Український тиждень

Читати про історичні явища в широкому контексті завжди цікаво, адже такий підхід дає змогу побачити за окремими подіями й постатями триваліші суспільні процеси, зміну уявлень і моральних оцінок. У цьому сенсі книжка професора Пйотра Маєвського «Бридке слово на “к”. Оповідь про колабораціонізм» дещо нагадує працю Антоні Мончака «Нерівна приязнь. Клієнтарні взаємини в історичній перспективі»: обидві пропонують розглядати звичні категорії крізь призму історичного досвіду, хоча предмет дослідження Маєвського — значно гостріший і морально обтяженіший.
Авторові вдається поєднати точність історичного аналізу з динамікою пригодницького роману та емпатією антропологічного дослідження. Автор уникає академічної сухості, це помітно навіть у назвах розділів, щедро присмачених фразеологізмами (а часом їх вміщується кілька в одному реченні, як-от: «узагальнення [про українців і поляків. – Авт.], що буцім одні з них героїчно боролися з загарбниками, а інші вправлялися в колабораціонізмі з ворогом, сьогодні є передусім водою на млин російської та проросійської пропаганди, що намагається вбити клин між нашими націями»).
Пйотр Маєвський був одним із розробників концепції та заступником директора Музею Другої світової війни в Гданську, проте припинив співпрацю з Музеєм за урядування партії «Право і справедливість», коли музей очолив Кароль Навроцький і політика пам’яті різко змінилася в бік ідеологізації. Цей епізод важливий як свідчення того, що розмова про колабораціонізм для автора не є суто академічною вправою: вона передбачає усвідомлення наслідків дій і відповідальності за них.
У книжці «Бридке слово на “к”» Пйотр Маєвський береться з’ясувати, що саме ми називаємо колабораціонізмом і чому це поняття не можна механічно переносити з однієї історичної доби в іншу. У строгому сенсі колабораціонізм постає як явище модерної епохи, пов’язане з формуванням національних держав і посиленням уявлень про національну належність. У домодерному світі, зокрема в давніх імперіях, переходи між політичними таборами й зміни лояльностей могли бути значно гнучкішими, а служба іншій владі не обов’язково сприймалася як зрада в сучасному розумінні. Саме слово «колабораціонізм» набуло особливого значення після 1940 року, за режиму маршала Петена у Франції, що пішов на співпрацю з нацистами.
Водночас співпраця з ворогом не вкладається в бінарну опозицію між героїзмом і зрадою: між виконанням повсякденної роботи і доносами на співгромадян існує безліч проміжних ситуацій, у яких мотиви, обставини й наслідки потребують окремого аналізу. Не менш важливо розрізняти фактичну зраду та зраду приписану — ту, що конструюється в суспільних дискусіях і політичній риториці (радянський режим навішував ярлики зрадників Батьківщини на цілі класи й народи).
Якщо, скажімо, міркувати про діячів, які працювали в імперських установах, чи можна називати їх колаборантами, коли національна держава ще не існувала? І як змінюється оцінка їхніх учинків після здобуття незалежності? Такі питання виводять розмову про колабораціонізм за межі моральних ярликів і повертають її до історичного контексту, де значення мають не лише вчинки, а й умови, у яких люди мусили діяти.
Пйотр Маєвський простежує історичні витоки колабораціонізму від Античності, показуючи, що співпраця із завойовниками — зовсім не винахід ХХ століття. Один із промовистих прикладів — підкорення Галлії Юлієм Цезарем. Римське завоювання було б неможливим без участі місцевих племен, частина еліт яких погоджувалася співпрацювати з новою владою. Тих, хто визнавав римське панування, Цезар міг перетворювати на посередників і наглядачів над власними співвітчизниками. Ця історія руйнує популярний образ галлів як народу, що до останнього чинив непохитний опір Риму, — образ, добре знайомий, зокрема, з коміксів про Астерікса. Насправді вибір багатьох людей визначали не лише переконання, а й страх, прагнення зберегти майно та становище або впевненість, що іншого шляху до виживання немає.
У цьому сенсі античні сюжети спонукають замислитися й над іншими історичними зламами, коли мешканці українських земель опинялися перед необхідністю пристосовуватися до нової влади чи змінювати політичну лояльність, і таких випадків під час читання книжки буде чимало.
Ця складність особливо виразно постає в розгляді окупаційних режимів ХХ століття. На прикладі Протекторату Богемії і Моравії автор показує, що окупаційна влада не завжди обмежується встановленням маріонеткового уряду: вона може створювати розгалужені механізми співуправління, залучаючи місцеві еліти до функціонування власного режиму. У такій системі спектр поведінки простягається від опору й замахів на окупантів до активної співпраці.
Пйотр Маєвський дивиться на історію колабораціонізму не з погляду морального судження, а з погляду аналізу того, як організовано владу, якими засобами вона залучає населення до співпраці та які альтернативи залишаються в тих, хто опинився під її контролем.
