Український тиждень

— Ти б перейшов виключно на українську набагато швидше, якби побачив 16 мертвих людей водночас.
31-річний Максим «Маестро» Гребельський, медик 1-го батальйону безпілотних систем «Хижаки Висот» 59-ї ОШБр БпС, уміє бути жорстким і категоричним. Він не терпить несправедливості й воліє все казати в обличчя. Через це часто потерпає, але навіть не думає змінюватися. Саме тому йому «зручніше» на війні, де всі свої й ніхто не ставить дурних запитань на кшталт «коли це все закінчиться».
— Тоді нас прикривала арта, — продовжує «Маестро». — Ми ходили і збирали тіла. Перебирали, де чия рука, нога, голова. Далі — в пакети. А коли в серпні 2022-го був наступ на Херсонщину та Миколаївщину, вивозили й 65 тіл. Стільки ж поранених.
— Як ви потрапили на війну?
— Хотів з 2014-го. Тоді мені було 18 з половиною. Потрібен був дозвіл батьків, а я в них один. Не пускали. Тоді я пішов на строкову, а згодом підписав контракт на 2800 грн зарплати й 1000 бойових. Згодом грошове забезпечення підвищили до 7000 грн. Служив у інженерному підрозділі. Збирали мости на воді, понтони. 2015-го був у Широкиному, коли «Азов» та хлопці Білецького добре «почистили» там ворога. Ми мінували узбережжя — Широкине, Бердянськ, Маріуполь, — аби не висадився десант.
— З 2017-го бойові дії стали стишуватися?
— Істотно. Розумію, це прозвучить цинічно, але факт: 2–3 полеглих на рік. Плюс п’ять поранених. На той час більшість цивільних думали, що люди їздять на схід заробляти гроші. Я вже говорив — насправді не такі й великі. Плюс дуже погане харчування. Волонтери залишали їжу на блокпостах, бо до бійців доходило тільки жовте сало. Ситуація змінилася ще до початку повномасштабки. 2021-го я приїхав у Бахмут — уже в складі 59-ї, куди потрапив 24 лютого. Міг піти в лазню щодня, твої речі прали. Ба більше, пацани мені говорили: сходи на базар, купи собі шорти на літо. Які шорти, думаю, я ж начебто на війні. Але тоді було отак.
— Тоді ж ваш контракт закінчився. Чому не продовжили?
— Хотів пожити нормальним життям. Біля дружини, дітей. Пів року пробув на «цивілці». Пішов на роботу в Києві, там брат працював. Діяльність фірми охоплювала усю Україну, навіть у Молдові «світилися». Зарплата на кінець 2021-го була пристойною: до 100 000 грн. Але Київ ненавиджу. Забагато людей. Я їх не люблю, викликають апатію.
— Ніколи б не подумали, з огляду на вашу комунікабельність. Що змінилося?
— У червні 2023-го перейшов до нинішнього батальйону «Хижаки висот» 59-ї бригади. Тут не почуваєшся рабом або інструментом. Перейшов як «незручний», хоча не п’ю і не палю. Став начальником медичного пункту. Вибудував його з нуля.
Фото тут і далі: з особистого архіву
— Як ви, не маючи профільної освіти, стали медиком на війні?
— Починав сапером, так. Але пройшов усі можливі курси, яких вистачало з головою, аби бути медиком. За освітою я програміст, а зараз іще вступив на енергетика до «Львівської політехніки». Не хочу втрачати роки.
2022-го думав, що заляжу в Києві — настільки важко було. Попросив дружину сховати грамоти і медалі. Дітям записав відео, аби пам’ятали про батька. Але 59-ту направили не до столиці — до Миколаєва. Наша бригада їхала з Херсона, з оточення. Ворог готувався штурмувати Миколаїв. Там їх стримали. 2 березня я вже вивозив полеглих. Двох. Забирав сам, без водія і медика. А уже наступного дня, із Зеленого Гаю, за Миколаєвом, де працював з колегами, — 16 людей, які вже не повернуться додому. Туди в школу прилетіло 2 чи 3 авіабомби. Люди сиділи в підвалі, горіли, на них смола капала.
Працювали так: двох-трьох викопали, завантажили й далі копати. Пригадую, батько сидів біля мертвого 27-річного сина, промовляв до нього, вірячи, що живий. «Синочку, тримайся, ми їдемо, все буде добре». Контужений був. Ми не стали йому нічого повідомляти — передали в руки медиків лікарні. В іншому випадку все навпаки: син супроводжував мертвого батька.
Тоді всі були піхотинцями. Наказ — треба 20 людей на позицію. Виходили всі: кухарі, інженери, водії, медики.
— Коли вщух хаос початку повномасштабної війни?
— Я б сказав, що до літа 2022-го. Але суть не в цьому. Тоді все одно було простіше, бо «не в грі» були FРV-дрони.
Раніше на позицію бійцю можна було доставити гарячу їжу бусом. Жив від піхоти на відстані 2,5 кілометра. Звичайна хата, куди щодня прилітало по 70 мін. Але міну чути. Втекти від дрона шансів менше. Коли їхали з пораненими з поля, міна могла прилетіти за метр. І тобі нічого, бо м’яка земля її «поглинає». Якщо дрон за метр від тебе — це вирок.
— Але на початку повномасштабного вторгнення не було відомо, чи встоїть Україна.
— Ну, якщо і було таке, то тиждень-два. Проте я не чекав, що ця війна, починаючи з 24 лютого 2022 року, триватиме так довго. Думав, місяць-два. Коли вони минули, і почалася війна на виснаження, зрозумів: ми вступили в другу фазу так званої АТО, тільки масштабнішої й кривавішої. 2023-го я прийняв усе, і тепер здається, що війна триватиме вічно.
— Коли вперше зіткнулися з нашестям дронів?
— Наприкінці 2022-го. А уже 2024-го ворог на Курахівському напрямку «пташками» палив по 15 машин щодня.

