Український тиждень

Від початку повномасштабного вторгнення Росії активізувалися протести нашої культурної спільноти проти участі російських митців і їхніх проєктів на міжнародних заходах. Ці протести лунали ще з 2014 року, але масового характеру набули саме в 2022 році, і певні успіхи були в цьому досягнуті: принаймні певний час на кінофестивалях не було російських фільмів, а провідні літературні ярмарки не запрошували росіян як головних гостей. Крім того, українські автори послідовно відмовлялися і відмовляються виступати на одній сцені з представниками Росії, хоч це рішення і неодностайне. Пам’ятаємо, який резонанс був у вересні 2022-го, коли Юрій Андрухович взяв участь у публічній дискусії з російським письменником Міхаїлом Шишкіним на літературному фестивалі в Норвегії. Тоді ж на виправдання подібного лунали аргументи, що Шишкін — це «хороший русскій», бо понад двадцять років не живе в Росії (мешкає у Швейцарії), відкрито засуджує путінський режим, анексію Криму та війну, через що в РФ його оголосили «нацпрєдатєлєм». І сам Андрухович пояснював свою згоду на розмову тим, що зробив свідомий виняток для Шишкіна через його чітку антипутінську позицію та дистанціювання від російської держави.
Заклики бойкотувати російську культуру на міжнародних подіях нікуди не зникли, і більшість фестивалів досі дотримується правила не залучати до програми офіційних представників Росії. Втім, цей бойкот досить легко обходять, адже тепер російські учасники просто реєструються як «делегати» тих країн, де вони живуть або від тих держав, які дають гроші на їхні проєкти. Так цьогоріч у лютому на Берлінському кінофестивалі було три фільмі, зняті російським емігрантами. У травні на Каннському кінофестивалі фільм Андрєя Звягінцева «Мінотавр» взагалі здобув одну з головних нагород — Гран-прі, а також приз за найкращий саундтрек. І хоча Звягінцев виїхав з Росії в 2022 році й засудив Росію за війну в Україні, в цьому фільмі практично всі учасники — росіяни (головний актор Дмітрій Мазуров живе і працює в РФ). Втім, зважаючи на те, що «Мінотавр» — це спільне виробництво Франції, Латвії та Німеччини, його навіть не так давно висунули на здобуття Оскар як офіційного представника від Франції.
У вересні ж на Венеційському кінофестивалі російський режисер Ілля Хржановський отримав «Срібного Лева» за найкращу режисуру за свій неоднозначний проєкт «Дау». Попри протести МЗС та Мінкульту України проти включення фільму до конкурсу, організатори заявили, що у Хржановського вже деякий час офіційно не має російського громадянства. У цьому випадку, гадаю, не зайвим буде нагадати, що Венеційський кінофестиваль заснував Беніто Муссоліні, який вбачав у кіноіндустрії потужний інструмент пропаганди, — це якраз до питання зв’язку політики і культури.
Як бачимо, попри різкі протести наших інституцій і окремих діячів, російська культура в широкому розумінні нікуди не зникла з публічного простору і, вочевидь, і не зникне. Західні інтелектуали й популярні постаті продовжують захоплюватися Толстим-Достоєвським-Чеховим як частиною світової культури, не бажаючи бачити зв’язок загарбницької політики Путіна з мистецтвом Росії. Характерний приклад — нещодавно футболіст бразильського клубу «Атлетико Мінейро» Густаво Скарпа зробив «Смерть Івана Ілліча» Толстого книгою, яка очолила рейтинг найбільш продаваних книг на Аmаzоn в Бразилії. Густаво веде блог на ютубі з 2019 року, де розповідає про книжки, і ролик про повість Толстого набрав понад 700 тис. переглядів. Тож натхненний таким успіхом спортсмен планує далі читати «Війну і мир», Гоголя і Достоєвського.