Найбільш незручний висновок книжки стосується масштабів колаборації. Якщо розглядати її не лише як відкриту підтримку окупантів, а й ширше — як сукупність компромісів, пристосування та спроб вижити за будь-яку ціну, — вона постає не поодиноким, а масовим явищем. Однак суспільства зазвичай воліють уявляти колабораціонізм маргінальним. Цей розрив між реальною поведінкою людей і колективним уявленням про неї Пйотр Маєвський досліджує через практики публічного викриття як інструмента регулювання суспільної поведінки. Публічне засудження дає змогу не лише покарати порушника, а й підтвердити власну моральну бездоганність. Така суспільна потреба викривати зрадників може бути не менш промовистою, ніж сама поведінка тих, кого звинувачують.
Водночас люди, які співпрацюють із репресивним режимом, здебільшого не сприймають власні дії як зраду. Вони можуть переконувати себе, що не мали вибору, що лише виконували накази або робили те, що було необхідним для виживання. Тут виникає очевидна паралель із концепцією банальності зла Ганни Арендт: руйнівні наслідки людських учинків можуть поставати зі звичайного пристосування, відмови від самостійного судження та готовності діяти за правилами системи. Такий підхід не скасовує відповідальності, але ускладнює її розуміння: важливо з’ясувати не лише те, що людина зробила, а й те, як вона пояснювала власні вчинки та які компроміси дозволяла собі крок за кроком.
Читайте також: Усвідомлення причетності: хто насправді репресував Лук’яненка і Гончарука
Ця перспектива виходить далеко за межі історії Другої світової війни. Вона допомагає інакше поглянути на поведінку людей у радянській системі, зокрема на мовчазну згоду з репресивними практиками, коли дистанціювання від переслідуваних могло здаватися способом убезпечити себе. У цьому контексті постають і дилеми українських інтелектуалів, які намагалися зберегти можливість працювати в умовах тоталітарного режиму. Наприклад, історія Віктора Петрова, до якої звертається Едуард Андрущенко в книжці «Агент з ведмедиком». Або ситуація Миколи Бажана, чия участь у радянському культурному житті, що уможливила видання Української радянської енциклопедії, порушує питання про ціну, яку доводилося платити за збереження національних культурних інституцій. Такі паралелі не означають, що всі ці випадки тотожні, але допомагають побачити спільну проблему: як оцінювати компроміси, зроблені в системі, що обмежує свободу вибору протягом тривалого часу й деформує уявлення про норму протягом кількох поколінь.
Читайте також: «Піти в людяність, бо в професію не дали»: нова збірка Михайлини Коцюбинської
Пйотр Маєвський ніби дражнить своїх співвітчизників, коли розмірковує про своєрідний національний спорт поляків — пошук зради. Автор пов’язує цю звичку з історичною пам’яттю про Торговицю, поділи Речі Посполитої, дві світові війни та пів століття існування Польської Народної Республіки. За його спостереженням, польське суспільство від кінця ХVІІІ століття живе в токсичному симбіозі з привидом національної зради: під підозру може потрапити кожен, хто має інші політичні симпатії або сповідує відмінні переконання. Це спостереження важливе не лише для розуміння польського досвіду, воно спонукає замислитися й над українською схильністю шукати зрадників, особливо в періоди національних катастроф, політичних розколів і боротьби за незалежність.
Книжку доповнюють ретельно дібрані, подекуди навмисно провокативні фотографії, які не просто ілюструють текст, а й спонукають читача уважніше вдивлятися в неоднозначність історичних ситуацій.
Читайте також: Мікроісторія про те, як формувались національні еліти ХІХ століття: «Розділена династія» Шульгиних
У сучасній Україні тема колабораціонізму знову стала частиною суспільного й політичного словника після початку російської агресії 2014 року. Зокрема, справа Нелі Штепи повернула в публічний простір питання про критерії зради та належне покарання. Повномасштабне російське вторгнення зробило ці питання ще гострішими: окупація українських територій знову змушує людей ухвалювати рішення в умовах небезпеки, примусу, нестачі ресурсів і невизначеності щодо майбутнього. Як відрізнити вимушене пристосування від свідомої допомоги агресорові? Як оцінювати дії людини, яка намагалася забезпечити виживання своєї родини, але водночас підтримувала роботу окупаційних інституцій? І хто має право встановлювати межу між компромісом і зрадою — суд, історики, суспільство чи спільнота, що пережила окупацію?
Книжка Пйотра Маєвського нагадує про історичну мінливість поняття колабораціонізму, звертає увагу на роль окупаційних режимів у задаванні можливостей для співпраці й показує, як суспільства конструюють образ зрадника. Історія не повторюється буквально, однак механізми людської поведінки — страх, прагнення вижити, пристосування, перекладання відповідальності, потреба зберегти моральну самоповагу — можуть виявлятися в різні епохи. Тому розмова про колабораціонізм потребує водночас моральної чіткості й історичної обережності: без виправдання свідомої допомоги агресорові, але й без спокуси звести досвід окупації до простого поділу на героїв і зрадників.
Читайте також: Дві людини, дві долі, криваве ХХ століття: Марк Блок і Віктор Петров