Український тиждень

Великі українські платформи з працевлаштування вже мають розділи «Для ветеранів», покликані допомогти військовим, які повертаються до цивільного життя, знайти роботу. Деякі сервіси також пропонують супровід рекрутерів, які допомагають із пошуком вакансій. Освітні та громадські організації проводять курси перекваліфікації й консультують щодо складання резюме.
Міністерство у справах ветеранів у свіжому дослідженні називає працевлаштування однією з найбільш пріоритетних тем і звітує – більше половини опитаних ними компаній мають в штаті до 5 % ветеранів. У реальності ж пошук роботи для ветерана чи ветеранки може розтягнутися на місяці, а то й роки. Особливо якщо немає змоги чи бажання повернутися працювати за фахом, який був до служби. А якщо у резюме написати, що ви ветеран або людина з інвалідністю, або і те, і інше?
На якому етапі «щось іде не так», чому бізнеси, які декларують себе інклюзивними, насправді можуть бути не готовими наймати ветеранів та ветеранок, до чого готуватися тим, хто шукає роботу після служби у війську і тим, хто шукає ефективного працівника серед ветеранської спільноти? Власним досвідом ділиться ветеран Андрій Янко.
Фотограф Юрій Величко
Після повернення зі служби і реабілітації Андрій Янко – ветеран із Гайворона, що на Кіровоградщині, почав пошук роботи. Перед цим чоловік прослужив в Збройних силах України 10 років за контрактом. До того у цивільному житті Андрій працював у сфері обслуговування будівельного устаткування, мав власний бізнес, а ще займався закупівлею, продажем, логістикою. Вже під час проходження служби чоловік встиг здобути ще одну освіту, пізніше захистив магістерську. Тож, коли настав час повертатися на цивільний ринок праці, його резюме було цілком конкурентним, каже сам Андрій Янко. Паралельно він працював із рекрутером спеціальної ветеранської програми, яка допомагала не просто надсилати резюме, а шукати роботодавців і підбирати потенційні компанії. І спочатку все йшло добре:
«Мені було що написати в резюме – освіта, досвід, вміння. Все рухалося доволі швидко. Було багато звернень, спілкування, телефонні дзвінки, онлайн зустрічі. Мене запрошували. Але в тому резюме я не вказав, що я ветеран і що маю інвалідність».
У 2024 році під час боїв на Донеччині в Часовому Яру Андрій з побратимами заходив на позиції. Ворожий танк поцілив поруч. Великий уламок розпоров бронежилет, сильно поранив руку і застряг у нозі. Ногу Андрієві врятували, а руку – не змогли.
«Це була моя ініціатива, не вказувати цього в резюме, бо я не сумнівався, що я впораюся з роботою, буду виконувати її якісно. А працедавець в першу чергу наймає людину, яка має принести результат».
Фотограф Олександр Хоменко | Аmnеsty Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе
Після низки співбесід, які ні до чого не призвели, Андрій вирішив таки дописати в резюме інформацію про свій бойовий досвід і про інвалідність. Тоді відгуки на резюме просто припинилися:
«Коли ми зазначили, що я без руки, що маю другу групу інвалідності, що я ветеран, то все як обрізало. Може, якби написали, що “немає кінцівки”, то могли б подумати, що протез ноги. А відсутність руки змінює все. Всі доходять такого висновку, і я це розумію. Але мене розчарувало те, що люди не готові шукати варіанти, не бачать у ветеранах користі – суспільної, економічної, а лише – вади».
Бізнес має право шукати людей, які будуть корисними для власника чи компанії, і статус ветерана не має замінювати професійні навички, наголошує Андрій Янко. Але якщо навички і досвід влаштовують, то працедавцям варто розуміти, що ветерани і ветеранки можуть мати якості, яких не мають багато цивільних людей, і можуть підсилювати команду:
«Армія – це дисциплінованість, вона створена для виконання завдань. І військова спільнота вміє, як ніхто інший, концентруватися на виконанні завдання. Їхня задача – знайти шлях, спосіб, як виконати поставлене завдання, навіть у нестандартний спосіб. Хіба ці якості не були б корисні працедавцю?».