Читайте також: Кара без злочину: хто і чому популяризує російську літературу
Крім того, з 23 по 31 жовтня в Сербії відбувається Белградський міжнародний книжковий ярмарок, в якому Росія бере активну участь, на своїй експозиції представляючи 500 книжок і проводячи різноманітні заходи та презентація. А ось на вересень 2027 року в Чехії заплановано виставку-ярмарку «Празька книжкова вежа», «присвячену сучасній російській літературі в еміграції, вільній від державної цензури», а загалом же цей російськомовний книжковий ярмарок за межами Росії відбувається з 2024 року. Знаково, як саме вони формулюють свою мету: «Ми бачимо свою місію в тому, щоб зробити цю літературу видимою та налагодити мости в обох напрямках: наблизити російськомовних авторів до читачів на Заході та ознайомити російськомовних читачів із сучасною літературою з усього вільного світу» — не забуваючи, втім, додати до цього червоним шрифтом умовну «данину» теперішнім реаліям: «Ярмарок солідарний з Україною та відкрито засуджує війну. Ми виступаємо за свободу слова, людську гідність і відкритість світу».
Також у цьому році РФ офіційно повернулася на 61-е Венеційське бієнале сучасного мистецтва, де у неї, як і у багатьох країн, існує свій павільйон, побудований у 1913–1914 роках. Проте від 2022 року Росія не проводила в ньому виставок, повернувшись якраз у 2026-му. Понад два десятки країн і європейські міністри культури виступили з різким протестом проти участі РФ в Венеції, а Єврокомісія у липні 2026 року навіть офіційно припинила фінансувати Венеційську бієнале. Однак президент Бієнале П’єтранджело Буттафуоко відхилив заклики до цензури чи виключення, заявивши, що захід виступає проти виключень. Втім, журі цієї художньої виставки у квітні все ж виключило Росію (й Ізраїль) з конкурсу на здобуття головних нагород Венеційської бієнале — «Золотого» та «Срібного левів».
Тож бойкоти і протести все ж працюють, попри думку скептиків. Хоча щодо неучасті в одному публічному просторі з росіянами є різні думки, зокрема, переконання в тому, що так ми просто самі позбавляємо себе майданчику, не даємо пролунати українському голосу. Часто в цьому, як на мене, ми навіть передаємо куті меду. Так, скажімо, коли талановитий український письменник і ветеран російсько-української війни Артур Дронь відмовився видавати свою книгу «Гемінґвей нічого не знає» норвезькою мовою у найбільшому видавництві Норвегії Сарреlеn Dаmm через те, що дізнався, що у 2025 році це видавництво випустило норвезькою мовою книжку норвезької журналістки Осне Сеєрстад «Розбрат: Росія зсередини», одне з центральних місць у якій присвячене колишньому бійцеві російської ПВК «Вагнер» Андрієві Медведєву. У лютому 2026 року під час літературного вечора в Києві Артур Дронь пояснив свою відмову так: «Не можна спочатку дати голос вбивцям — дезертували вони чи ні, — а потім жертвам, які захищаються, і таким чином ставити ці книжки на одну полицю під логотипом одного видавництва […] Багато наших європейських партнерів віддано й послідовно підтримують нас, але водночас не розуміють, що це шкідливо й аморально — втягувати росіян в інформаційний простір, надавати їм голос і толерувати. Прикро, що так відбувається, але якщо ці речі розуміємо ми, то маємо говорити про них прямо і принципово». Слушне і зрозуміле обґрунтування та гідна поваги принципова позиція нашого автора, але в підсумку в Норвегії не зможуть прочитати книгу Артура Дроня.
Бойкот російської культури, безперечно, треба продовжувати, залучаючи українські організації й активістів у всьому світі, однак самої заборони мало, бо треба пропонувати щось замість забороненого. Тож, зрештою, більшість проблем нашої культури зводяться до того, що Україна за всі роки своєї незалежності так і не навчилася успішно пропагувати своє за кордоном. І, на моє переконання, разом із закликами до бойкоту Росії треба ще більше закликати цікавитися українським. Наприклад, нещодавно у видавництві Наshtаg вийшов французький переклад нашого знакового модерністського роману «Майстер корабля» Юрія Яновського (перекладачі Ростислав Нємцев і Фелісія Міхалі). А в Польщі днями у перекладі Катажини Гах вийшла «Невеличка драма» Валер’яна Підмогильного з передмовою Оксани Забужко. За нормальних обставин про ці два проєкти треба було б розповідати з максимальним розголосом і підтримкою всіх наших відповідних культурних інституцій, але поки про таке, можемо лише мріяти, поступово навчаючись належно представляти себе на міжнародному рівні. Це потрібно ще й тому, щоб українці не виглядали на світовому рівні лише як жертва, яка вимагає заборонити кривдника, а як сильна і повноцінна культура з давньою традицією, яку Росія намагається коли не знищити, то привласнити.