Український тиждень

Я люблю говорити про себе, що я — романтик, ну, може, сьогодні б сказали, що романтик у версії «lіght». Моя дружина іронізує, цитуючи фрагменти вірша «Романтичність» польського пророка Адама Міцкевича, що мною керує «мудре скельце і око» (переклад В. Коптілова).
«Твій світ — порошинки, мов зернятка з перцю.
Без правди живої не побачиш чуда!»
Звідки такі думки? Учора цілком випадково я натрапив у yоutubе на інтерв’ю із Влодком Кауфманом у рамках циклу «Дзиґа: живий архів».

Із Влодком я знайомий з початку свого «романтичного роману» з мистецтвом України, а значить, з початку 1990-х років. Як легко помітити, це вже понад 30 років. Багацько часу.
Розмова триває півтори години і, як можна здогадатися, це наче мить у творчому житті Кауфмана. Я слухав її з великим зацікавленням і відкривав Влодка і його життя, про яке, як виявилось, знав небагато. Правду кажучи, це не звичайна розмова, а монолог, співрозмовниця періодично підкидає запитання, які мали б скеровувати Влодка на шлях, який здається їй важливим у контексті історії інституції, невід’ємною частиною якої став Кауфман.
Коли я слухав історію його життя, то усвідомив, наскільки правдиві слова видатного прозаїка Веслава Мислівського, що: «Ми живемо в тому, що було розказане. І, може, лише сни визначають нас. Може, ще тільки сни належать нам?».
Я подумав, що розповідь Кауфмана — це якраз нагадування собі і нам довгого, розтягнутого на десятки років сну, який іще досі триває.
Я ніколи не мав особливо близьких контактів із Влодком, частіше я спілкувався з Маркіяном Іващишиним.
Коли я керував Центром сучасного мистецтва в Києві, ми не робили спільних проєктів із «Дзиґою», бо з моєї перспективи, коли я дивився крізь «мудре скельце і око», те, що відбувалось у Львові, не було достатньо професійним, просто не відповідало стандартам, які я намагався тоді запроваджувати в ЦСМ в Києві.
Ситуація змінилась, коли в 2005 році став директором Польського Інституту в Києві, дипломатичної установи, що пропагує розвиток польсько-української співпраці чи, як дехто каже, «побудови мостів» завдяки інвестиціям у культурні проєкти. Не останнє значення мали й фінансові можливості, що були в моєму розпорядженні. Я вже добре знав і Марека, і Влодка, тож вони стали для мене природними партнерами, на яких я міг спертися. Частина ініціатив надходила з середовища «Дзиґи», інші були моїми ідеями. В 2008 року завдяки Влодкові Кауфману та Маркіянові Іващишину Дні Мистецтва Перформансу знайшли новий притулок у Львові (куратор Вальдемар Татарчук). В 2009 року я ініціював у їхніх межах Школу перформансу й запросив керувати нею професора Януша Балдиґу, відомого перформера і члена авангардного театру «Академії Руху». Дні мистецтва перформансу, а в їхніх межах і Школа перформансу існували довгі роки. Оце й усе, коротко, як у телеграмі.
Кауфман став дуже важливою ланкою між партнерами з Польщі (куратори Вальдемар Татарчук і Януш Балдиґа) і середовищем «Дзиґи». Моя стратегія полягала в тому, щоб запустити жорна, а потім відійти в тінь. Для мене було важливо, щоб це вже були ініціативи, народжені у Львові, які розвиває це середовище.
Нині вже немає особливого значення, хто? що? і як? Синергія, яку створила наша співпраця, збагатила нас усіх, а Львів став найважливішим в Україні середовищем, що пропагувало мистецтво перформансу. Тоді я писав:
«ПЕРФОРМАНС може бути магічний, ангажуючий, тривожний і заворожливий, може бути проникливий, зворушливий, простий, тілесний, прекрасний і відштовхуючий. ПЕРФОРМАНС — це приватні ритуали й публічна активність, катарсис і конфронтація.
Дія перформера — це лише початок діалогу. Ми всі є перформерами, навіть якщо тільки граємо роль глядача».
Монолог Влодка через багато років дав мені зрозуміти, скільки всього нас об’єднує в наших «романтичних авантюрах» на помежів’ї офіційного мистецтва. Хоча б його власна дефініція, хто такий куратор. Дуже близька моєму розумінню, чим займається куратор.
Кауфман каже:
«Куратор це відповідальна постать. Це не адміністратор, не регулювальник, не менеджер, це режисер якогось твору. Тому що будь-який проєкт, який супроводжує куратор — це твір, вистава чи як хочете переводити на рейки театру. Тому є кілька проєктів, де я можу себе назвати куратором».
Я можу лише під цим підписатися.
Свій монолог Влодко закінчує в такому ж стилі, як його й почав, дуже особисто.
«Дзиґа це не якийсь феномен, ми жили, пробували викричатися, шукали варіанти вирішення, довбалися об стінку. Ну тяжко, і просто всіх об’єднував ентузіазм хто був на Дзизі. Не має значення, ким він там був. Це був ентузіаст, який вірив в цей проєкт. (…) я не знаю що там згадувати. (…) це звичайний потік життя, (…) це інтимний шлях певної кількості людей які пройшли це, попробували щось робити по своєму . Ми нічого не боялися, якби ми боялися ми би не зробили Дзиґу. Не було страху.
Це от є класна ідея . Давай попробуємо».
Чи це не романтичність чистої води? Повірте мені, людині, яка в професійному житті керувалась оптикою, визначеною «мудрим скельцем і оком». Хоч іноді і я був відкритий до партнерських зустрічей із тими, хто вірив, що, як казав поет-романтик, «без правди живої не побачиш чуда!».
Дякую, Влодку, за твої слова.