили у Віфлеємі», «що бачили, як горять їхні школи». За них страшно. Не можна лишитися байдужим до їхньої долі. Добре було би з дітьми помінятися місцем, пише Жадан, «щоб найбільшим смутком в житті залишалася школа». Діти — це «люди вивітреної країни, свідки ще однієї з історій». Жодне покоління на цій землі ще не прослизнуло поміж війн, зазначає поет.
«Легко бути просто чужим.
Пам’ять на дотик зазвичай бридка.
Просто тішився.
Просто жив.
Не написавши про це ні рядка»
(Жадан, «Целан»)
Автор, мабуть, як і читач, бажав би народися на пів століття пізніше, але в тому самому місці, де живе зараз (певно, в Харкові). Але є одна умова, а саме — «щоби місто, в якому живу, складалося з тиші, щоби тихими були площі суботні». Пам’ять усім нам нагадує про дім. Але що таке дім у контексті війни? «Мій дім там, де всі були щасливі», — читаємо в одному з віршів. Можна «віддати» надію, але не можна «віддати» спомини, читаємо в іншому. Можна забрати мову, забрати ім’я, але не можна забрати пам’ять, бо саме вона робить мене мною. Саме пам’ять надає мені власного «Я». «Минулого не існує. Існуєш ти», — пише Жадан. Людини не існує поза тим, чим вона є, бо саме «пам’ять шукає тебе, знаходить і дістає».
«Час помер.
Часу більше нема.
Є дитинство, яке потребує любові.
Є лють, яка не вимагає пояснень»
(Жадан, «Марсельєза»)
Жадан говорить про смерть, «яка не лякає, яка не має ваги, не має коріння». Смерть іноді приходить (навіть) двічі. Хай що це означає для кожного українця, який щодня помирає і народжується знов після кожної тривоги. Після кожного вибуху. Жадан пише про смерть, якої «не може бути більше, ніж її є». Смерть говорить про відстань, яка знаходиться «між тим, що (ти) загубив, і тим, чого (ти) не отримав». У цьому сенсі людина для Жадана — це «лише теплий спалах любові, названий іменем», а мова, в якій «завжди є місце любові», для нього — «місце в людині для сумніву і розуміння». Мова слабка, бо здатна працювати на смерть, «здатна пояснювати позицію того, хто стріляє в потилицю». Ефемерність і умовну природу смерті розуміють лише мертві. Якщо мова живих тримається на любові, то мова мертвих — (можливо) на співчутті.
«Просто мова, як усе,
Створене в цьому світі,
Не відповідає за задум,
Не відповідає за логіку того,
хто її створював»
(Жадан, «Лютер»)
Лише те, що можна назвати, можна прожити. Все, що лишається поза мовою, лишається поза можливим. Мова — це «усвідомлене дихання», «організована тиша». Життя в межах мови є можливістю розповісти про себе. А смерть — це «неможливість дізнатися, чи хтось тебе зрозумів». Отже, ми опиняємося в ситуації, як той дивний чоловік, «який хоче все зрозуміти», але світ навколо теж дивний, тому в ньому «нема чого пояснювати». Окремою темою у Жадана виступає зло, за яким стоїть «солодка вага непокараності». Воно «притягує своєю свободою». Воно заворожує. «Світло — це невід’ємна частина пітьми». «Всі слова про виправдання зла належать саме злу. Всі слова про умовність несправедливості є несправедливими», — пише віршотворець.
«Як тобі в цьому світі, християнська етико?
Чим ти можеш зарадити, бюргерська позико?
В часи недовіри добре бути скептиком,
Зручно бути критиком і легко бути агностиком»
(Жадан, «Гімн чумному лікарю»)
«Бог — це те, що ти собою відділяєш від світла.
Все, що можеш собою уявити.
Все, що не здатен умістити в собі,
Чого не можеш у собі носити, але й не можеш позбутися»
(Жадан, «Станси»)
Бог, Творець, Спаситель. Ким постає це трансцендентне і потойбічне у поета? «Бог народжується, щоб навесні померти, так нічого й не пояснивши», — пише він. Якщо Бог помирає, то нам лишається тільки «вірити в те, що цього разу буде інакше». Екзистенційний парадокс полягає в тому, що Бог хоч завтра і може померти, але помре «не назавжди». Просто «в понеділок Творець здається розгубленим». А як вам такий рядок з «Колядників»: «Віра — вона ж тримається не на знанні, а на розумінні того, що ми можемо чогось не знати». А це з «Рибалок»: «Господь…не так про порятунок, як про (те, щоб) допомогти».
«Надто мало було у тебе для нас розради.
Надто скупим був твій голос, коли ти говорив про порятунок.
Надто вперто не подавав нам сигналів,
Не нагадував про справедливість.
В знав усе наперед.
Бачив усе від початку.
Тому і лишився поруч.
Ділячи з нами нашу скорботу.
