Український тиждень

Люди кажуть, що за останні 50 років в Охтирці був тільки один дільничий, який нічого не брав з людей і нічого не «відстьобував» начальству. Він також ніяк не сприяв родичам, друзям і знайомим. Можливо, траплялися й інші подібні диваки, але в міській пам’яті залишився лише він — Дмитро Марченко.
Згадують його, зрозуміло, словом недобрим, а його однокласниця Мар’я – дуже недобрим. Не давав людям жити! Усіх, кого міг, ловив на чому міг і відправляв на штрафи, а бувало і до суду. Деякі через нього навіть переселялись із його дільниці на інші.
Мар’я згадує, яким його побачила останній раз. Увесь висушений, почорнілий, вже пенсіонер, в штанях наче зі смітника, зовсім, як завжди, тверезий. Привітно посміхнувся, перший поздоровкався, ніби точно знав, що від неї привітання не буде.
– Оце ти, кажу йому, бажаєш мені здоров’я?! А скільки ти його у мене відмінісував? Думаєш, я забула, як вдерся до мого сараю, як нюхав ще теплу самогонку, а потім запроторив мене до суду, бо я тебе трішки подряпала? Мені моїх хлопців нічим було до школи одягти, я хотіла копійку на тій самогонці заробити, а ти…
– А він?
– Та що він? Така, зітхає, служба була, такі були закони, такі порядки доводилось забезпечувати.
Його зброєю був не пістоль, а бінокль, придбаний власним коштом. Вдосвіта залізе на горище і через віконце роздивляється, що відбувається на його території: над яким двором вже піднімається димок.
Не дивно, що і начальство його ледь терпіло. Він так і не піднявся ні на один щабель. Коли виходив на пенсію, відділення раділо так, ніби всі отримали по зірці на погони. В чому прийшов на службу, в тому й пішов. За стільки років не підняв собі більш-менш порядної домівки. Починав майже в хліву – в ньому і помер. Що у нього було гарне, просто бездоганне, так це город, може, навіть найкращий в Охтирці, та й то тільки завдяки його бідній половині, бо треба ж було жінці якось годувати і його, і дітей.
– Людей треба розуміти, – закінчує свій вирок Мар’я. – Людям треба співчувати, людей треба любити, а він не любив ні їх, ні себе, ні своїх рідних.
– Одна була, виходить, у нього любов: до закону?
– Та ні. Він і закони не любив, тільки виконував їх, як ота машина.
– Були б усі такими машинами, – зітхаю я.
– Тоді б не було і людей, ніяких. Нікого! Бо як би вони жили? Життю настав би кінець.
Я поцікавився, чи не знає вона, де його поховано, та чи якось позначена могила.
– З якого б дива мені це знати? І тобі навіщо?
– Квітів би поклав на його могилу.
– Ти диви!
– Постояв би, або посидів. Подумав би над твоїми словами, над загальним ставленням до таких, як він.
– Та ти такий же, як і він!
– Не зовсім. Тому і поклав би йому квіти.
… У дечому сповідався б перед ним – у тому, наприклад, як протягом життя змінювалось моє ставлення до тих же самогонників і до всього, пов’язаного з ними. Воно було, було у моєму житті таке неподобство: вважав за необхідне, щоб всі, хто виготовляє зілля на продаж, ув’язнювались би без вагань і жалю. А їхнє майно підлягало б конфіскації. Скільки там того майна, мені якось не думалось. Потім я звернув увагу на споживачів їхнього товару. Хто, крім самогонника, здатен о шостій ранку полегшити страждання ще живої істоти?
Так в мені проснулась людяність.
Я дивувався: невже це був я – черствий шматок, байдужий до людини, весь гріх якої тільки в тому, що вона не здатна подолати свою залежність від певного напою? Я побачив величезну суперечність між природою людини і природою чиновника, держави. Природа людини вимагає похмілля о шостій ранку, а природа чиновника, держави – щоб продаж рятівного зілля починався тільки об одинадцятій.
Що за дурня, «йолки-палки»?! Якщо держава привласнила собі право продукувати якусь гидоту під назвою «казьонка», то хіба справедливо відмовляти окремій людині бути її конкуренткою? Прав на це у приватної особи в тисячу разів більше. Вони їй даровані не ким іншим, як самим Господом. Хіба не так?
– Що ти патякаєш? Ну, що ти патякаєш?
– Я повторюю те, що споконвіку кажуть найрозумніші представники людства. Не їхня провина, що переважна більшість ніяк до них не доросте. Вільний ринок, вільне приватне підприємництво. Просте ж і тому святе правило: на базарі два дурня. Один продає, другий купує, а третій пішов від них подалі, щоб його не видно було і не чути.
– Я, виходить по-твоєму, зайва? У мене ніяких прав?
– Як це – ніяких? Ти можеш і виробляти/продавати, що тобі заманеться, і купувати. Але робити це тільки по волі Господа і під Його наглядом. Мова про те, щоб тобі не заважав ніхто зі смертних. Третій – зайвий, навіть якщо це уряд, якого обожнює населення.
– Навіть так?
– Так! Якраз дійсно народні уряди бувають особливо небезпечні. Там, де загальні порядки ближче до правила про третього зайвого, людям живеться краще, ніж там, де натовп, або його пришелепуваті слуги рішають, що хто може виробляти і в якій половині доби продавати.
– Та що ж, твій пияка не може потерпіти до одинадцятої години?
– А чому він має терпіти, якщо у нього потреба похмелитись о шостій? Ну, чому? Кому яке діло до його бажань?
– Хай з вечора щось залишить на ранок.
– Слухай, Марусю! Ти або удаєш, що нічого не знаєш про життя, або підіграєш чиновнику. Пиятик, він же на те і пиятик, що у нього в запічку чи в холодильнику не може бути ні краплини на день прийдешній. Прийдешнього дня для нього не існує. Все, чим він розжився сьогодні, має бути випито сьогодні ж. Як цього можна не знати? Скажу більше: як можна цьому не співчувати? Ще раз прошу тебе подумати, яке це вишукане знущання над людиною: не дати їй рятівного зілля якраз тоді, коли вона його найбільше потребує. Хто, крім чиновника, здатен на таке?
Отак я врешті-решт став проповідувати у своєму селі. Воно, зрозуміло, одразу розділилося на дві партії. Одна стверджує, що я схибнувся і моє місце на Високому, друга — що вона нарешті чує щось справді по ділу. Високе — це село біля Охтирки, де колись була районна психіатрична лікарня.
–А що, хіба у всьому світі не так? – нагадує мені Мар’я, яку ще ніхто ні в чому не переконав і вже, мабуть, не переконає.
– Певною мірою так, – відповідаю я, давно готовий до цього питання. – Поділ людства на оці дві партії стався в перші дні його існування й досі залишається найбільш суттєвим. Але ж ми тільки ледь помітна часточка Всесвіту. В ньому мільйони і мільйони планет. Невже ж серед них не може бути щасливішої за нашу?