Український тиждень

Вадим Сухаревський поїхав в Ірак 19-річним. Спогади незабутні, але найбільше враження на нього справила інша країна — Норвегія. А ще хотів би побувати у Мексиці.
Тільки поки не до цього. За повідомленнями ЗМІ, колишній командувач Сил безпілотних систем Вадим Сухаревський очолив морську піхоту ВМС України.
Ми говорили 17 жовтня. Полковник не приховував, що мав розмови з Михайлом Драпатим, але «це не були пропозиції».
Треба розуміти, що зараз він знову повноцінно у строю. Серед морпіхів — тих, із ким сам себе асоціює.
Далі — пряма мова Вадима Сухаревського.

Дитинство згадую щоразу, коли дивлюся на своїх дітей — дванадцятирічного сина та доньку, якій сім. Малий Тимур схожий на мене. Добре це чи погано? Точно прикольно. Я ним пишаюся.
(Поруч сидить Тимур і уточнює, що батько зовсім не суворий. Якщо і сварить, то за те, що лінується, — Авт.)
Сам теж ледачкував. У 1980–1990-ті за таке не гріх було і по дупі отримати. А от із нинішнім поколінням це не працює. Тільки переконання та мотивація. Якщо мій військовий шлях можна назвати успішним, то відсотків на 50 цей успіх складається зі спілкування.
Завжди говорю: берегти, але не жаліти. Ми, командири, постійно на межі вибору між людяністю та жорсткістю. Бо є задача, яку треба виконати. Це один бік. Інший — функція управління людьми. Ти постійно в пошуках балансу. Саме він допоможе тобі сформуватися як лідеру та людині.
Певну кількість років займався греко-римською боротьбою. Міг постояти за себе. Добре вчився. Мене можна було знайти на тренуванні, у бібліотеці чи на бійці.
Сестра на десять років молодша. Це спонукало до відповідальності. І дало досвід боротьби: з ревнощами, за увагу батьків, за час, який мав провести з друзями й пограти у футбол, а вона плентається за тобою.
Коли пішов вчитися до військового ліцею, тато два тижні зі мною не розмовляв. «Юристом, менеджером — ким завгодно, тільки не військовим». Хоча сам до 1997-го ходив у формі. Внутрішні війська. Потім потрапив під скорочення. Але мені було нецікаво просто ходити в школу. Другий момент — пошук правди. Переконаний досі, що в армії її можна знайти. Умова — правильна організація справи. Завжди розумів: аби стати кимось у майбутньому і щось розуміти в ньому, треба потерпіти.
Ще важливо було перебороти страх. Тому пішов у десантники.
Дідівщина — штука, яка дуже затискує психологічно. Були моменти, коли просто ридав. Було соромно за себе як за чоловіка, який не може протистояти системі, що знищує тебе. Ти — найчорніша людина на цій землі. Але не пошкодував. Бо цікаво: я постійно в русі, стрибаю з парашутом і зустрів людей, з якими дружу досі. Найважливіше — ти вчишся не бути мстивим.
Не маю ідеалу. Закінчував перший курс ліцею. До класу прийшов заступник з навчальної частини. Запитав: хто для вас авторитет? Звідусіль: Шварценеггер, Брюс Лі, Ван Дамм. Я сиджу на гальорці й шукаю відповідь. І не знайшов її. Так і сказав — немає. Майор Вознюк аж заплескав. От воно, каже. А потім каже іншим: Вась, у тебе Ван Дамм? А на шпагат сядеш? Що ти робиш, аби стати таким, як він? Висновок: себе маєш формувати сам.
19-річним я поїхав в Ірак у складі 6-ї окремої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Почувався сформованим як особистість. 16 місяців служби. Десантники мають бути готовими до війни. Крапка. Я народжений для війни. Другий момент — побачити світ. Третій — не просто повернутися додому й сісти батькам на шию, а повернутися з грошима та пільгами. Перше враження — шалена спека. Потім — знайомство з місцевим населенням.
Багато дала робота з іншими арміями: американці, британці, італійці, поляки. У румунів 2004-го я побачив перший дрон. Крило з бензином, яке злітало на висоту 500 метрів. Ми тоді всі присідали, думаючи, що воно у нас «вдолбеться».
Українська армія мала багато плюсів порівняно з іншими. Поляків ми взагалі травили: «Войсько польське на роверах і на шміговцах (гелікоптерах)». Ми на той час були на БТР-80 з важким озброєнням. І з великою мотивацією, попри найменшу зарплату — 670 доларів щомісяця разом з кліматичними.
Солдатом 2002-го мав 32 гривні. Але вважаю так: гроші існують, щоб витрачати. Не вмію накопичувати. Добре, що маю дружину. Її коштом і виживаємо. Бо все життя я з дому виносив на армію. Квартиру в Києві ще не виплатив. А найбільш бездумна витрата — «беушна» музична апаратура за 5000 гривень. Віддав премію — був капітаном, маючи 5700 зарплати й навчаючись в університеті.