Клянучи з нами небо»
(Жадан, «Післясмак»)
Жадан говорить про Бога як про Того, хто просто «інакше все бачить (і) інакше про це говорить». Небо для поета — це «дієслово минулого часу». Бог — це тінь, яку відкидає людина. Людина ж сама по собі, — осередок смутку. Не вірити в Бога — те саме, що не вірити в себе, заперечувати себе. Шукати його можна тільки в межах того, що бачиш. Бог і мова поєднані, бо Бог є зворотнім боком мови. Бог зникає тоді, коли зникає людина. Бог є нагадуванням, що ти проєктуєш у світ, як відбуваєшся в цьому житті. Поет не дякує Богу, до Всевишнього не виникає «поблажливості». Всевишнього вже ніхто не кличе до розмови.
«І головне: потреба вірити в неможливе —
оскільки все є можливим.
І здатність вірити в те, чого не існує —
оскільки існує все»
(Жадан, «Станси»)
«— З ким ти говориш довірливо?
— Це я говорю зі своєю втомою
— З ким ти сваришся так закохано?
— Це я сварюся зі своєю самотністю»
(Жадан, «Наголоси»)
Поезія Жадана сучасна і пророча. Це «недочитана» поезія. Та, з якою хочеться не погоджуватися. «Соромно поетам перед читачами — поруч зі смертю говорити про вічність», — пише Жадан. Його поезія — як осінь, у яку «щоразу виходиш іншим, хоча не виходиш кращим». У «Каліграфії» він пише, що «вірш — це нитка». Сам по собі вірш нічого не поєднує. «Він протягується тобі під шкірою». Все залежить від чутливості того, хто його читає. Від чутливості шкіри, під якою протягується нитка (а отже, вірш), залежить, чи є його рядки безнадійними і чи їм знайдеться місце «на заставлених тісно полицях нашого смутку».
«І в ці сліпучій темряві
саме ти:
будь частиною світла,
тим граничним подихом,
яким темрява захлинеться,
озветься,
обірветься»
(Жадан, «Спокій»)
У вересні 2026 року вийшла нова збірка українського письменника, поета, перекладача, громадського діяча, волонтера, фронтмена рокгурту «Жадан і Собаки», а з 2024 року — військовослужбовця 13-ї бригади НГУ «Хартія» Сергія Жадана під назвою «Гімни барокових війн». Видання побачило світ у видавництві Меrіdіаn Сzеrnоwіtz (Чернівці). В книзі зібрані поезія, проза і графіка/малюнки самого автора. Читач наче потрапляє всередину барокової музичної композиції, де поєднані сувора математична, логіка та глибока, майже екзальтована, емоційність (афекти).
«Наостанок вас будуть змушувати.
Добрі люди будуть змушувати вас говорити правильні речі.
Речі, на яких нібито тримається світ»
(Жадан, «Лютер»)
«Діти, народжені поміж війнами,
Мов стебла, покладені поміж сторінками
Шкільних підручників:
Нині ми почуваємося як вірші, які ніхто не читав»
(Жадан, «Лютер»)
Жадан починає з теми «стійких» дітей, «дітей Батьківщини», «що вижили у Віфлеємі», «що бачили, як горять їхні школи». За них страшно. Не можна лишитися байдужим до їхньої долі. Добре було би з дітьми помінятися місцем, пише Жадан, «щоб найбільшим смутком в житті залишалася школа». Діти — це «люди вивітреної країни, свідки ще однієї з історій». Жодне покоління на цій землі ще не прослизнуло поміж війн, зазначає поет.
«Легко бути просто чужим.
Пам’ять на дотик зазвичай бридка.
Просто тішився.
Просто жив.
Не написавши про це ні рядка»
(Жадан, «Целан»)
Автор, мабуть, як і читач, бажав би народися на пів століття пізніше, але в тому самому місці, де живе зараз (певно, в Харкові). Але є одна умова, а саме — «щоби місто, в якому живу, складалося з тиші, щоби тихими були площі суботні». Пам’ять усім нам нагадує про дім. Але що таке дім у контексті війни? «Мій дім там, де всі були щасливі», — читаємо в одному з віршів. Можна «віддати» надію, але не можна «віддати» спомини, читаємо в іншому. Можна забрати мову, забрати ім’я, але не можна забрати пам’ять, бо саме вона робить мене мною. Саме пам’ять надає мені власного «Я». «Минулого не існує. Існуєш ти», — пише Жадан. Людини не існує поза тим, чим вона є, бо саме «пам’ять шукає тебе, знаходить і дістає».
«Час помер.
Часу більше нема.
Є дитинство, яке потребує любові.
Є лють, яка не вимагає пояснень»
(Жадан, «Марсельєза»)
Жадан говорить про смерть, «яка не лякає, яка не має ваги, не має коріння». Смерть іноді приходить (навіть) двічі. Хай що це означає для кожного українця, який щодня помирає і народжується знов після кожної тривоги. Після кожного вибуху. Жадан пише про смерть, якої «не може бути більше, ніж її є». Смерть говорить про відстань, яка знаходиться «між тим, що (ти) загубив, і тим, чого (ти) не отримав». У цьому сенсі людина для Жадана — це «лише теплий спалах любові, названий іменем», а мова, в якій «завжди є місце любові», для нього — «місце в людині для сумніву і розуміння». Мова слабка, бо здатна працювати на смерть, «здатна пояснювати позицію того, хто стріляє в потилицю». Ефемерність і умовну природу смерті розуміють лише мертві. Якщо мова живих тримається на любові, то мова мертвих — (можливо) на співчутті.
