Український тиждень

Повноцінної пострадянської буржуазно-демократичної революції в Україні так і не сталося. Як, до речі, і будь-якої іншої, наприклад, національної.Охтирську районну газету «Прапор перемоги» заснували невдовзі після революції 1917 року — справжньої, комуністичної від «а» до «я». Вона, оця газета, ніби нічого і не було, продовжувала існувати й після того, як Україна вийшла із Радянського Союзу, визнала приватну власність і оголосила себе сучасною демократичною державою. Тобто: офіційно і урочисто на всіх державних рівнях були розірвані стосунки з минулим під назвою «соціалізм», точніше — «розвинутий соціалізм», що переможно прямував до «комунізму».Після цього «Прапор перемоги» виходив ще три десятиліття, постійно нагадуючи читачам, що він «найстаріша районна газета Сумщини». Він відзначав дні свого народження, надавав слово колишнім редакторам і співробітникам. Ті висловлювали щиру вдячність за чергову можливість уголос віддатись зворушливим спогадам.У сусідньому Великописарівському районі і зараз виходить газета «Ворскла». Вона заснована 1930 року, про що ви теж дізнаєтесь з першого погляду на неї.Що сталося б з усіма «Ворсклами» і «Прапорами перемоги», якби пострадянські події були справді революційними? Це легко уявити, якщо згадати, яка доля спіткала всі без винятку газети, журнали, видавництва на просторах царської Російської імперії на другий же день після того, як здійснилось гасло «Вся власть совєтам!».Пострадянська епоха пощадила не тільки назви радянської періодики. Газетярам і спорідненим було дозволено зберегти те, що складало їхню культурно-політичну сутність: радянську мову. Не зникла навіть її кумедна на європейський погляд войовничість в текстах про звичайнісінькі, наскрізь цивільні господарські справи на зразок жнив, сінокосу чи копання вугілля. На газетних сторінках продовжувалась «боротьба за урожай», а не якась там «оранка» чи «сівба».Залишився повчальний, наставницький, загалом зверхній тон. Нікуди не ділась пишномовність, недоречна піднесеність і поважність, поважність, поважність. Герої їхніх нарисів, замальовок, звітів і зараз не помирають, а відходять у засвіти. Я нічого не вигадую. Щойно прочитав у згаданій «Ворсклі»: «Сумна звістка надійшла до нас з Охтирки. Пішла у засвіти наша найвірніша читачка, чудова, щира й добра людина» така-то.Твій недобрий стогін зразу пориваються вгамувати відомі науки, ті ж таки філологія з лінгвістикою. Це ж, кажуть, орнаментальна мова — чого ти від неї хочеш? У відповідь ти дорікаєш вже всім наукам за їхню звичку запобігливо мітити своїми мітками і так ніби виправдовувати геть усе на світі. Орнамент значить прикраса. Втім, поруч з ним може стояти хвалебний текст про ще живого і здорового чолов’ягу, який (текст, а не чолов’яга) виглядає так, ніби це некролог, або, що те ж саме, рекомендація для вступу в КПУ – Комуністичну партію Української Радянської Соціалістичної Республіки: «Працював 17 років у школі, де користувався повагою як керівництва, так і учнів з їхніми батьками»…Звичайна пострадянська газета, яка залишається радянською за своєю природою або, м’якше кажучи, вподобаннями, газета брехлива. Хай те, що ви в ній читаєте, нерідко повністю відповідає дійсності, воно подається так, щоб викликати у вас не те враження, наштовхнути вас на викривлене сприйняття. Газетна мова власне тому і називається газетною, що вона штучна. Без вихилясів, мережив, недоречної гучності вона себе не уявляє. «Наші діди так писали – так будемо і ми». І все ще неможливо зустріти того, хто зрозуміє вашу згадку про спадок клятого (у даному випадку) бароко…Це особливо кидається в очі, коли порівнюєш місцеві газети із загальноукраїнськими. Ті осучаснились досить швидко, хоча читати тепер про бренд і бакси експокоївки чи свіжої ескортниці якогось спікера, він же дистибьютер від холдінгу — не менше задоволення, ніж колись про «боротьбу за урожай».Помиляється, одначе, той, хто вже подумав, ніби я шкодую, що 30 з гаком років тому в Україні так і не трапилось революції, яка б одним махом покінчила з усім без винятку радянським надбанням. Навпаки, друзі! Я радію, що той же «Прапор перемоги» впав нарешті сам собою, внаслідок плину часу, а не у раптовому нападі революційного божевілля.Його не було, майдану біля церкви, де «хай чабан, усі гукнули, за редактора буде!» — і слава Богу, що не було.Ставиш тут крапку і думаєш: а що буде після війни і яким буде це життя? Суспільство, яке було досі, називають перехідним. Чи можна буде сказати, що воно нарешті перестане бути таким? У який стан воно нарешті перейде? Що і хто вирушить у вічність? Яким буде невідворотнє пожвавлення політичного життя? Як далеко зайде суперництво партій і різних політичних течій? Яких конкретно? Які будуть настрої в суспільстві? Чого йому буде дуже не вистачати, бо воно на те ж і суспільство, що йому завжди чогось не вистачає, і не як-небудь, а вкрай? Скільки очікувати реалізму і скільки — романтики? Яке буде їхнє співвідношення?Від усього цього буде залежати завідомо примхливий попит на мовлення.Для мене як мешканця Охтирки («Міста-героя», хто не знає) всі оці питання і питаннячка збираються в одне. Це питання про загальне, всебічне зближення центру країни і місцевостей, і як воно позначиться на тутешньому розважальному і культурному побуті. Чи буде це зближення помітнішим, ніж до війни?…Дещо до зворушливих спогадів колишніх носіїв «Прапора перемоги».До зими 1932 року у селян було конфісковано практично все зерно, яке вони намолотили за літо і осінь, нерідко — до останньої жмені. Голод почався того ж року, а найбільше людей померло в 1933-му. У моїй Старій Рябині — більше трьохсот із тисячі. Приблизно стільки ж не повернулось з війни, яка не дуже забарилася (1941-1945).«Ст. Рябина в лабетах куркулів. Розтрощити куркульський саботаж хлібозаготівель. Нещадно покарати організаторів і керівників контрреволюційних дій», — 6 грудня 1932 року закликав тодішній «Прапор перемоги», коли в селі вже не залишилось ні зернятка.1946-1947 роки — це роки третього масового голоду в Україні за радянських часів. Поганий врожай не тільки доповнився, а й підсилився звичною рішучістю влади вигребти із села все. Люди ходили пухлі, виснажені, вмирали, знову було стільки всього страшного, що і зараз про це не наважуєшся казати уголос.«Прапор перемоги» в ті роки, як і в попередні, писав те і так, що і як йому під страхом смерті підказувала радянська влада. Слова «голод» на його сторінках не було, а було таке:

слава і ще раз слава Сталіну за «зростання добробуту колгоспників нашого району!»;довічна ганьба тим колгоспам, які «саботують виконання першої заповіді, тобто «здачі хліба рідній державі!»;невідворотнє покарання «ледарям і шкідникам колгоспного господарства!».

Це писалось і друкувалось під дулом, але потім, протягом тридцяти пострадянських років пишатися своєю кревною спорідненістю «Прапору» не наказував і навіть не радив ніхто. Він сам. По інерції… У цьому і полягала, і все ще помітно полягає вона, благословенна (так, все одно благословенна!) перехідність історичного періоду.