В Іраку три місяці був у особистій охороні Сергія Островського — командира 6-ї бригади. Мав принциповий конфлікт: не знімав тільник. Для десантури це святе. Островський відправив мене назад у підрозділ. Він піхотинець. Але мав розуміти: я вмирати буду у тільнику, але не зніму його.
Армія, яка не воює — не армія. Мало сказати «ми козацького роду» і дати наказ. Є складний процес «підводки» бійця до того, щоб він був готовим.
6 квітня 2004 року. Ель Кут, Ірак. Нам була відома обстановка. За кілька днів до нападу знали про нього. Через наказ із Києва нам довелося залишити свою зону відповідальності й закритися на базі. Хоча бій ми виграли. Ціна — загиблий і п’ять поранених. Це ганьба наша як держави. Сиділи й чекали, поки нас американці визволять. Саме ці події підштовхнули мене до наміру стати офіцером.
До дев’ятого-десятого класу я неправильно інтерпретував події в Росії. Зокрема, їхню війну в Чечні, де прихильники незалежної Ічкерії були ворогами. Так говорив телевізор. Тоді до кінця не розумів, що це окупація. Була навіть заздрість до московитів: вони воюють, мають бойовий досвід, круте екіпірування. Ми — нижчі. То був важкий період служби — з середини «нульових» до 2014-го. Тоді в нашій армії було прислів’я: служать або фанати, або довбограї. Досі не з’ясував, до якої категорії належу.
2008-го Росія пішла війною на Грузію. Це перевернуло мою свідомість. В Ічкерії православні воювали проти мусульман. А тут пішли на православних?
Підкреслю: кацапи ніколи не були мені братами. Навіть на навчаннях запитував: чому ми не «воюємо» з «рожевими». «Рожеві» — то кацапи. Мені відповідали: ти дурень, як з росіянами можна воювати?
2014-го наша армія стала набувати бойового досвіду. Ні, я не зрадів цьому. Швидше лютував. Відчував страх за країну, безсилля, недолугість, відсутність рішень.

Готові були захищати Крим. Щодня одягали парашути, їхали на аеродром, очікували наказу висаджуватися. Його не було. Бездіяльність і продажність керівництва — причини, чому півострів не наш.
5 травня 2014-го був шалений бій з кадирівцями у Слов’янську. За півтора місяця два повних оточення. Лише чотири дні без обстрілів. Спецназ Гіркіна. Добре підготовлені Треба визнати: приїхав, організував, убив не один десяток наших бійців. Якщо це йому вдалося, отже, щось не вдалося нам. Але як могло вдатися, якщо під час президентства Януковича всі керівні посади в силових відомствах займали росіяни?
Нам готували шлях Білорусі — повна втрата державності. Війна була неминучою. Ворог став тиснути з самого початку століття.
Якби Путін пішов «повномасштабно» з 2014-го, була би дупа. Але тоді він не був готовим психологічно. Йому треба був час прополоскати мізки своїй армії, «виховати» ненависть до нас, підготувати політичну та бізнес-еліти.
Етап АТО/ООС не міг закінчитися миром. Щонайменше — захоплення Донеччини та Луганщини. Плюс сухопутний коридор в Крим. 2018-го кількість польотів «Орланів» з Криму до Каховки зросла в декілька разів. Це сигнал: кацапам треба було щось робити. Тому 24 лютого 2022-го не стало несподіванкою. Коли ми захопили їхні карти, побачили: план «повномасштабки» відточувався п’ять років.
Великою помилкою було запустити кацапів на нашу територію. Вони почали їздити у відпустки. Дороги, канали, інфраструктуру знали краще, ніж ми.
Нас урятувало те, що виявилися більш підготовлені до 24.02.2022 і краще, ніж 2014-го. Хоча питань багато. Але це політика. Я до неї залучений ніколи не був і не буду. Пропозиції були. Але це категорично виключено
24 лютого 2022 року я — начштабу 35-ї бригади морської піхоти. Локація — Одещина. Обороняли район від Рені до Чорноморська. Наші бійці були на острові Зміїному, а Віталій Скакун підірвав себе разом з Генічеським автомобільним мостом. Уразили з «Градів» ворожий фрегат. По сорок кацапських «корит» підходили на дев’ять миль до берега. Наше завдання як морпіхів разом з 28-ю піхотною бригадою — зайняти берегову оборону від Миколаєва до Рені. Це кілька сотень кілометрів.
Хаос перших днів війні на Півдні — це відсутність чіткого управління. Танкісти, артилерія, піхота, розвідка вступили в бій. Але все відбувалося всупереч, а не завдяки.
59-ту тоді мотопіхотну бригаду очолив за пропозицією генерала Андрія Ковальчука. Перші мої слова: я з морпіхів не піду. Але о пів на першу ночі надійшов наказ. Це лютий 2022 року.