Деякі ветерани і люди з інвалідністю дійсно потребують гнучкості від працедавця і здатності домовлятися. Наприклад, самому Андрію не підходить робота, яка вимагає тривалого сидіння в офісі за столом, бо він має травми хребта, які можуть звичайний офісний робочий день перетворити на пекельний біль. Часом потрібно взяти вихідний для вирішення особистих питань, або під час проходження процедур, реабілітацій. Але такі «поступки» є звичайною людяністю, а не окремими привілеями, які треба організувати спеціально для ветерана. Такі потреби можуть бути і у цивільної людини, каже Янко:
«Я розумію, що я можу працювати лише дистанційно або це буде робота пов’язана з поїздками. Не просто зранку приїхати до кабінету і ввечері повернутися додому. Я не можу довго сидіти на одному місці, мені потрібна зміна положення тіла, але про це можна домовлятися. І є компанії, де “м’яка політика” працює.
Працевлаштування – не означає, що в цьому процесі одна сторона – бос, а інша – його “шестірка”. Це взаємно вигідні умови, партнерські стосунки. Працедавцю потрібні мої вміння і ефективність, за фінансову винагороду. Ветеран готовий надавати свої скіли, час, відповідальність, результат. І має відчувати, що його цінують і не використовують. Це й означає – “співпрацювати”».
Фото надане Андрієм Янком
Зі стереотипами щодо ветеранів Андрій Янко стикався не раз — у державних установах, у чергах до магазинів, у лікарнях і навіть від представників міської влади. За його спостереженнями, багато людей бояться, що ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) у ветерана проявлятиметься в асоціальній чи агресивній поведінці. Водночас ПТСР мають не всі військовослужбовці, а цей розлад може виникати й у цивільних.
Янко цікавиться психологічною літературою і зазначає, що після завершення служби військові можуть частіше стикатися з розладом адаптації — станом, який виникає через труднощі пристосування до суттєво нових життєвих обставин, наприклад переходу від постійно стресового середовища до безпечнішого, — ніж із ПТСР.
Хоч і не заперечує, іноді ветерани можуть бути більш різкими та прямолінійними в комунікації. Після років у системі, де завдання треба виконувати, а проблеми – називати своїми іменами, людина може не одразу вписатися в корпоративну культуру так званого «дипломатичного мовчання», якщо має загострене відчуття справедливості:
«Ветерани часто чесно і відкрито висловлюються, не приховують власної думки, кажуть те, що думають. Це багатьох відлякує, люди цього можуть боятися. Ветерани скажуть без “вибачте” чи “перепрошую”, а можуть і з матом, грубо, на підвищених тонах. Але це не прояв агресії. Часто ми так висловлюємо свою позицію».
Керівники, рекрутери, НR-спеціалісти мають регулярно навчатися спілкування з ветеранами і ветеранками, впевнений Андрій Янко. Пояснює, що не всі готові розповідати деталі щодо власного здоров’я, обставини поранення, служби. Деякі на перший погляд невинні питання, можуть стати тригером чи спричинити ретравматизацію:
«Для людини, яка пройшла через пекло, необережне питання може викликати флешбеки і статися психологічний зрив. Якесь питання про стресостійкість, наприклад, може викликати спогад про хрускіт кісток під берцями. Треба вчитися відчувати ці межі. Якщо у мене спитати: “що у вас викликає сльози”, може статися флешбек. Це доволі тонкі психологічні речі. Тому я рекомендував би постійно навчатися і проходити курси підвищення кваліфікації не лише людям, які шукають роботу, а й тим, які допомагають її знайти».