«Просто мова, як усе,
Створене в цьому світі,
Не відповідає за задум,
Не відповідає за логіку того,
хто її створював»
(Жадан, «Лютер»)
Лише те, що можна назвати, можна прожити. Все, що лишається поза мовою, лишається поза можливим. Мова — це «усвідомлене дихання», «організована тиша». Життя в межах мови є можливістю розповісти про себе. А смерть — це «неможливість дізнатися, чи хтось тебе зрозумів». Отже, ми опиняємося в ситуації, як той дивний чоловік, «який хоче все зрозуміти», але світ навколо теж дивний, тому в ньому «нема чого пояснювати». Окремою темою у Жадана виступає зло, за яким стоїть «солодка вага непокараності». Воно «притягує своєю свободою». Воно заворожує. «Світло — це невід’ємна частина пітьми». «Всі слова про виправдання зла належать саме злу. Всі слова про умовність несправедливості є несправедливими», — пише віршотворець.
«Як тобі в цьому світі, християнська етико?
Чим ти можеш зарадити, бюргерська позико?
В часи недовіри добре бути скептиком,
Зручно бути критиком і легко бути агностиком»
(Жадан, «Гімн чумному лікарю»)
«Бог — це те, що ти собою відділяєш від світла.
Все, що можеш собою уявити.
Все, що не здатен умістити в собі,
Чого не можеш у собі носити, але й не можеш позбутися»
(Жадан, «Станси»)
Бог, Творець, Спаситель. Ким постає це трансцендентне і потойбічне у поета? «Бог народжується, щоб навесні померти, так нічого й не пояснивши», — пише він. Якщо Бог помирає, то нам лишається тільки «вірити в те, що цього разу буде інакше». Екзистенційний парадокс полягає в тому, що Бог хоч завтра і може померти, але помре «не назавжди». Просто «в понеділок Творець здається розгубленим». А як вам такий рядок з «Колядників»: «Віра — вона ж тримається не на знанні, а на розумінні того, що ми можемо чогось не знати». А це з «Рибалок»: «Господь…не так про порятунок, як про (те, щоб) допомогти».
«Надто мало було у тебе для нас розради.
Надто скупим був твій голос, коли ти говорив про порятунок.
Надто вперто не подавав нам сигналів,
Не нагадував про справедливість.
В знав усе наперед.
Бачив усе від початку.
Тому і лишився поруч.
Ділячи з нами нашу скорботу.
Клянучи з нами небо»
(Жадан, «Післясмак»)
Жадан говорить про Бога як про Того, хто просто «інакше все бачить (і) інакше про це говорить». Небо для поета — це «дієслово минулого часу». Бог — це тінь, яку відкидає людина. Людина ж сама по собі, — осередок смутку. Не вірити в Бога — те саме, що не вірити в себе, заперечувати себе. Шукати його можна тільки в межах того, що бачиш. Бог і мова поєднані, бо Бог є зворотнім боком мови. Бог зникає тоді, коли зникає людина. Бог є нагадуванням, що ти проєктуєш у світ, як відбуваєшся в цьому житті. Поет не дякує Богу, до Всевишнього не виникає «поблажливості». Всевишнього вже ніхто не кличе до розмови.
«І головне: потреба вірити в неможливе —
оскільки все є можливим.
І здатність вірити в те, чого не існує —
оскільки існує все»
(Жадан, «Станси»)
«— З ким ти говориш довірливо?
— Це я говорю зі своєю втомою
— З ким ти сваришся так закохано?
— Це я сварюся зі своєю самотністю»
(Жадан, «Наголоси»)
Поезія Жадана сучасна і пророча. Це «недочитана» поезія. Та, з якою хочеться не погоджуватися. «Соромно поетам перед читачами — поруч зі смертю говорити про вічність», — пише Жадан. Його поезія — як осінь, у яку «щоразу виходиш іншим, хоча не виходиш кращим». У «Каліграфії» він пише, що «вірш — це нитка». Сам по собі вірш нічого не поєднує. «Він протягується тобі під шкірою». Все залежить від чутливості того, хто його читає. Від чутливості шкіри, під якою протягується нитка (а отже, вірш), залежить, чи є його рядки безнадійними і чи їм знайдеться місце «на заставлених тісно полицях нашого смутку».
«І в ці сліпучій темряві
саме ти:
будь частиною світла,
тим граничним подихом,
яким темрява захлинеться,
озветься,
обірветься»
(Жадан, «Спокій»)
About news channel
Новини в Україні, економіка, політика, культура, новини в світі, об'єктивно та ексклюзивно про головні події в Україні та світі
All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.
Responsible: editorial office of the site tyzhden.ua.