Український тиждень

Ця історія почалася у 2013-му, коли вийшов «Док1» Артема Чеха (автор відомий скептичним ставленням до своєї ранньої прози, але й ми маємо добру пам’ять). 16-річний Дюша Левченко марить себе то художником, то поетом, але поки не визначився. Закохується у 26-річну Варю, яка таки є мисткинею і живе зі своєю приятелькою-колегою в старому будинку на Олегівській, Дюша дотепно зве його «будинком художника». Про страждання і становлення юного циніка Дюші він сам нам і розказує.
У тому романі є одна напрочуд симпатична деталь-цитата. З неї ж починається і новий роман Чеха «Ми тебе не чекали».
Старша жінка Фріда, яка пережила революції, погроми, війни, еміграції та повернення, дарує Дюші на день народження двадцять п’ять радянських карбованців, перепитуючи, чи не мало малому четвертака для щастя. Сума чимала, та вже кінець 90-х, і радянські гроші вже не ходять. Але Фріда в це не вірить, бо гроші то є гроші. У першому ж абзаці нового роману Музикант, трішки старший за Дюшу, розказує, як у 1974 році, 16-річним, отримав у подарунок на днюху 25 рублів, купив у швейцара-спекулянта блок «Вінстона» і перепродав дорожче, а тоді придбав собі перший магнітофон «Шарп». Дюша з «Доку1» ті свої гроші зберіг як сувенір. Музикант же зробив їх базовою частиною професії й особистості, ну просто бо встиг раніше народитися. А Дюша народитися запізнився й усюди тепер запізнюється на 10 років. Музиканту нині п’ятдесят п’ять, прямо сьогодні виповнюється. В кінці прологу він загине десь поблизу «палаючого Міста», з якого вийшли останні українські бійці. А художник, який слухав цю Музикантову історію про 25 карбованців, оселиться в гирлі вулиці Олегівської поблизу будинку, де жили дівчата-художниці, в одну з яких він замолоду був закоханий…
Перегук тих двох купюр у 25 рублів і цих подільських вулиць — дещо більше за деталь-цитату. Історію того напівзабутого Дюші Артем Чех активно інтегрує в сюжет «Ми тебе не чекали». Він робить свій давній роман чимось на кшталт затертого спогаду, чимось, що трапилося не з тобою, але ти це пам’ятаєш (така джармушівська техніка, в дусі «Мерця», вибачте за те, що розумієте). Історія Дюші з раннього роману Чеха повністю стає спогадом із минулого Івана Труша, героя роману теперішнього (він навіть згадає, що в «будинку художників» чомусь назвався Андрієм). 2023 рік, історія нарешті сягає кульмінації — й тієї ж миті стає відчуженим спогадом: «Труш відчував у грудях рух чогось повільного, об’ємного і мертвотного. Так рухаються спогади, які не був здатен свого часу подолати. Так рухається біль минулого». Але саме ці 25 карбованців з історії Музиканта — саме Музиканта, а не Труша, яку той устигне розказати перед смертю єдиний раз, коли ми почуємо його живий голос, — це міркування про альтернативу для цілих поколінь, а точніше, про її відсутність, альтернативну відсутність.
Позаяк «Ми тебе не чекали» — трішки про тих, хто поспішив народитися, а трішки про тих, хто народитися спізнився. І сильно про тих, хто не встиг. Для роману в назві якого прописаний хтось, хто прийшов зарано, така тема звучить сильно, хоч і не аж так прямо.
Трушеві сорок три. Так, головний герой «Ми тебе не чекали» — повний тезка знаного галицького імпресіоніста-сонцепоклонника. (Цей новий Труш так само є митцем, він скульптор.) І скажіть, що на згадку імені Іван Труш ви не бачите самітну сосну, га? Ясно, що саме її бачите. І ясно, що високо оціните репліки в романі штибу «понад усе Труш бажав стати самотньою сосною посеред цього степу». Ще й у відповідному контексті: боєць єдиний уцілів на позиції поблизу вщент зруйнованого і тепер окупованого міста, пробирається до своїх. То він воліє стати сосною у північно-східних степах України, «особливістю в цих просторах». Боюся, що це означає стати орієнтиром на передньому краї і, напевно, пристріляною точкою. Меланхолія Труша-художника вмить перетворюється на пекельну небезпеку, що її відчуває його тезка-сержант. А сосна — вона ж та сама.
