Український тиждень

Євген Сверстюк провів сім років життя в таборах і п’ять років на засланні. Після повернення до Києва 1983 року він і далі зазнавав переслідувань: за ним стежили, його родину переслідували, сам він не міг повернутися до повноцінної професійної діяльності (першу книжку зміг видати в Україні лише 1993 року). Але він не припинив писати, організовувати культурне життя, гуртувати людей. Не відклав життя до кращих часів і не дозволив репресіям стати його єдиною біографією.
Один із його життєвих уроків — не дозволити злу визначати правила твого життя. Євген Сверстюк називав речі своїми іменами, писав про злочини радянської системи, зберігав пам’ять переслідуваних у різний спосіб — зокрема, запровадив Вечір зимових Василів (Стуса, Симоненка, Чумака, Еллана-Блакитного, які народилися в різдвяні дні). І водночас, пам’ятаючи про національну й особисту кривду, Євген Сверстюк не дозволяв ненависті й озлобленню визначати своє існування. «Поле національної незалежності оживає і зеленіє тоді, коли найкращі приносять на нього усе найкраще, що мають», — вважав дисидент.
Інший його урок — не поступатися гідністю й не йти на компроміс із совістю навіть тоді, коли це невигідно або небезпечно. Він не погоджувався на відзнаки й суспільне визнання ціною мовчання, не боявся виступити проти більшості, якщо вважав її позицію несправедливою. Умів відсторонитися від людей і середовищ, де порушувалися його моральні принципи. Євген Сверстюк вбачав свою місію в тому, щоб «пробуджувати гідність, зберігати гідність і називати явища навколишнього життя своїми іменами (в міру розуміння), часто викликаючи не тільки підтримку, але й невдоволення та ворожнечу».
Ще один його життєвий урок — зберігати пам’ять і продовжувати робити свою справу навіть тоді, коли обставини вимагають від тебе лише виживання: «Природа тим взагалі не цікавиться. Але культура передбачає зберігання пам’яті. Маю смуток, коли бачу людей, що затоптують і заплутують сліди і не почувають відповідальності за слово. Брак відповідальності, брак поваги, байдужість і зневага — це завжди початок катастрофи. Дивуюсь, коли бачу безтурботних людей, які бездумно колупають дно нашого спільного корабля. Або йдуть куди попало і переступають через кого попало. А в очах порожнеча й негація…»
Покоління Сверстюка знало, що сталося з тими, хто не пристосувався, — і все одно не обирало безпечного мовчання. Хоча дотримуватися принципів бувало непросто. В есеї «Поет про поета» Сверстюк пише про те, як його покоління жило зі знанням про масові репресії 1930-х: «Молодь воліла долю розстріляного Косинки чи саморозстріляного Хвильового, аніж долю радянського поета-лавреата-академіка… Хоча примірювати долю і нести долю — це не те саме…»
З 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох відбулася наймасовіша страта. Енкаведисти розстріляли 1111 людей, зокрема 287 українців і пов’язаних з Україною осіб. Тоді радянський режим убив Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильного, Леся Курбаса, Миколу Куліша та інших яскравих постатей. Цей злочин проти людяності виконавці цинічно присвятили 20-річчю Жовтневого перевороту.
Дисиденти жили із цим знанням про непокаране зло, і це визначало їхні погляди і дії. В есеї «Моє повернення» Євген Сверстюк міркує про «призначення господаря, що успадкував руїну, оточену наймитами лукавими, корисливими хижаками і найприкріше — розгубленими і безпорадними людьми».
Сьогодні, коли ми знову стаємо свідками масового терору проти цивільних, цифри загиблих не мають ставати статистикою. Не звикати до насильства, не погоджуватися з безкарністю, зберігати здатність називати зло своїм ім’ям і не дозволити руїні визначати образ нашого майбутнього.