Український тиждень

Люблю мандрувати. Переважно самотою. Групові організовані екскурсії – тільки в місця, недосяжні для таких індивідуалісток, як я. І знаєте, чому? Помітила: після подорожей у групах у мене майже не залишається в пам’яті емоційної «картинки». Враження чомусь приглушені – ніби я весь час дивилася під ноги, щоб не спіткнутися, а не роздивлялася довкруж, не переймалася побаченим. Дивно?
Власне, чому згадала про мандри? Це ж не просто пересування в просторі. Подорожі важливі передусім отією сув’яззю емоцій від побаченого із пізнанням історії, перетину і перегуку людських доль. І – пейзажів та образів міст, містечок, сіл та доріг між ними. Ці образи потребують рефлексій, мовчання, зосередження для вражень, які, буває, притлумлюються саме серед інших, не менш спраглих до вражень, аніж я.
Війна, яка триває, в будь-які часи – страшне випробування для кожної людини. Та саме нині – особлива пора для переосмислення: свого життя, свого «внутрішнього пейзажу», стосунків – на всіх рівнях. Я думала, що дорешти знаю саму себе. Наївна! Впевнена: поки людина мислить – допоки триває і зокрема відкриття себе.
І саме «зовнішні пейзажі» – багатство крайобразів рідної землі – є для мене не тільки приводом самопізнання, а відкриття все нових нюансів любові до неї, України.
Давно дійшла до простого, на поверхні, висновку: патріотизм, любов до рідної землі – не абстрактна річ. Вона, мов ті пазли, складається, витворююється із вражень, зустрічей, картин, побачених і пережитих тобою на різних етапах життя, у різні пори року, в різних куточках України. І я дуже вдячна батькові, який заклав у мені «інстинкт» мандрів ще в дитинстві.
І все-таки, чому особисто мене наснажують подорожі? І це й тоді, коли на стежках-дорогах не раз наздогають розчарування, навіть злість, гнів і обурення – з різних приводів. Так, часто мандри – коли «з журбою радість обнялась», як писав поет. Але те почуття любові, яке переживаю, перевершує негатив.
І не так давно нарешті точніше й чи не остаточно визначила, які це почуття і відчуття. Причетність. Належність. Вони чимось схожі, подібні на ті дивовижні моменти, коли закохані віддано й самозречено шепочуть одне одному: «Я – твоя!» або «Я – твій!» Та в цій утисячне, вмільйонне повторюваній ситуації переважно грають гормональні спалахи, інстинкт продовження роду, яким нас провадить винахідлива природа. Тож не дивно, коли рано чи пізно може трапитися й «зрада» тих клятв і запевнень: мовляв, я вже не кохаю тебе, я вже не твій… не твоя… А Батьківщина, раз і назавжди обрана і плекана твоя приналежність до неї, – завше з тобою. Це – щастя! Тебе може до болю розчарувати або розгнівити чиєсь ставлення до твоєї рідної землі, її історії, природи, зазіхання на її цілісність, саме її існування, але ти вірна їй, бо як інакше? Інакше – немає тебе …
Це та висока, шляхетна залежність, яка підносить, яка дає силу самоствердження і діяння. Це – відповідальність у широкому сенсі. Відповідальність за країну, де дано народитися, яка стоїть за твоїми плечима. І мені до глибини душі шкода кожного, хто не звідав цього почуття і відчуття. Для мене ці люди – як неповносправні з власної вини, варті співчуття. Вони ж можуть навіть не розуміти, про що йдеться у цій мові про приналежність.
Пригадала: колись листувалася з чоловіком, нащадком виселених у Казахстан українців як «політичних злочинців». Він дуже мріяв повернутися на землю предків, в Україну. І коли таки здійснив це, то його опосіло страшне розчарування. І цим розчаруванням він поділився зі мною. Мовляв, я так давно прагнув жити в Україні, вивчив у Казахстані українську мову, що було дуже непросто, чимало зусиль і фінансових ресурсів поклав на повернення до землі рідних своїх – і що? Україна не чекала на мене! Скрізь труднощі й перешкоди для мого життя тут.
Тобто, ніхто не простелив чоловікові килимової доріжки, коли він ступив на українську землю. Тут килимова доріжка – в сенсі справдження очікувань, які намалював у своїй уяві цей поверненець. І згадала я ще одну життєву історію, яку розповів знайомий. Його колишній начальник, що мав добру репутацію в Україні, добрі статки, таки вирішив переїхати на землю заповідану, Ізраїль, батьківщину своїх прапредків. Він добре вивчив ситуацію, ще перебуваючи в Україні: знав, що їхатиме майже в безвість, що ніхто конкретно його там не чекає, що це його персональне рішення і тому всю відповідальність цього випробування бере на себе. Після досить високого статусу в Україні він, прибувши в Ерец Ісраєль, «опустився» до роботи звичайним таксистом. Так він був змушений пізнавати нове місце свого життя і пізнавати «нового» самого себе. Звісно, йому було дуже важко починати все фактично з нуля.
Коли ми приходимо в цей прекрасний страшний світ, то нас тут ніхто не чекає, крім наших батьків. Мусимо виборювати своє місце під сонцем, формувати себе, рухатися життєвими дорогами, часто ризикованими. І нагородою стає відчуття задоволення від долання обставин, ситуацій, реального світу, в якому кожен мусить самоствердитися. Нагородою стає саме почуття і відчуття причетності, приналежності до своєї землі і свого місця на ній. Отож, ще раз: моє співчуття тим, хто не зазнав цього.
Знаю: щойно почну частіше міркувати про певні речі, як ноосфера, мов із рукава, тут-таки досилає навздогін чиюсь думку на ту саму тему. Ось і цього разу – читаю допис Оксани Забужко у соцмережі: «В Чопі молоденький прикордонник віддає кожному з черги паспорт із тими самими словами:
– Будь ласка. Гарного дня!
(…І тебе враз накриває до сліз нестерпна хвиля ніжности: вдома! я вдома, яке ж це щастя – мати свою країну!)
А день же то, день! – не просто гарний, а як дзвін одлитий, а осінь закарпатська вбирає очі кольорами, мов пейзажі Бокшая, Господи Боже, яка ж прекрасна моя країна, які милі й привітні в ній люди («Ми восени таки похожі /хоч капельку на образ Божий», правда Ваша, Тарасе Григоровичу!), і якого хріна супостати не дають нам жити своїм життям, а «вбивають, бо ми на них робить не хочем» (с), як казав той чоловік із розбомбленої багатоповерхівки в Умані (найточніша дефініція причин цієї війни, до якої ніяк не доглупаються ареопаги західних політікал-саєнтистів!), – потяг стукотить, пейзаж світиться всіма відтінками золота по голубому, по коридору шпаркою ходою йде провідниця:
– Пасажири, теплі речі, документи при собі, правила евакуації знаєте?»
Реальність війни невідворотна. Вона триває – за саме існування нашої землі і нас самих. І нині почуття до неї особливо болісні і серцетрепетні.
Ти – не сама. Ти – причетна. Ти – частинка великого цілого, яке існувало й існуватиме без тебе. І як актуально відлунюють рядки, написані понад шість десятиліть тому!
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Василь Симоненко. «Задивляюсь у твої зіниці…», 1962 рік.