Відсилки до картин Труша в романі Чеха — не ігровий прийом. Вони прицільно створюють відповідну емоцію мінливості моменту. Буквально і метафорично імпресіоністичні, вони показують, наскільки значення символу залежить від зміни контексту. А ми, між іншим, усередині роману, який обмірковує ідентичність, себто знову і знову обговорює значення й символи, зрозумілі певній групі людей.
Отже, Іван Труш дивом вибирається живим з-під Бахмута. (Місто тут уголос не назване, але його легко впізнати.) Дивом — у буквальному значенні: надприродна подія, що не суперечить базовим природним законам.
Поки дивом урятований Труш вибирався з палаючого Міста, тікав з полону, відлежувався в дружньому бліндажі і заліковував рани у неглибокому тилу, медіа опублікували інформацію: відомий художник і весь загін, яким він керував, загинули в бою за Місто. Вцілілий Іван подумав-подумав і не став спростовувати інформацію. Навіть шрам на спині під лівою лопаткою, куди прилетів уламок вибухівки, зберігає форму уламка й нагадує чимсь місце від відрізаного чи ще не пророслого крила, а ще більше слимака, — той шрам добре гоїться й ніби не потребує особливого догляду. Про пережите в тілі Труша мало що нагадує. Окрім шаленого бажання вдати, що він не вижив, і сховатися від усіх.
Минуло три місяці. Іван живе в Києві в орендованій квартирі. Штраф за куріння на балконі — сто баксів, але він смалить одну за одною у витяжку. Подумує зламати двері у свою майстерню поблизу Кирилівки — ключі-бо загубив десь на сході, але ніяк не збереться, хоча в майстерні зберігається його колекція картин (коли він туди потрапить, з’ясується, що колекцію хтось розграбував). Іван не озивається ані до друзів, яких у нього де-факто нема, ані до Зої — дружини, що от-от і формально стане колишньою. Фактично ж вони розсталися вони два місяці тому, Зоя вже давненько живе з якимось доктором Гансом десь за кордоном, має нову роботу і нове життя… Труш поволі зникає з контактів і знаків матеріального світу. За власним бажанням. Погано чоловіку.
Єдиний його контакт із зовнішнім світом — бариста Зоя. Тезка його дружини щойно відрила кав’ярню в колишній бібліотеці: біло-стерильну, стильну, але чимось схожу на морг. Там іще нема відвідувачів, але є оця дівчина, котра Труша впізнала: бувала на його лекціях якось. Зоя ця — як не заплаче за ним, то, може, хоч скривиться, незнайома, але нечужа — затримує Труша у світі тилового Києва, в еклектиці повільного Подолу. Зоя чекає на відомості про чоловіка, який зник на фронті.
Труш п’є свій флетвайт (ой який теж симпатичний символ: гіркота міцної кави, яку приховує тонкий шар солодкості молока) і мріє повернути собі колекцію, а передовсім папку Заливахи. «Отих “закарпатців”, “Стареньку” Плаксія, олівцеві малюнки Зарецького, а головне — папку Заливахи, ту саму грубу папку нестандартного розміру з роботами Алли». Колись у «будинку художника» в новій версії подій замість 25 карбованців Фріда подарувала Дюші-Івану папку з малюнками й ескізи, що їх передав на зберігання Опанас Заливаха. Міський міф про те, що існує така-от колекція невідомих робіт Алли Горської, ще й із її описом, котрий підтверджує їхню оригінальність, Чех буквалізує. Тут ця папка існує, а згодом стає основою для експозиції. І виставка ця протриває лише день. У цей день ховатимуть Івана Труша, який так і не наважився відкритися своїй родині.