— Як безпілотники вплинули на вашу роботу медика?
— Раніше могли доїхати до позиції без проблем. Нині ж повний треш. У моїй машині 12 антен на 28 частотах, щоб уберегтися від дронів. У минулі роки я міг бачити штурм у полі: фактично кейсевак був під окопом. Зараз упритул можу дістатися тільки до позицій пілотів.
Проблема ще в тому, що зараз ворог мінує дрони. Можна не потрапити під дрон, але наштовхнутися на міну. Небезпека не тільки в небі, а й на землі. Але плюс у тому, що розвинулися наземні роботизовані комплекси, які забезпечують 95 відсотків логістики. До 70 тонн боєприпасів перевозяться щомісяця. Люди на машинах їздять, тільки щоб зробити ротацію.
Але НРК достатньо повільний для нашої роботи, де відлік іде на секунди. В нашому батальйоні на фарті ми поки вивозимо «трьохсотих» машиною. Інколи самі легкопоранені передають: не їдьте — не ризикуйте, тут дрони, хлопці самі перев’яжуть.
— Які вимоги до медика на війні?
— Холодна голова. Коли вперше їхав на евак саме медиком, а не водієм, то розумів як багато від мене залежить.
Добре, що як медик пройшов школу такмеду «Північ». Там працюють люди з бойовим досвідом. Свої знання вкладають у голови, мають відповіді на всі запитання. Діють за протоколом, але розуміють: є випадки, коли від нього треба ухилитися.

Наприклад: побратими наклали пораненому турнікет у двох місцях. Як у такому разі зробити переміщення? Один турнікет зробив основним, інший — страхувальним. Медики з «Півночі» схвалили.
Упевнений: будь із кого можна зробити медика, якщо людина має бажання, здатна вчитися і пам’ятає: раніше була «золота година». Вона зберігається і зараз, але через наявність дронів перетворилася на «золоті години».
— Яку найстрашнішу травму ви бачили на війні?
— У Карлівці 2023-го рятували унікального воїна. Відірвана щелепа, витекли очі, вогнем і вибуховою хвилею посікло вуха, знятий скальп. Був помітний тільки кінчик язика. Не чув мову, якою до нього звертаються, не дає до себе доторкнутися. Міг припустити, що в полоні. Але вижив.
— Як далі може розвиватися військова медицина?
— Це робиться постійно. Під час АТО я не знав, що таке МАRСН (система послідовних дій у тактичній і домедичній медицині, призначена для порятунку поранених і визначення пріоритетів допомоги за ступенем загрози життю, — Ред.). Постійно змінюються протоколи. Американці у нас уже вчаться.
Є всі можливості вчитися. Зрозуміло, що треба тримати в увазі моменти нашої війни. Скажімо, американці нас учили, що за два кілометри від бойових дій гелікоптер привозить пораненого в намет, і там його оперують. В наших умовах це спрацювати не зможе.
— Ви нерозлучні з гітарою. Звідколи?
— З 15 років. Інструмент завжди зі мною, навіть у найтемніших підвалах. У моменти перепочинку побратими просять заграти щось душевне. Під час першої фази війни найчастіше замовляли «Там біля тополі калина росте». Нині — «Люди-титани» групи Коzаk Systеm.
— Що зараз найважче у вашому житті?
— Розмови з дружиною. У мене двоє дітей. Синові сім років, доньці три. Кохана каже: давай підемо по третього. Тоді офіційно матимеш право звільнитися. Але це не варіант. Не уявляю, що люди воюватимуть, а я сидітиму біля візочка. Хай навіть семеро дітей буде.

— Маєте право сказати: «Я свою відвоював. Тепер черга за іншими».
— Я відвоюю своє, коли війна закінчиться. Не раніше. Вдома все одно не зможу. Тягне назад. Сиджу на антидепресантах. Бо перед очима вибухи й обличчя мертвих людей.
— Що плануєте робити після ЗСУ?
— Ох, важко. Інколи здається, що в мене кров зеленого кольору — піксельного. Перше, що зроблю, — спалю військовий квиток. А, ні, то не я зроблю, дружина. На радощах, що бачитиме мене частіше.
Розберемося. Аби війна закінчилася.
— Як гадаєте, чи не повторить Україна помилок минулого, і тоді на війну доведеться йти вашому сину?
— Не маємо права повторити. У 2022-му люди піднялися для захисту країни. Не факт, що так станеться, якщо північний сусід нападе знову. По-перше, багато можуть виїхати за кордон. По-друге, у людей уже не буде такої мотивації, як у 2022 році, бо маємо багато розчарувань.
Однак мій син знатиме точно: довіряти цьому сусіду не можна. Йому відомо: батько на війні. Тож запитує: «Тату, тебе не вбили?».