Український тиждень

Наші далекі предки часто «входили в історію» — лишали слід у документах — з власної волі. Отримували уряди від своїх сюзеренів, робили дарунки церквам, ділили межі із сусідами, позивалися з родичами за спадок і з іншими шляхтичами – за образу честі.
Наприкінці ХІV століття Пашко Васнович із Поділля отримав документ про те, що його люди можуть ставити в лісах пасіки, а він «мает на нихъ перепис мѣти и ловіти куницы, и искати в Саврани и Сарадчыне и Боброве» (цитую за книжкою «Феномен Поділля» Віталія Михайловського).
1579 року Галшка Острозька заповіла «на шпитал і академію Острозскую, на монастир святого Спаса неподалік Луцка над рікою Стиром і на селі Дорогиню шест тисячей личби литовської».
Наприкінці ХVІ століття Богуш Заєць обстоював свою честь, образившись на володимирського підстаросту Федора Загоровського: «Мене самого зо всим учтивым потомством моим пан подстаростий, еще на суде седечи, словом позабиял» (цитую за книжкою «Честь, кров і риторика» Наталії Старченко).
Тим часом наші ближчі родичі «входили в історію» не з власної волі. Згадки про них лишилися в особових справах та обвинувальних вироках. Пересічні українці у ХХ столітті мільйонами задокументовані саме через репресії. Подеколи єдина світлина людини зроблена під час слідства, а голос можна почути лише зі сторінок допиту.
Селянина з Михайлівської Борщагівки Кузьму Прокоповича Коваленка вдруге заарештували восени 1937 року. Закидали участь у вільнокозацькому загоні на станції Бахмач 1918 року, володіння куркульським господарством, агітацію проти радянського ладу. На запитання слідчого чи підтверджує це, мій прапрадід Кузьма Прокопович відповів: «Ні, не підтверджую. Господарство моє складалося з 2 корів і 1 коня, мав 3 десятини землі. Я ніколи не вважався куркулем, але був розкуркулений за те, що мав 2–3 людей батраків, але найманих працівників я не експлуатував». Він не хотів потрапляти в історію, він хотів просто жити своє життя, обробляти свою землю, їсти свій хліб, ростити своїх дітей. Його розстріляли менше ніж за місяць після арешту.
Не хотів потрапляти в історію й Іван Гончарук — заарештований уперше 21-літнім (у 1946 році), а вдруге – 62-літнім (у 1987-му). Він став останнім вояком УПА, якого стратив радянський режим. Те, що він відповідав на допитах, не цікавило слідчих, бо вирок у його справі був сфабрикований наперед. Проте цікавить нас (про справу Гончарука пише у своїй книжці Леся Бондарук).
Фахівці з генеалогії радять шукати рідних у метричних книгах і розстрільних списках. Останнє можна було б пояснити за концепцією Мішеля Фуко, мовляв, «наглядати і карати» — функції забезпечення спроможності модерної держави.
Проте це не пояснює всього. Фуко був членом Комуністичної партії Франції, лівих поглядів дотримувався і його колега Жан-Поль Сартр. Вони разом страйкували проти французької пенітенціарної системи, що не заважало їм симпатизувати тоталітарному Радянському Союзу.
Тож причина високої задокументованості життя українців у ХХ столітті — не типові дисциплінарні механізми модерної держави. А сусідство з однією цілком конкретною державою, яка з покоління в покоління намагається нас знищити — через безпідставне притягнення до слідства, а часом і без жодного слідства.
За часів Сталіна для розстрілу було достатньо рішення «трійки» чи «особливої наради». Сьогодні достатньо наказу атакувати торгові центри, навчальні заклади і житлові будинки, щоб пересічні українці не з власної волі ставали задокументованими в історії — в новинах, реєстрах зруйнованого майна і базах ДНК на упізнання, у фотографіях на тлі руїн і в некрологах.