З ідеєю приватної колекції живопису (тим паче картин загублених чи неіснуючих) кореспондує розлога сцена з початку роману. Повз загін Труша проходять бійці, що вийшли з Міста. Кожна група називається останніми, хто виходить. Поки не прийде наступна, теж остання. І там є репліка, адресована уже тим двом уцілілим з загону — Трушеві й Музиканту: «Це ви останні, — сказав він спокійно. — Беріть зброю і валіть. Ви свою роботу зробили». Вони — теж колекція. Останні збираються в колекцію з такої собі «папки Заливахи», в загублений архів ненаписаних шедеврів. А з погляду куратора колекції краще не розділяти: даруйте мені цей цинічний коментар, насправді він конгеніальний інтонації роману. Загін Труша — «придаточні», приданий загін, кілька разів буквально ті, хто виходять з Міста, кажуть, що їх не шкода через це. Коли ми накладемо на ці фрази й на розклади лінійних і приданих, то перед нами опиниться не лише історія Івана, а конфлікт постійної й пересувної експозицій, те, що породжує смисл і те, що набуває значення.
Так, це таке саме зауваження про тимчасовість і мінливість, як і саме ім’я Труша. Але страшніше, але прозоріше, але з чітким натяком на нібито твіст у фіналі роману (він не має бути твістом, він насправді не має дивувати, нас готують до фіналу послідовно). Колекціонування — потреба в контролі: систематизовані предмети міняють свою природу, небезпека стає керованою. Труш — колекціонер у вузькому сенсі. «Ми тебе не чекали» — опис колекції в широкому сенсі, де куратор є мірилом усіх речей, що існують.
А можуть підказки бути простішими? Та запросто і достолиха! Солдат, який допомагає Трушу вийти з-під Міста, кидає йому на прощання: «Се времан деґюляс». Французька, ясно. «Як це паскудно насправді». Кіно Годара з Бельмондо, класика з кінокласики, остання фраза застреленого героя перед смертю. Його жінка недочула і перепитує, що сказав помираючий. Полісмен перекручує, випадково чи ненавмисно: «Яка огидна жінка». Ну от прошу, викривлене повідомлення того, хто помирає… Вибачте, якщо для когось це спойлер. (Ніби ви й без мене не знали, що Чех уміє працювати з інтертекстом, на п’ять з п’яти уміє.)
Іван Труш приходить на власний похорон. Саме з цією подією нібито кореспондує назва роману. Він боїться почути у відповідь: «Ми тебе не чекали», — а не: «Диво ж яке, ти смертю смерть подолав, алілуя». Воскреслий дивом Божого втручання навряд потішився б репліці від першого стрічного: «Ой, знову ти?». Та більше: уявіть, як за Лазаром і Христом з печери, ніби з палаючого Міста, виходять і виходять воскреслі, і питають їх: «Ну, ти вже точно останній? Чи хтось іще буде?». Сцена на похороні страшна і гротескна. Хоча ніхто нічого і не говорить, його появи не вітають. Ну бо це не той світ, де ті, що в гробах, говорять до тих, хто смерть подолав. Дисконект-бо, понімаєте. «Ми тебе не чекали» — дуже саркастична проза, щемка і саркастична, так Артем Чех уміє теж на п’ять із п’яти. Я прошу не спрощувати до того, що це книжка про повернення бійця з фронту у світ, де на нього ніхто не чекає. Звісно, про це теж. Але так ми її злочинно спростимо. З Одіссеєм Труша уже не порівняв хіба лінивий. Одіссей невипадково ридав на березі Ітаки, як ображений на несправедливе життя хлопчик… Чи образа на несправедливу смерть має бути меншою? Хіба що значно більш непродуктивною. Звідси й сарказм історії, що її розказує Чех. Чесної історії, трушної, далебі.

Книжки, схожі на «Ми тебе не чекали»
«Очима клоуна» Гайнріха Бьолля назву передовсім: цим романом Чех надихався, про що говорив у інтерв’ю. Певна подібність з «Ловцем у житі» Дж. Д. Селінджера і «Покійним Маттіа Паскалем» Луїджі Піранделло — dеtесtеd. Ще згадаю кілька творів, де головний герой має жагу і потребу колекціонувати, яка визначає його як персонажа: «Хибний світанок» Едіт Вортон, «До ночі» Майкла Каннінгема, «Музей невинності» Орхана Памука, «Щиголь» Донни Тартт. Ну, і оскільки Чех пише роман про Місто й осібно про Поділ, то не згадати «Міста» Валер’яна Підмогильного не можна, а Татарка і Щекавиця хоч-не-хоч навіюють бажання перечитати прозу Євгенії Кононенко.