Декілька днів пішло на ознайомлення. Вивчав штат, запрошував людей. Десь збивав градус напруги, а десь підвищував. Скажу чесно: командирів на місцях доводилося виховувати навіть фізично.
Уявіть ситуацію: приходжу на позицію до бійців, добровольців з Херсона. Вони не знають, хто я, бо четвертий-п’ятий день працюю в районі. Запитую: «Пацани, а де окопи?». Відповідь: завдання не ставилося. «А самі що? Де командир?» «А ми його жодного разу не бачили». А командир роти сидить в хаті й не знає, чим його люди займаються.
Уже менш ніж за місяць ситуація докорінно змінилася. Втрати скоротилися втричі, люди зайняли позиції в окопах, налагодили оборону та зв’язок, активно знищували ворожі ДРГ. У серпні-вересні вважав день невдалим, якщо знищували тільки 9–12 одиниць техніки противника. У середині липня бійці зібрали перший НРК. Під час бомбометання за ніч мої розвідники могли знищити три-п’ять російських танків.
Фото: Офіс президента України
Окремо про розвідку. Розвідник — не штурмовик. ССОшник — це глибинний розвідник, який працює в тилу ворога. Склалася неправильна традиція: ліквідовувати найбільш підготовлених бійців у штурмах за два метри до посадки.
11 листопада 2022 року було звільнено Херсон. Бійці 59-ї брали у цьому безпосередню участь. Вибили техніку ворога, прибрали їхню десантуру, 110-ту бригаду спецназу кадирівців. Вийшли на дальність стрільби з Д-20 (гармата-гаубиця, — Ред) практично по Антонівському мосту. Далі свою роботу зробили «Хаймарси» і легендарний «жест доброї волі».
Я досі не можу сказати, як так вийшло, що я став командувачем СБС. Тільки здогадуюся: перший батальйон безпілотників тоді досяг успіхів. В один з днів телефонує Валерій Федорович (Залужний, — Ред) і каже: «Заїдь до мене». Ми з ним періодично на зв’язку були: вольовий і людяний, із залізним стрижнем. Але все одно перша думка: «Чого?». Мабуть, думаю, їду за ключами від квартири в Києві, бо саме отримав звання Героя України.
У кабінеті — Залужний і начальник Генерального штабу Шаптала. Головком каже: «Вадиме, треба зробити систему, щоб все літало і бомбило, безпілотники. От як ти вмієш». У ході розмови показують рішення президента країни. Завдання — за кілька днів розробити й затвердити візію. Відповідно — зміна посади. Коли повертався, уже був наказ на наступного комбрига.
СБС має керувати мультидоменним технологічним процесом на полі бою. Бути центром, який об’єднує землю, повітря і воду та керує всім безпілотним. Або делегувати ці повноваження, скажімо, військово-морським силам.
А головне — самим формувати свої потреби, без подання запитів до командування Сил логістики, яке передасть їх до Генерального штабу. Це величезна паперова тяганина і втрата часу. Бо хто краще за нас знає потреби підрозділів? Чому підрозділ, який звик використовувати FРV одного типу, отримує інші? Так уже було. Сумніваюся, що щось змінилося.
Далі — розробка тактики, доктрин, статутів СБС. Не сумнівався, що все запрацює, бо ще в 59-й бригаді ми не оборонялися, а наступали, маючи один батальйон безпілотних систем. Не гаючи час, сформували другий.
У червні 2025 року мене було звільнено з посади командувача СБС. Я був готовим до цього. Про моє протистояння з паном Сирським не знав тільки ледачий. Про суть претензій до мене не запитував — знав, що не почую правду.
Вадим Сухаревський з дружиною Юлією
Було прикро й образливо, адже я не встиг реалізувати те, що хотів. Знав багатьох командирів. Не звик до такого упертого протистояння і гальмування на фоні війни і крові.
Про звільнення уже колишній головком повідомив мені особисто. В кінці розмови Сирський попросив не підіймати медійний хайп.
Звільнення я переживав днів п’ять. Дзвінки, смски, стрічка новин — через це треба було пройти. І звикнути до того, що я ні за що не відповідаю. З іншого боку, став віддавати борг сім’ї, яка мене майже не бачила.
Помиляється той, хто вважає що мене «засунули» заступником командувача ОК «Схід». Це генеральська посада. І не в батальйон резерву ж я потрапив. Вважаю це своєю перемогою.
Неодноразово був у кроці від смерті. Після того, як миналося, говорив «тьху-тьху» й ішов далі.
Тепер дружина знає про мене все. Але історії, коли я ризикував життям, їй розповідали друзі.
Готую сніданок разом з малим. Підсадив його на яєшню «по-канадськи»: жовток у хлібі з ковбасою і прямо на сковорідку. Сьогодні (17 жовтня, — Авт.) мудрували над картопляниками, фаршированими сиром. Час від часу даємо мамі перепочити.