Український тиждень

Нещодавно кілька рекрутів, які проходили базову загальновійськову підготовку (БЗВП), звернулися до знайомого військового капелана з проханням. Попросили допомогти їм дивитися онлайн-трансляції богослужінь їхніх церков, бо через обмеження у користуванні смартфонами під час БЗВП не могли робити цього самостійно. Капелан охоче погодився.
Я розповів цю історію парафіянам під час недільного богослужіння у своїй церкві. Є в нас традиція: щонеділі на великому екрані показуємо фотографії всіх військових із нашої спільноти. Тих, хто продовжує служити, полонених, зниклих безвісти, загиблих.
Ось учитель недільної школи, який навчав мого сина і загинув.
Ось інший пастор, зараз військовослужбовець прикордонної служби.
Ось батько п’ятьох дітей, який добровольцем пішов захищати Україну. На його похорон прибув увесь підрозділ. Хоча чоловік воював зі зброєю в руках і формально не був капеланом, побратими казали, що для них він став справжнім священником.
Ось світлина ще одного загиблого героя. Наступне фото — його сестра, яка після загибелі брата долучилася до Сил безпілотних систем. Стільки фотографій, стільки очей.
Звертаючись до громади, я сказав: «Не тільки ми дивимося на них. Вони також дивляться на нас. Пам’ятайте це».
Не всі священнослужителі та пастори користуються можливістю бронювання. Біля Краматорська військовий капелан, що належав до Православної церкви України, підвів мене до командира роти, який до мобілізації був служителем адвентистської церкви. Бійці поважали цього кремезного чоловіка.
Не всі парафіяни протестантських церков наголошують на своєму праві дотримуватися пацифістських переконань і не брати до рук зброї. Дивно й водночас радісно було зустріти в лікарняній палаті баптиста, командира спецпідрозділу.
Під час великої мобілізації багато моїх братів по вірі прийшли до війська. Що ж вони бачать, коли дивляться онлайн-трансляції богослужінь, слухаючи проповіді, читаючи церковні чати? Чи відчувають, що залишаються частиною громади? Чи бачать, що церква живе не лише власними внутрішніми питаннями, а й життями тих, хто сьогодні захищає країну?
Іноді складається враження, що для частини релігійних лідерів питання бронювання стало чи не головним виміром церковного життя під час війни. Пастор або священник заброньований — війни для церкви вже не існує?
Деякі церкви погрожують парафіянам, які взяли до рук зброю, відлученням. У церковних чатах тривають дискусії, чи можна вважати християнином військового, який «вбиває». Дуже «своєчасне» та «братське» питання! Церкви можуть по-різному оцінювати богословські підстави застосування сили, але ці дискусії не мають знімати з них відповідальності за парафіян-захисників і ставити під сумнів їхній вибір. Християни, що взяли до рук зброю, щоб захищати Богом даровану країну, своє рішення ухвалили — воно не було ані безпечним, ані вигідним, але було правильним.
Що думають військовики, чуючи про дивні «батальйони військових капеланів» і бачачи людей, які публічно представляються військовими капеланами, хоча не проходять службу у Силах оборони, але з’являються на церковних заходах у військовій формі? Ці «капелани» завжди перед очима. Добровольців, що пішли воювати ще на початку повномасштабної, люди починають забувати.
Церкви не можуть жити так, ніби їхні парафіяни, що стали військовослужбовцями, перебувають десь за межами громади. «Ми за них молимося» — позиція непогана, але її замало. Кожного дня, кожної неділі спільнота має питати себе: «Що ми зробили для наших воїнів та їхніх родин?». За нас, за нашу свободу вільно сповідувати воюють зараз наші брати та сестри. Чи воюємо ми за них? Наші світи, цивільний і військовий, зараз розділені, але вони поряд. Одного дня вони зустрінуться…
У приміщенні моєї церкви, у першому ряду, стоїть стілець, на якому висить військовий кітель. Це символічне місце для наших воїнів, які мають повернутися. Ми чекаємо. Але знаємо, що тільки чекати недостатньо. Як церковна спільнота ми маємо бути готовими прийняти тих, хто повернеться з досвідом бойових дій. Подивитись в їхні очі не відводячи погляду і відповісти на запитання: чи були ми частиною їхнього життя під час військової служби, чи зустрічаємо їх не як загублених грішників, а як зранених героїв?…