Андрій Янко й сам дотримується власних рекомендацій – постійно навчається. Каже, що має вже 10 сертифікатів: ІТ-курси, юридичні навчання, освітні курси з прав людини, англійська мова й багато іншого. Він говорить про працевлаштування не лише як про спосіб заробітку, а й як про зайнятість:
«Робота потрібна не лише, щоб ветеран міг забезпечувати свої потреби і свою родину, а й щоб міг відволіктися. Йому чи їй треба рухатись вперед, жити далі, бути корисним для суспільства».
Фотограф Юрій Величко
У Гайвороні він допомагає іншим колишнім військовим знайти нову сферу діяльності, можливості для навчання, навіть проводив курси комп’ютерної грамотності, бо така потреба є – особливо в селах і малих громадах. Але, ділиться, бувають випадки, коли ветеранів працедавець просто використовує для своїх потреб:
«Є ситуації, коли набирають ветеранів на роботу суто “для галочки”. У мене побратим так “працював” в одній мережі супермаркетів. Отримував зарплатню всього 3000-4000 гривень на місяць. Хлопцю 36 років, у нього немає руки. Є маленька дитина. Я думаю, що його насправді використали, бо бізнеси отримують пільги, коли наймають людей з інвалідністю, менше сплачують податків. Фактично він там лише формально числився, але до роботи не залучався. Він їм був потрібен суто для статистики. Він не зайнятий, не забезпечений фінансово, не відчуває себе там потрібним. Не так має виглядати турбота про ветерана».
На запитання, які рекомендації Янко сам би дав працедавцю, який дійсно готовий наймати ветеранів і людей з інвалідністю, Андрій одразу має готові відповіді:
«Велика ймовірність, що ветеран чи ветеранка не буде викладатися на 100 % поруч з цивільними, таке оточення малоефективне. Він може думати, що суспільство навколо не сприймає його позитивно. Це важливий фактор для ефективної роботи – щоб було комфортно не лише фізично, а й психологічно. Тому роботодавець, який готовий наймати ветеранів, має вже сьогодні працювати над тим, щоб створювати ветеранські ком’юніті – так краще працювати і краще навчатися.
Друге – жоден цивільний працедавець не зрозуміє на 100 % ветерана. Це просто треба прийняти й з цим змиритися. І потім багато навчатися і керівнику, і команді. Це не стосується професійної діяльності напряму, але це стосується роботи в команді з ветеранами. Якщо працедавець хоче мати ефективну команду, в якій є ветерани, важливо щоб люди системно проходили навчання. А третє – це сповідувати принципи людяності».
Фотограф Олександр Хоменко | Аmnеsty Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе
Врешті свою історію пошуку роботи Андрій Янко вважає успішним прикладом, хоч і не приховує – було складно. Рекрутерка, яка консультувала Андрія, порекомендувала його своєму попередньому працедавцю, який шукав людей для ветеранського напрямку в компанії. Після знайомства і спілкування, чоловіка запросили в проєкт. Ветеран скромно зазначає, що його показники не гірші за інших співробітників. Радіє, що може взяти за потреби ветеранську відпустку – навіть на один день, щоб вирішити особисті справи чи відвідати лікаря. Чоловік саме планує зайнятися питанням протезування. А ще Андрій Янко із захопленням розповідає про практику в їхній команді, яку планує взяти на озброєння і в громадській організації, де нині головує:
«У нашій компанії раз на квартал проводять опитування і вимірюють дуже важливий показник – рівень нашого “щастя”. Це демонструє, що компанія турбується, цікавиться працівником. Не лише технічними показниками, а цікавляться саме людиною – як вона живе, що вдома, що в родини, чи відчуває вона в житті щастя. Це ж дуже по-людськи! Часто дуже не вистачає цієї людяності. А насправді людяність і доброзичливість нічого не коштують керівнику».

Цей матеріал створено в межах проєкту Інституту масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.